Перейти к основному содержанию

«Кіборг» Ростислав Смусь про останні дні оборони ДАПу і полеглих побратимів

До третьої річниці боїв у Донецькому аеропорту «Радіо Свобода» публікує розповідь Ростислава Смуся, бійця 93-ї окремої механізованої бригади з позивним Бобер. «Кіборг» двічі стояв на обороні ДАПу.
Источник

До третьої річниці боїв у Донецькому аеропорту «Радіо Свобода» публікує розповідь Ростислава Смуся, бійця 93-ї окремої механізованої бригади з позивним Бобер. «Кіборг» двічі стояв на обороні ДАПу і через поранення залишив аеропорт за кілька днів до його падіння.

Руїни Міжнародного аеропорту «Донецьк» імені Сергія Прокоф'єва після боїв українських військових із російсько-сепаратистськими силами

Я Смусь Ростислав Петрович, боєць 93-ї ОМБР, 1-й батальйон, 3-я рота, 1-й взвод.

Спочатку був Майдан. Уперше туди я приїхав як турист — подивитися. Ми з друзями набрали продуктів і пішли шукати земляків-волинян — не знайшли, але побачили намет сусідньої Рівненської області. Нам запропонували переночувати — і ця атмосфера мене так захопила, що я приїхав додому, пробув там три дні, не витримав і повернувся до Києва.

На Майдані мене зарахували до 11-ї сотні. Спочатку ми охороняли підхід біля арки, а потім перебралися до Будинку профспілок, який у лютому 2014-го на наших очах згорів.

Ростислав Смусь

На Майдані я був у всі найтяжчі дні. Коли «Беркут» почав активно наступати — стримував атаки, носив поранених. 18 лютого на Інститутській поряд зі мною вибухнула граната, я лише відчув, ніби наткнувся на цвях. Коли ми принесли пораненого хлопця без свідомості до медиків, вони подивилися на мою закривавлену ногу і сказали: «Там щось є».

Ввечері 20 лютого, коли ситуація стала спокійнішою, я сів у потяг і поїхав додому. Лікар вирізав ту кульку і віддав мені на пам’ять. Це було моє перше бойове поранення.

На Донбасі я не зустрів жодного «беркутівця»

На Сході я бачив багато людей, але не довелося зустріти жодного «беркутівця». Можливо, вони не виказували себе. Кажуть, що кров можна змити кров’ю, але… Особисто я знаю, що багато з них воюють і воювали на «тому» боці.

Частина колишнього «Беркуту» потрапила до Національної гвардії, яку вважають елітою. На відміну від нас, їм давали найновішу техніку, озброєння, набагато вищі зарплати, а вони стояли на другій лінії оборони та блокпостах.

На передовій — тільки тоді, коли хтось приїжджав. Їхав Турчинов — Національна гвардія там: із новою технікою, зброєю, звичайно. А подивишся: які вони налякані бігають, охороняють — просто смішно було.

«Ви їдете ненадовго, всього на 45 днів», — сказав Хомчак

Коли я вкотре приїхав на Майдан підтримувати порядок, — самі знаєте, часи неспокійні були, — то дізнався, що почали набирати бійців в «Айдар». Добровольцями пішли всі мої побратими з 11-ї сотні. Тоді я подумав, що треба їхати на схід.

Я приїхав додому, але на Донбасі все активніше розгорталися бойові дії, і я, не кажучи нікому нічого, пішов до військкомату. Подумав: «Йолки-палки! Що мені триматися за ту державну службу, коли там таке відбувається на сході!?». За день пройшов медкомісію й отримав повістку на 18 серпня 2014 року.

Приходжу до голови райдержадміністрації і кажу: «Іду на фронт». А вона: «Куди йдеш? У тебе ж "броня" — нікого з державних службовців не призивають».

Мама дуже плакала, донька — теж. Уже коли був у навчальному центрі, вони дізналася, що я пішов добровільно. Загалом, люди по-різному реагували: хтось казав, що «дурний», хтось виявляв повагу.

