Перейти к основному содержанию

Крим. Антологія вільних

Історії зовсім іще молодих кримських татар, які не втратили гідності.

Історія тих, хто втратив через окупацію півострова все, крім гідності

Після анексії 2014 року журналістика в Криму попросту «еволюціонувала» від звичайної пропаганди до північнокорейського чиношанування. Нічого спільного із професією репортера немає. Ось так влучно прокоментував стан журналістики кримський політоглядач Сергій Стельмах (ім'я та прізвище автора змінені з міркувань безпеки).

Будучи тут, на материковій частині України, ми не можемо знати напевне, що відбувається там, у Криму, і як там проходить життя наших співвітчизників. Хто і чому «продав» Крим? Думки у всіх кардинально різні. А поки що ми маємо такі данні:

Моніторингова місія Організації Об'єднаних Націй повідомила, що в анексованому Криму із середини серпня до середини листопада цього року російські силовики заарештували 49 кримських татар. Про це розповіла голова Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні Фіона Фрейзер, представляючи 20-у доповідь про ситуацію з правами людини в Україні за період з 16 серпня по 15 листопада 2017 року. Після обшуків у будинках кримських татар були заарештовані 10 осіб, яких звинувачують в організації або участі в екстремістській організації. Ще 9 кримських татар, які продемонстрували солідарність із затриманими, також були затримані.

Найбільша увага акцентована на кримських татарах. Вони — один із корінних народів України, вони — невід’ємна частина життя українців. Вразило інтерв’ю відомого російського військового журналіста та експерта з ісламських проблем Орхана Джемаля. Це людина, що відкрито говорить про порушення прав кримських татар на анексованому півострові.

А тепер уявіть, що на ваші землі прийшли окупанти. Прийшли й сказали, що все, як ви жили раніше, тепер є кримінальним злочином, тепер ви — ніхто, без минулого і майбутнього, ті, які підкоряються якійсь етнічній, релігійній більшості. Зараз ви будете танцювати під нашу дудку й не маєте права рота розкрити, що вам тут погано живеться. Якщо не будете танцювати під дудку, то це вже тероризм, а якщо ви рот відкриваєте — «можна повільніше танцювати?» — то це екстремізм. Кримські татари не унікальні в цьому плані. Більшість мусульман Росії пройшли через це. Але для нас це було розтягнуто в часі. Там потихеньку гайки загвинчували, це за десять років сталося. А кримчанам — як обухом по голові. Це жах такий.

Захоплювали Крим саме для того, щоб створити військову базу, а не курорт. У Москві від початку розуміли, що туризм у Криму неможливий. Форма утримання, а не бізнес. У кримських татар немає економічних перспектив у Криму. Для Москви це небажана меншина, яка проживає там.

Україна неодноразово вимагала від Росії припинити переслідування кримських татар. Голова Меджлісу Рефат Чубаров заявляв, що ці переслідування стали наслідком «послідовної та рішучої позиції» кримськотатарської громади щодо територіальної цілісності України. Верховний суд Криму засудив Ахтема Чийгоза, заступника голови Меджлісу, до восьми років колонії суворого режиму, а сам Меджліс заборонили в перший же рік анексії.

Проте більшість не дивується. Бо це нікого не стосується. Не дивуємось, бо для нас це буденно. Буденно, коли щодня в новинах кажуть про вбитих на фронті, репресованих у Криму, нові виклики Росії з боку відчайдушних активістів, які ж потім поплатилися за свою громадянську позицію. Ми дивимося на це без емоцій. Ми не хочемо чути історії, які повинні бути почуті.

***

Маловероятно, что я буду жить в Крыму. Это не место возможностей. Потому что Крым далеко находится от больших городов, где постоянно кипит жизнь. Поэтому сложно чего-то большого достичь. Крым — это сезонная область, грубо говоря. И в основном сезонным бизнесом занимаются в прибрежных городах. А остальные — те, кто живут в средней части Крыма — тоже приезжают поближе к морю на роботу.