Три тижні ми були на Яворівському полігоні. Там мене готували на мостоукладальника, який узагалі на фронті не потрібний. А на Донбасі я був і снайпером, і розвідником, і гранатометником, і кулеметником — освоїв практично все.

3 вересня ми вже були в Черкаському Дніпропетровської області — у пункті дислокації нашої бригади. Приїхав генерал-лейтенант Хомчак, перевірив, чи у всіх є бронежилети, каски, спорядження, чи достатньо техніки, якої на той час не вистачало. На полігоні сказав: «Хлопці, ви знаєте, куди йдете. Але ви їдете ненадовго, всього на 45 днів». Ми здивувалися: «Які 45 днів? Попереду зима». Він тоді: «Добре, 30 днів і буде ротація, вас одразу звідти виведуть».

Перші «гради» і дорога в аеропорт

27 жовтня ми виїхали з Черкаського на Донеччину. Спочатку їхали поїздом, ночували у вагонах. Добре, хоч топили, бо морози сильні тоді були. Добу ми вантажили техніку на платформи, а потім поїхали в Тоненьке. Тоді повідомили, що наш підрозділ першим виїжджає в Донецький аеропорт. Я та ще 17 добровольців написали рапорти.

Українські військові в Тоненькому: 3-я рота готується до заїзду в ДАП, позаду — ферма, де бійці жили після обстрілу

Я точно знав, що хочу служити на передовій, тому вирішив: а чому б із хорошими хлопцями не поїхати в аеропорт?! А побратими туди їхали надійні, які завжди прикриють.

Через три доби нас уперше накрили «гради». А ми не обстріляні, нічого не знаємо, спимо на матрацах і розкладачках — і тут залп! На щастя, ми встигли вирити бліндажі, де можна було заховатися, тому обійшлося без жертв.

Час виїзду постійно відкладався, знали лише, що «з дня на день». Аж тут увечері 8 листопада надійшла команда збиратися. Спочатку доїхали до Пісків, а відтіля — в аеропорт.

Поки завантажили боєкомплект на БТРи, сонечко вже піднялося, і ми їхали фактично по-бойовому. На «злітці» нас почали крити «утьоси» (кулемети великого калібру. — Ред.) та гранатомети. Але доїхали, можна вважати, вдало. Друга група, що йшла на новий термінал, теж проскочила. А третя — вони прямували до старого терміналу — заблукала. Вони потрапили в засідку, їх дуже обстріляли і їм довелося повертатися. Вони тільки з третього разу пробилися в аеропорт.

Відчув загрозу, щойно приїхав в аеропорт

Коли заїхали, я навіть не знав, із якого боку відчиняти двері — усе ж уперше. Відкриваю — механік як почав крити матюками: «Закрий, відтіля ж уб’ють!».

Донецький аеропорт

Щойно приїхали в аеропорт, одразу повантажили «двохсотих» хлопців із «Правого сектору». Вони загинули через «рапіру» — протитанкову гармату, яка почала кошмарити аеропорт напередодні нашого заїзду. Обох — одразу на смерть: одного порвало навпіл, іншому вирвало ліву лопатку. Зрештою, ту «рапіру» знищила наша артилерія, але тиждень вона нам не давала жити.

Наша група потрапила на вежу: Віталій Немиренко, Олександр Мосулега (Дєд), Олег Удудяк, і двоє прикомандированих — Сергій Назаров (Сєдой) і вже покійний Євген Поляков (Поляк). Усі ці шість бійців — бійці від Бога. Та й хлопці, що потрапили на старий та новий термінали, теж задню не включали — таких, що десь ховалися по підвалах, в аеропорту не було.

Ушістьох ми тримали злітну смугу. А за 400 метрів — у старій спостережній вежі — сиділи сепаратисти. Якраз звідти по нас постійно стріляв снайпер. На п’ятий день поранили Олежку Удудяка — він був першим пораненим.

Термінал Донецького аеропорту, 16 листопада 2014 року

«Зараз дідусь буде курити»: життя під обстрілами

Наш пост мав назву «Броня» — перехід у формі підкови, який постійно прострілювався, бо вікна були від підвіконня до підлоги. Вони знали, що кожні дві години ми змінюємося, і постійно чатували. А ми так: двері відчинив, тиша-тиша-тиша, біжиш, проскочив і чуєш — черга. А, промазали! І наступні так само.

Був у нас з 79-ки Кавун, так він боявся бігти, а щоразу намагався проповзти. Хлопці-АГСники (гранатометники. — Ред.) — Сєдой із Поляком — відстрілюються, а Кавун повзе. Командир усе жартував: кидає камінчики, а той смикається. Ну такий чудакуватий хлопець, сам з Криму — з Керчі. Старався чистою українською розмовляти, все просив, щоб його поправляли — щирий українець! Хоча казав, що української до війни не знав зовсім.

Перші п’ять днів було боязко, тільки знаємо, що як «гради» будуть бити, нам передавали: «Дедушка сейчас будет курить», — то ховалися десь. А потім уже «гради» чи не «гради» — йдеш чай заварювати.

Ми розташовувалися на другому поверсі, а над нами на той час іще лишалося близько п’яти поверхів, тому не долітало.

Одного разу ми переставили шафу, щоб було менше світла. Через певний час прилітає снаряд, пробиває стіну і летить прямо на нас. Краєм зачіпає ту шафу, змінює траєкторію польоту, б’є в інший бік стіни, вилітає на вулицю — і там вибухає! Це таке щастя було! Але дірку довелося потім затуляти.

Свій день народження, 16 листопада, я зустрів на вежі. І чесно скажу, що такого феєрверку в житті ніколи не бачив! Починаючи з 05:00 ранку. Потім так само святкував Новий рік, Різдво, ось Водохреща — не встиг, бо забрали пораненим.

Виїжджали з аеропорту ми також під обстрілами: спочатку щось ударило ззаду по машині, потім — спереду. Виявилося, що механік заблукав і два кола проїхав по злітній смузі, уявляєте?

Тільки за третім разом зміг виїхати. А потім чуємо: «Бух!» — стали, стоїмо і думаємо: «Хана». Підбили. Що далі? Ніби всі цілі, ну, тоді поїхали. Чуємо — гілки шарудять по броні: в «зеленку» заїхали, — і лише тоді подих перевели. Чудеса просто якісь відбувалися.

Через те, що «злітка» прострілювалася, за 18 днів, що ми були на вежі, до нас жодна машина з 93-ї бригади не доїхала. Нам не підвозили ні продуктів, ні цигарок, ні води. Але боєприпасів вистачало, просто на підлозі валялися. «Двохсотих» у нас, на щастя, не було.

Смерть побратима Євгена Полякова

Найбільш «нарваний» серед нас був десантник Женька Поляков. Він служив у вертолітному полку 79-ї бригади. Він таке робив, він залазив усюди, куди тільки можна.

«Кіборг» Євген Поляков. Фото надала Євгенія Полякова (дружина)

Одного разу нам привезли обігрівачі, але ніхто не дочитався, що вони працюють лише на солярці. На вулиці -10, у приміщенні -12, скрізь бетон — усе замерзле. А у нас — лише бензин… Женька вештався-вештався, потім прибіг і каже: «Ростику, там стоїть дизель, у ньому може бути солярка, пішли». Ми взяли з собою Діда. Злили лише три літри солярки.

А поряд, під вікнами, стояв цілий автопарк розбитих машин, але ця ділянка обстрілювалася якраз із боку монастиря. Ми проскочили туди і давай лазити по машинах та перевіряти. Пального не було.

«Поляк» поліз в останню машину — і тут починає бити «утьос». Дід проскочив, я проскочив, а Женька тільки смикнувся — і його засікли. Дивимося, немає Поляка. Щось сталося? А він навіть рації не брав.