Они просто перечеркнули все планы, связанные с Украиной. Я не осознавал, что происходит, и только после референдума, когда уже всё было ясно, понял, что мы все потеряли.

Бизнес в нашей семье был очень сильно связан с Украиной. И вообще, понимание того, что Украина — свободная страна, влияло на желание в ней жить. Очень многое от этого зависит. Потому что в Украине чувствуется свобода.

В России среди молодёжи идёт пропаганда к любви к своей стране. Там объективности совсем ноль. Пропаганда не даёт объективно оценивать ситуацию. Человеку внушают, что нужно думать. Там просто нет возможности анализировать ситуацию. И очень сильно контролируют интернет, особенно после «пакета Яровой». В Украине нет такого сильного контроля, здесь есть свобода мысли.

Каким будет поколение, которое вырастет за время аннексии? Представляете, какими они будут — они же растут под постоянным давлением. Пропаганда российской идеологии очень сильно влияет на восприятие детьми и молодёжью ситуации вокруг Крыма.

Я своё будущее связывал с Украиной. Жизнь, деятельность. Рассматривал два пути — либо получить украинское образование и работать по специальности, либо попробовать себя в бизнесе или продолжить дело родителей. Но после аннексии все планы были разрушены, и пришлось действовать по обстоятельствам. На сегодняшний день намерен жить и работать в родной стране, параллельно помогая решать крымский вопрос и проблемы, связанные с полуостровом.

Я начал свой путь с того, что очень не хотел находиться в аннексированном Крыму. Российские идеалы были мне далеки, да и понимание происходящего вокруг подталкивало к выезду из Крыма. Я должен был окончить школу в 2015 году. Это давало перспективу поступить в КФУ (бывший ТНУ имени Вернадского) без ЕГЭ, но я не хотел. Это был неудачный год для меня и крымских абитуриентов, которые желали учиться в Украине, потому что студентов, которые учились на 1–2 курсах ТНУ, переводили в вузы материковой части (пример — КНУ им. Шевченко). А мы не имели такой возможности, поступали уже не в ТНУ, а в КФУ. Я с родителями твёрдо решил, что нужно ехать в Украину. Зимой 2015 года мы с отцом выехали в Херсонскую область, где я зарегистрировался в местной школе, чтобы получить аттестат украинского образца и в дальнейшем пройти ВНО. Нужно заметить, что в это время не было механизма поступления без ВНО для крымчан (в принципе не было никакого механизма для поступления), поэтому нужно было делать огромный объём работы. Фактически я учился в двух школах одновременно — дома и в херсонской. После успешного окончания обеих школ начал по ночам с отцом выезжать из Крыма в Херсон для сдачи ВНО. То есть сутки без сна, при этом я постоянно работал. Была такая ситуация, что мне пришлось пожертвовать выпускным вечером в родной школе (в Крыму), потому что нужно было той ночью выезжать сдавать ВНО. После сдачи ВНО я поступил в киевский частный вуз. В 2016-м перевёлся в ТНУ в Киеве.

Первый год проживания в столице был очень тяжёлым — я нормально общался с двумя-тремя людьми (со многими ребятами не было общих интересов). Как-то раз был на встрече крымскотатарской молодёжи, но ничего интересного в её действиях и планах не увидел.

После перевода в ТНУ был и остаюсь разочарован в их подходе к студентам и образованию. Я, как и многие, этим недоволен. Но завёл много связей и познакомился со многими людьми, в том числе и правозащитниками, которым очень благодарен за их работу.

Аблямит, 20 років

 

После аннексии я там два года проучился. И по сравнению с первым курсом [при Украине] это был ужас. На первом курсе у нас было по несколько пар в день до часу-двух максимум. Домой приходил, полчаса-полтора максимум делал домашку и выходил с друзьями гулять, в баскетбол играть и так далее. А после аннексии, как раз начало второго курса, длительность пар увеличилась, то есть они стали по полтора часа. Я домой приходил, делал домашку и уже нужно было, грубо говоря, ложится спать, потому что было поздно, либо так ситуация складывалась. И, по сути, ни на что времени не хватало, да и учёба не такая яркая стала, какие-то занудные пары пошли, какая-то теория, больше лекций было. То есть сухая теория, никакого интерактива, взаимодействия, общения. По учёбе был ужас на самом деле.