Виглядаємо, а Поляк із цигаркою в зубах сидить і кота нашого, Сєпара, гладить. Кричу: «Женько, що там?». А він: «Та стріляють. Ось знайшов розумну істоту, хоч є з ким поговорити». Тоді ми димових шашок накидали — і він проскочив. Іще взяв собі на пам’ять техпаспорт і каже: «У мене тепер машина є, правда, вона стоїть в аеропорту».

Автомобілі біля вежі, з яких бійці намагалися злити пальне

Також запам’яталося: у соняшниковому полі, метрів за 300 від нас, ми постійно у тепловізор бачили на одному і тому ж місці світлу пляму — сепаратистський бліндаж, куди вони приходять на ніч.

І ось Женька бере кілька гранат і серед білого дня йде туди. А повертається — з кавою та двома блоками цигарок. Потім чуємо — вибух. А Поляк такий задоволений: «О, моя робота». Як виявилося, він на вході в бліндаж поставив розтяжки.

Він постійно лазив і переставляв розтяжки сепаратистів. Одного разу на розтяжці, на жаль, підірвався капелан, але це було зовсім випадково, бо всі знали, що вони там стоять.

«Кіборги» Євген Поляков і Сергій (Сєдой)

Під час другої ротації ми теж планували, що разом будемо, але Поляк із Сєдим потрапили на вежу, а мене відправили на новий термінал. 9 січня по рації повідомили, що на вежі є трьохсотий з 93-ї бригади. Я миттю дзвоню: «Женько, передавали, що в 93-й є трьохсотий». «Та є тут один». Питаю: «Хто?». А він: «Та Женька Поляков. Снайпер — мазіла» — і такий задоволений. Як з’ясувалося, влетіла снайперська куля і зачепила лише його автомат, але за кілька хвилин залетіла граната, і його посікло осколками.

А потім він стояв на шахті «Бутівка», і йому осколок влучив у саме серце. Я був тоді в Опитному, мені подзвонив Сєдой і каже: «Говорят, Поляк погиб». Я: «Не може бути!».

Для мене це був шок! З’ясували по рації, дійсно… загинув Женя Поляков.

Хлопцю лише 22 мало бути. У нього щойно народилася донечка, ми з ним планували, що я буду її хресним. Ніхто з нас не наважувався сказати про це дружині…

Коли їхали з хлопцями на похорон, вона мені подзвонила, теж Женя, і таким веселим голосом: «Привіт, кумчику, як справи?». А я мовчу. Вона продовжує: «Слухай, ти з моїм благовірним давно спілкувався?». Я їй тоді першим і повідомив, що Женьки вже немає, а ми їдемо на похорон. Вона мене тоді обматюкала дуже, потім подзвонила і сказала: «Якби ти був біля мене зараз, я б тебе сама зараз убила». А потім уже після похорону, така «вбита» була, каже: «Ти обіцяв Соньку хрестити…».

Новий рік. Мінометники хотіли допомогти, але команди не було

Друга моя ротація припала якраз на Новий рік. 31 грудня о 23:00 нас почали «вітати» — і з Нового року практично цілодобово точилися бої. 1 січня у нас були «двохсотий» і два «трьохсотих». Єдине місце, яке не обстрілювалося, — між вежею і нами.

Уже після демобілізації на автовокзалі в Дніпропетровську я зустрівся з мінометниками, які в той момент — 18, 19, 20 січня — стояли за три кілометри від нас. Кажуть, що просили своє командування дати «отвєтку» — накрити мінометами Донецьк із «сєпарами», але артилерії «добро» не давали.

Нас узагалі ніхто не прикривав. Виїхали танки, але заплуталися в тих дротових огородженнях. Частина хлопців потрапили в полон, решту спалили «сєпари» — наші танкісти згоріли заживо.

На другу ніч у стіну влетів ВОГ (гранатометна граната. — Ред.), прямо у нас над головою. А командир сказав: «У жодному разі не відстрілюватися, тільки якщо будуть лізти». Однак ми не «мовчали», якщо бачили, що стріляють, — відповідали. Правда, потім нам кричали: «Хто стріляє, хто давав команду?». А ми рацію відключимо і робимо свою справу. Як? Їм можна стріляти, а нам ні? Так не піде. Чесно сказати, на власний розсуд доводилося діяти кожного дня.

Якщо стрілецької зброї вистачало, тих самих гранатометів, «мух», «шмелів» — це все було, то проти важкої зброї, проти техніки, проти артилерії ми нічого не могли вдіяти.

Кіт Сєпар і труп без голови

Одного разу я був на посту і помітив: ніби хтось ходить під вікнами. Щоб перестрахуватися, кинув гранату — хтось як «ломанувся»! Ну, думаю, встигли вскочити. Заліг і передаю по рації, що «сєпари» проскочили через вікно. Вони до нас інколи лазили.

Потім чую жалісливе таке: «Ня-я-яв». У нас кіт Сєпар був, ми його так любили, а він так, як ми його, любив кільку в томаті й паштет. «Блін, — думаю, — рвонув гранатою нашого кота».

Біля вікна лежав їхній «сєпар» без голови. Коли вони просили забрати своїх «двохсотих» та «трьохсотих», то цього ми не віддавали, бо це було дуже небезпечно. Він лежав буквально за п’ять метрів від нас. А без голови, бо вони самі йому бронетранспортером її переїхали, коли той упав.

Вони до своїх ставилися погано, навіть до поранених — жодної поваги. І коли вночі дивишся, як лисиці, собаки, щурі терзають, їдять ті залишені тіла — це жахливо і бридко.

А кіт наш вижив, потім хтось із 79-ки на Новий рік їхав додому і забрав його із собою. Він був нашим талісманом. Але і до «них» ходив, мабуть, бо теж його підгодовували — перебіжчик! Але щойно піде, знай — почнуться обстріли.

Кіт жив на вежі, ще коли функціонував аеропорт. А підгодовувати його почав іще 3-й полк спецназу, як тільки зайшли, тоді ще літаки з аеропорту літали. Він там постійно був: ми змінюємося, а кіт залишається.

Як «кіборги» допомагали батальйону «Восток» бити Гіві та Моторолу

Серед «сєпарів» усякі є. Там і російські регулярні війська, і найманці, і ті самі кадировці, а є й донецькі, але їх мало. Там дуже багато наркоманів і дітей.

У тому їхньому «Сомалі» взагалі діти воюють. Ми коли заїжджали, на мосту з автоматом ходив пацан років шістнадцяти. Я просто шокований був. А наркомани там, звісно, «за дозу», і тому часто просто не усвідомлюють, що роблять.

Одного разу, коли ми були на вежі, до нас потрапила їхня рація. Ми прослуховували переговори Гіві з Моторолою і часто чули, як вони ворогували між собою, навіть за зброю.

Гіві стояв на «Метро», Моторола тоді був біля «Спартака», а на цвинтарі і в церкві — батальйон «Восток». У «Востоці» не хотіли воювати і зв’язалися з нашим командуванням, мовляв, ми по вас стріляти не будемо, тому і ви не стріляйте.

І ось починається обстріл, а розібратися, звідки і хто б’є, складно. Ми наводимо артилерію і влучаємо по тому самому батальйону «Восток». Вони зв’язуються з нами і кажуть: «Ми по вас не стріляємо, чому ви стріляєте?».

На другу ніч знову чуємо — бій: вони між собою перестрілюються. Нам дзвонять хлопці й питають: «Що за обстріли?». Кажемо: «То вони між собою», «А, ну тоді "слава ДНР", хай б’ються». А Соловей, наш корегувальник, каже: «Слухайте, а давайте допоможемо батальйону "Восток", піділлємо олії у вогонь». І починає корегувати, допомагати «Востоку»…

Капелан Олег Марінченко (Архітектор) (вгорі зліва), боєць Бориспіль, боєць Йожик, Іван Трунов

А одного разу ми з хлопцями дзвонили, піцу замовляли в Донецьку. Іншого разу — викликали «міліцію ДНР». Кажемо: «Гранату знайшли», — ті питають: «А де ви є?» — «У Донецькому аеропорту» — «А що ви там робите?», — каже: «Літак чекаємо. А тут "укропів" чоловік 100, вони привезли дитину і кудись її потягли». Усяке було.