Потом переехал в Киев. И произошёл, я бы сказал, всплеск развития. Мне город очень нравится — по сравнению с Крымом, где просто ужасно. Здесь более приемлемые условия.

Семья не очень сложно перенесла аннексию. Папа, допустим, критически отреагировал. Сейчас нормально, работает, как-то зарабатывает деньги, но для него в первую очередь важна атмосфера, тот факт, что к тебе относятся по-человечески, соблюдаются права человека и т.д. Для семьи атмосфера не из лучших. Никакой атмосферы жизни, никакого праздника нет.

Я очень рад, что переехал в Киев. Мне тут сложно, и я понимаю, что нужно будет пахать, постараться дойти до какого-то этапа. Но мне всё равно очень нравится. Возможности здесь хорошие, и грех ими не воспользоваться. Конкуренция большая, что, в принципе, характер воспитывает.

Я участник молодёжной организации, образовательной платформы Q-hub. Мы там, так или иначе, следим за новостями на полуострове, потому что связаны с крымской молодёжью. И пытаемся реализовывать различные проекты, чтобы помогать ей, чтобы давать возможности, чтобы она видела ситуацию, чтобы сравнивала, чтобы росла, чтобы имела мотивацию приезжать сюда и не оставаться там. Ну это, конечно, от каждого из них зависит.

…Помню, как у нас в Крыму возле здания Верховной Рады был какой-то митинг. Я с пар шёл, это был 2014 год, февраль или март, если честно — не помню уже. Я шёл и видел всё своими глазами, но никакого значения этому не придал. Пришёл домой (я тогда снимал комнату), а моя хозяйка смотрела прямую трансляцию по ATR и очень сильно радовалась, переживала. А я не верил в ту ситуацию, не понимал. Понимал, что нужно, чтобы всё правильно было, чтобы соблюдалось международное право. Я ж не думал, что одна сторона может просто прийти и забрать какой-то полуостров, участок территории.

После того, как я немного проучился, уже после аннексии, надеялся, что всё будет нормально. Потихонечку всё вернётся, в течение очень краткого времени. Думал, что всё будет именно так. Но этого не произошло. И не происходит до сих пор. Поначалу нейтральная позиция была, сейчас всё переваливается на одну сторону. Потому что каким бы ты патриотом ни был (даже не самым ярым), тебе всё равно постепенно становится грустно, ты начинаешь скучать по своей Родине. А я ведь тоже, в конце концов, человек. Бывает очень сложно. Хочется просто приехать домой, без всяких границ, всяких контролей и КПП, пограничников и паспортного контроля. Сесть просто на поезд и с Симферополя доехать до Судака. И тратить гривни, а не рубли.

За годы аннексии я стал более самостоятельным, более предприимчивым. Понимаю, что такое право человека, право студента, и осознаю это. Мне режет глаза и слух, когда вижу, как эти права нарушаются. Это мне даёт всплеск мотивации, и я хочу этим заниматься, чтобы права соблюдались. И скорее всего, начну работать в этом направлении. Чтобы принять это решение, мне потребовалось порядка года.

Мечтаю, чтобы Крым был снова украинским. Мечтаю переехать домой. Там природа красивая, очень хорошо, очень здорово. Там же всё по-другому — там тропический климат. Со всей остальной Украиной это место никак нельзя сравнить. Хотелось бы переехать туда и параллельно иметь бизнес в Киеве, или даже в других странах, городах. Это моя Родина, и мне она очень нравится. Там очень здорово, правда. Там очень уютно и спокойно. Я очень хочу туда вернуться.