«Проти лому немає прийому»: як кілька хвилин від смерті врятували

Проблема полягала в тому, що ніхто не знав, що із собою брати в аеропорт. Нам казали: «Беріть усе». Ми із собою і понабирали плащ-намети, саперні лопатки, які взагалі не потрібні були. А виїхали відтіля з обмороженими ногами. Змінного взуття не було, на всіх були звичайні осінні берці, устілок теплих не було, шкарпеток — теж.

Коли вже другого разу збиралися, то Дєд сказав: «Ростику, все одно дозволяють брати лише один магазин, візьми обов’язково змінне взуття і бажано гумові чоботи, бо в терміналі по кісточки води». Але поки ми приїхали 30 грудня, влупили морози і ми їздили на підлозі, як на ковзанці.

10 січня я був поранений. Ми разом із Віталієм Немиренком о 10:00 ранку мали заступати на пост. Тому спеціально завів собі будильник на 9:45, але прокинувся чомусь на п’ятнадцять хвилин раніше.

Ростислав Смусь, Віталій Немиренко, Олександр Мосулега

Треба було розпалити буржуйку — рубаю ящики від боєприпасів, біля мене за півметра стоїть Віталька (коли нас щось накривало, то чомусь разом: одного разу — гранатою, іншого — міною), — і тут лунає вибух! Граната влучає саме в те місце, де ми спали. На стіні ми лишали свої автографи. У хлопців було написано: «Здесь спят ёжики, место не занимать», — а я біля свого місця над головою написав: «А тут Бобровисько, місце не займати». Так ось від того всього напису лишилися тільки літери «к» і «о». Тобто мені дуже тоді пощастило.

«Буржуйку» розгромило повністю, осколки влучили мені у спину та руку (в руці й досі сидить). Контузило дуже, через шум у вухах чув: там крики, там крики. Вітальці тоді перебило руку, також купа осколків у тілі, контузія. Юрі Юрченку відірвало два пальці на руці. Нас одразу поперев’язували і забрали у безпечніше місце.

Цікаво, що це місце ми вважали найбезпечнішим, бо там цегляна стіна. Але, як кажуть, «проти лому немає прийому». Пам’ятаю, коли ми були на «Зеніті», прилетіла міна. Накрила наших дев’ять чоловік і кота. Про це навіть згадувати не хочу. Це було страшне.

Вигляд на старий термінал ДАПу з вежі

А через два тижні наші Херсон і Каспер ішли по воду, і коли почалися обстріли, вони вирішили швидко добігти, і міна їх накрила.

Крім того, не всі витримують такі жахи війни. Двоє побачили закривавлених побратимів і ввійшли у ступор. Їх одразу забрали до психіатричної лікарні. Молоді хлопці.

Потім нас добу ще не могли забрати, то ми ще добу лежали поранені. На другу ніч приїхала МТЛБ, це вже було 11 січня, і повезли у Водяне. Я єдиний, хто міг відстрілюватися. Дорогою прилетіла міна — нас підкинуло, і я впав на Вітальку, а у нього рука перемотана, тільки чую: «Ой!» — і все. Приїжджаємо — Віталька без свідомості лежить: коли я на нього впав, він «вирубився». Ми йому нашатирю, кажу: «Віталю, пробач», — а він: «Ростику, я тобі дякую. Такої анестезії ніхто в житті мені не зробить більше». Зустрілися з Поляком. Живі та й живі. Якби не поранення, напевно, там би під завалами лишилися.

Як «свої свіжі» бійці тікали з аеропорту

6 січня зайшла підтримка — 74-а бригада десантників. Ми зраділи — «свіжі сили», 14 чоловік. Але їхнє командування втиху дало їм пораду: «Приїде техніка, забирайтеся відтіля всі». І коли під’їхав МЛТБ, вони пішли ніби з автоматами розвантажувати машину, пожитки розвантажили, самі — на машини і втекли. Я вважаю, це підступно. Це мені розповідали хлопці, які лишилися, бо мене вивезли пораненим.

Водночас у нас були такі бійці, як Сашко Олефір (Борода). Коли аеропорт підірвали і хлопці почали відходити, Женя Ковтун розповідав, як Борода сказав, що 93-й бригаді команди відходити не було, і лишився там… Якось так… Він просто був дуже відчайдушний і виконував обов’язок до кінця. Навіть коли був поранений, сказав: «Як я сяду на броню, коли купа важкопоранених? Я ще нормальний, якщо можу тримати в руках автомат і стріляти».

Сашко Олефір (Борода), захисник ДАПу

На передовій потрібні добровольці, такі, як набирали в аеропорт. Ті, що бояться, там дійсно зайві. Силою гнати на передову нікого не можна. Якщо людина боїться, хай сидить у тилу: хай окопи риє, їсти готує, — але тільки не туди, бо там з неї все одно користі не буде.

«Нас звідси вже ніхто не забере, нам тут капєц»

Коли я був там, то вже відчував наближення чогось невідворотного, а вже коли лежав у госпіталі — ситуація була патова.

18 січня ми з Дєдом (Мосулегою) передзвонили Сашці (Бороді), він сказав, що їх труять газами, що Андрюха Купріянов із позивним Якут лежить весь опухлий і, найімовірніше, у нього внутрішня кровотеча, він потім загинув. Борода тоді сказав: «Нас звідси вже ніхто не забере, нам тут капєц», — і після цих слів зник зв’язок.

А потім я дізнався, що аеропорт підірвали і наші бійці лишилися під завалами. Тривалий час я нічого не чув про Сашку (Бороду), а коли нас відвели на другу лінію оборони, подзвонили, щоб приїхали на впізнання, Сашка знайшли…

З моїх вийшли Женя Ковтун, Капрал, Ванька Трунов, а Остап, Якут і Борода назавжди лишилися там. Із вежі, хоч її і розбомбили, хлопці також вийшли живі.

Відмовився підписувати контракт через ставлення командира

Я повернувся додому. Хоч за мною зберігалося робоче місце, але я планував повернутися на контракт у нашу 93-ю бригаду. До останнього дня служби я не шкодував, що пішов на фронт.

Але коли настав час підписувати контракт — змінив наміри. Через ставлення командування до тих, хто захищає країну на сході, і ставлення до нашої бригади. Нас двічі подавали на нагородження, але потім відмовляли. Орденами в 93-й бригаді нагородили лише посмертно, інші, мабуть, не заслуговують.

Ось уявіть ситуацію: 11 бійців із роти демобілізуються, восьмеро — пройшли аеропорт. Усі обстріляні, майже рік пробули в зоні АТО. І не десь там ховалися по блокпостах, а пройшли «Зеніт», Водяне, Опитне, Піски, Донецький аеропорт, шахту «Бутівка», Авдіївку — всі наші об’єкти, лінія вогню.

І ось батальйон уже стоїть біля штабу, комбат знає всіх, і що? Він стояв за п’ять метрів від нас, скурив цигарку і навіть не підійшов, нікому руки не потиснув, не попрощався, не подякував. Це таке ставлення до своїх солдатів?

Потім я тимчасово працював на будівництві. На державну службу вирішив не повертатися, хоча мені пропонували. Я люблю бачити результат своєї праці. Чесно кажучи, скільки довелося руйнувати на війні — усе-таки приємніше і цікавіше будувати.

На контракт у 93-ю бригаду я все-таки повернувся, був у Луганській області, на посаді головного сержанта взводу. У травні 2017 року звільнився. Нині вже кілька місяців працюю в Литві. Зате маю змогу хлопцям допомагати. То гуму на автомобіль передав, то машину придбали. Я знаю, що їм там потрібно.