Мустафа, 22 роки

 

Після анексії хотілося, щоб усе повернулося назад, адже місце, де я народилася, росла, вчилася, дуже змінилося, стало якимось сірим. Люди стали дуже непривітними і жорсткими, сумними. Багато друзів просто стали для мене чужими, тому що моя політична думка не співпадала з їхньою. Батьки лишилися без роботи, а в нас дуже велика сім'я і дітей треба годувати. Ціни на продукти стали дуже високими, доводиться економити, аби вистачило на місяць. У школах почали казати, що наша Батьківщина — Російська Федерація. Відмінили уроки з української мови, і забороняли навіть говорити щось про Україну. Пам'ятаю, як раніше до нашого міста приїжджало багато туристів, що навіть не було, де пройти, а зараз навіть місцеві мешканці зайвий раз не виходять на вулиці, сидять по своїх домівках. У місті все перебудовують. Єдине, мабуть, чого не торкнулись руки окупантів, — це нашого моря. Дивно, як так, що вони його ще не засипали чимось [сміється]. Зараз я живу і навчаюся в Києві. Часто читаю новини, адже намагаюся бути в курсі всього, що там відбувається. Тому що там в мене залишилася моя сім'я, і я повинна знати, чи не загрожує їй небезпека. Дуже переживаю за неї. Постійно переживаю.

Знаєте… Я зовсім не вірила в те, що відбувається, і не хотіла вірити. Мрію бачити свій Крим вільним. Мій Крим. Коли все зміниться, дуже хочу повернутися на свою Батьківщину і жити там, як усі мої пращури.

Найле, 19 років

 

Якщо бути лаконічним, то всі ті події кардинально вплинули на мене передусім зсередини, а вже потім на моє життя.

Пам’ятаю, як час від часу дивився трансляції з Майдану, переживаючи за тих сміливців і взагалі за те, що буде далі в країні. Паралельно бачив, як деякі мої друзі, знайомі та просто оточуючі стають «ватними» просто на очах, хоча до цього я за ними ніяких проросійських поглядів не помічав. Події відкрили мені очі на справжнє нутро деяких людей.

Чесно кажучи, на початку я теж потрапив під вплив пропаганди, але в певний момент ніби прозрів.

Забив на навчання, бо це, на мою думку, вже не мало сенсу. Диплом невизнаної «республіки» зовсім не мотивував, а навчальні плани переробили під вимоги «гавані», і це був повний капець (з інженера-педагога я різко перетворився на педагога інженерних дисциплін). Тобто ні «картонки», ні знань я не отримав би.

Виїхати з Криму теж тоді не міг, бо вважав, що маю перебувати там, як би важко не було. Адже мій народ не для того стільки боровся за повернення, щоб я отак просто взяв і поїхав... Ба, навіть трохи зневажав тих, хто почав валити звідти [сміється]. Так я тоді вважав.

У мене з'явилася звичка займатися всякою фігнею в інтернеті. Досі не можу зрозуміти, навіщо я це робив. То, мабуть, моя тодішня безвідповідальність або внутрішній протест, який хотілося хоча б якось виразити, бо за відкриту діяльність можна було тупо зникнути, а потім знайшли би тіло частинами десь у лісосмузі...

2016 року мене відрахували з університету за коментар у мережі, і відтоді залишатися у Криму мені було вже небезпечно. Найменше, що мені світило, — це служба в російській армії, а цього я принципово не хотів. Побачивши на АТР сюжет про Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського, вирішив спробувати вступити. Вступив і поїхав учитися. Щоправда, поновитися на споріднену спеціальність так і не зміг.

З 2014 року потрохи переставав відчувати себе в Криму, як удома, а тепер узагалі відчуваю себе там чужим.

Бісить те, що ми, по суті, не можемо нічого зробити, щоб зупинити це все.

Це жах. Був такий «розрив шаблону», коли дізнався, що дві мої вчительки української мови, люди, які прищепили мені любов до України і всього українського, підтримали анексію і ходили на «референдум». Досі не зовсім розумію, як або чим це можна пояснити. В голові не вкладається, як можна продати Батьківщину.

Айдер, 22 роки

 

Імена та прізвища героїв змінені з міркувань безпеки.

Кожна історія реальна. Кожна історія відбувалася поруч із нами. І сотні таких історій. І кожна з них особлива. І кожна має право бути почутою.

'''