«Мінських домовленостей ми намагалися дотримуватися, а вони не дотримувалися зовсім»

Протягом певного часу в оточений Донецький аеропорт був заїзд так званими «зеленими коридорами». Користуючись цим, вони (сепаратисти. — Ред.) дозволяли міняти раз на тиждень лише по 60 чоловік, і лише по вівторках. Ворог не давав нам завозити ні зброї, ні боєприпасів, і головне — він знали, скільки нас є. Тобто він знав усю інформацію: що у нас боєприпаси закінчуються, тому що один магазин — на п’ять секунд бою.

Ми, звісно, ухитрялися запаковувати все в скати. Спочатку я не міг зрозуміти, для чого ми вивантажуємо запасні колеса, коли дивлюся, хлопці розбирають і дістають звідти вже «цинк» із патронами, гранатами.

Цікаво, що коли приїжджали журналісти, я на камеру висловив усе, що про це думаю, а після моїх слів дали текст: «Керівництво ЗСУ не згодне з думкою бійця 93-ї бригади». Отак.

А «сепаратисти» були в новому білому камуфляжі, звісно, з московським акцентом. Нам волонтери дали із собою печива. Один «сєпар» зазирає і каже: «О, а можно печеньку?» — і з ящика прямо взяв. А покійний Сашко (Борода) і каже: «Скотино, якби я знав, що ти будеш їсти, миш’яку насипав би».

«Через бінокль знято наш танк, коли до нас їхали хлопці під час "перемир’я", тоді три танки і БМП — всі підбили. Ми з усієї зброї били по "сєпарах", щоб екіпаж евакуювався, їм це вдалося. Але всю ніч мусили по ньому стріляти, бо "сєпари" хотіли його забрати. Наступного дня наша "арта" його знищила», — Ростислав Смусь

Мінських домовленостей ми намагалися дотримуватися, а вони не дотримувалися зовсім. «Кошмарили» так!.. Тільки в один момент стало трошки легше, коли одразу після Нового року Гіві на кілька днів забрав кадировців. Де вони поділися — ми не знали. Хлопці казали, ніби десь поїхали в Чечню наводити порядок. Але потім вони з’явилися і знову: «Ей, укроп, выходи, резать буду». А ми також «теплими» словами їм відповідали, та ще й з кавказьким акцентом.

Коли ми їхали першого разу по-бойовому, під обстрілами — тоді нас більше боялися. Коли на вежі нас лишилося 17 чоловік, то повністю тримали оборону. Снайпер починає бити — ми «насиплемо» так, що мало не здасться. Ми рухалися.

Коли вдруге їхали під час «перемир’я», були скуті. Ми стоїмо, довкола скрізь «сєпари». Дивлюся — стоїть один, курить біля старого терміналу, навіть об стіну обперся. Уже прапор «деенерівський» висить. Ну що, «зняти» його? Так у нас перемир’я. І тут він зникає, і за п’ять хвилин вони починають по нас стріляти.

«Аеропорт — це розрух, обморожені кінцівки і купа друзів»

Аеропорт варто було тримати. Був момент восени 2014 року, коли можна було захопити не тільки летовище, а й «Спартак», «Метро», монастир, звідки по нас гатили. Можна було не заходити в сам Донецьк, а лишатися на околиці. Але команди нам не давали…

«Кіборги» Ростислав Смусь і Сергій (Сєдой)

З точки зору стратегії, найціннішою була злітна смуга. Наскільки мені відомо, товщина бетону там сім метрів — дуже багато. Її розбити нереально. Міна влучає і лишає лише маленьку щербину. І якби ми не тримали аеропорт, якби не знищили «злітку», щоб не сідали літаки, там міг би бути другий «котел». І вони могли геть до Красноармійська (нині Покровськ. — Ред.) дійти.

Для мене аеропорт — це, з одного боку, розрух, обморожені руки й ноги, а з іншого — купа друзів. Виходить, що на цій війні я більше знайшов. У мене з’явилося дуже-дуже багато справжніх друзів — по всій Україні. Тільки на похорони вже просто не можу ходити…

Copyright © 2017 RFE/RL, Inc. Передруковується з дозволу «Радіо Вільна Європа» / «Радіо Свобода».

'''