Десантник №1 для ядерного згарища №1

Коли в 1912 р. льотчик Георгій Горшков випробовував ранцевий парашут системи Котєльнікова, він ще пішки під столом ходив.

Коли в 1919 р. парашутиста Російської імперії №1 Георгія Горшкова розстріляли червоні, його батько воював за них.

Коли в 1928 р. Тухачевський почав пропагувати створення спеціальних підрозділів для аеровисадки в тилу противника, він щойно вступив до армії.

Коли в 1929 р. Леонід Мінов прилетів до США, щоб вивчати досвід стрибків з парашутом, і потім став першим інструктором із парашутної підготовки в СРСР, він ще був «салагою».

Коли в 1930 р. група парашутистів здійснила навчально-тренувальну висадку на територію умовного противника для проведення диверсійної операції, він почав просуватися по партійній лінії.

Коли в 1931 р. в Червоній армії створили перший авіамотодесантний загін, він був старшиною роти, ударником лижного пробігу.

Коли в 1932 р. авіамотозагони створили вже в чотирьох військових округах, він вступив до льотної школи в Оренбурзі, але потім його з неї виключили.

Коли в 1933 р. рішенням наркома оборони було створено 3-ю авіаційну бригаду особливого призначення, він тоді не знав, що означає десантний гумор: «Жити захочеш – кільце знайдеш!»

Коли в 1934 р. Леонід Мінов став першим майстром парашутної справи у СРСР, він став помічником командира роти піхотинців.

Коли в 1935 р. на маневрах Київського військового округу провели масштабні навчання з захопленням десантом аеродрому, коли присутні на маневрах німці після побаченого загорілися створити свій десант, він вчив салаг ходити на лижах.

Коли в 1936 р. провели першу масову висадку радянського десанту, він оформлював ленінський куток.

Коли в 1937 р. розстрілювали ініціатора створення десантних військ і командувачів масштабних київських маневрів 1935 р. Тухачевського, Якіра, Дубового, Туровського, коли були репресовані всі командири корпусів у його Білоруському військовому окрузі, він складав норми ГПО.

Коли в 1938 р. створили вже шість повітрянодесантних бригад, він став комбатом.

Коли в 1939 р. радянські десантники воювали біля Халхін-Гола, він вторгався до Польщі, а потім знову став на лижи, щоб вторгнутися до Фінляндії.

Коли в 1940 р. радянський десант висаджувався у Бессарабії, він командував дисбатом.

Коли в 1941 р. німецький десант зазнав надзвичайних втрат, а Гітлер заявив, що час десанту минув; коли радянські десантники гинули як піхота в Київській оборонній операції, він навчав ленінградських моряків ходити на лижах і, воюючи пліч о пліч з моряками, почав шанувати їхній «тєльнік» — зрештою його полк розбили, а його важко поранили.

Коли в 1942 р. у першій стратегічній операції радянських десантників під Вязьмою штабники робили помилки, за які платили життям десантники, він виживав у пеклі Сталінграда.

Коли в 1943 р. Дніпровський десант зазнав таких втрат, що всі стратегічні операції за участю ПДВ скасували, а рештки десанту передали до резерву ставки, він теж воював за Дніпро, але перетинати йому цю річку довелося вплав.

Коли в 1944 р. британський, американський і польський зазнавав втрат у Голландії за бажання штабників закінчити війну до Різдва, він командував дивізією і був нагороджений зіркою Героя Радянського Союзу.

Коли в 1945 р. почалася доба атомної зброї, він марширував на Параді Перемоги.

Коли в 1948 р. історія радянського десанту наближалася до 20-річчя, його призначили командиром 76-ї повітрянодесантної дивізії.

Знайомтесь, «Десантник №1» Василь Маргелов

Коли в 1948 р. Василь Маргелов очолив десантну дивізію, у потенційного ворога №1 — США почали працювати над створенням ПЗРК (переносних зенітно-ракетних комплексів) і автоматичної зенітної гармати M51 Skysweeper з радіолокаційним наведенням, тоді ж почалося випробовування першого зенітно-ракетного комплексу MIM-3 Nike Ajax.

Коли в 1949 р. Маргелова призначили командиром 37-го повітрянодесантного корпусу, Дуайт Ейзенхауер став командувачем збройних сил НАТО, а країни-учасники нового військово-політичного альянсу узгодили план дій. Тоді ж американський десант здійснив висадку в Північній Кореї, що у свою чергу довело придатність цього роду військ для виконання тактичних операцій за умови слабкої ППО противника.

Коли в 1953 р. Маргелов разом з іншими радянськими десантниками оплакував Сталіна і брав зобов’язання: «Військово-десантні війська, сумуючи з усім народом через смерть Йосифа Віссаріоновича Сталіна, проявили патріотизм, прийнявши підвищені зобов’язання успішно закінчити зимовий період навчання, повністю і без важких травм виконати план парашутних стрибків, організовано провести навчання з бойовою стрільбою»; у США вже прийняли на озброєння зенітну гармату М51 і ЗРК MIM-3 Nike Ajax (дальність польоту ракети становила 48 кілометрів, максимальна висота 21 тисяча метрів).

Коли в 1954 р. Маргелова призначили командувачем повітряно-десантних військ Радянського Союзу, з ГУЛАГу вийшов парашутний інструктор №1 в Радянському Союзі Леонід Мінов. Одним із перших наказів Маргелова на новій посаді стали «навчання» десанту під керівництвом Жукова на Тоцькому полігоні. «Вивчати» десанту довелося дію плутонієвої атомної бомби. Кількість постраждалих від радіації невідома…

Коли в 1955 р. Маргелов оголосив конкурс на емблему повітрянодесантних військ, Північноатлантичний альянс створив інтегровану систему протиповітряної оборони.

Коли в 1956 р. Маргелов відправив десант на другі навчання в умовах атомної війни на Семипалатинському полігоні, десантники заходили в зону ураження після атомного вибуху для відбиття атаки умовного ворога. Але неумовним ворогом для СРСР стали угорці, які захотіли жити по-своєму. Саме десантники Маргелова заарештували прем’єр-міністра Угорщини Імре Надя, якого за два роки стратили «за державну зраду». (Сини Маргелова у книзі про свого батька назвали події в Угорщині інспірацією сіоністів з метою відволікти радянські сили від арабо-ізраїльської війни.)

Коли в 1959 р. Маргелов домігся прийняття на озброєння десантних літаків Ан-8 і Ан-12, у США прийняли на озброєння ЗРК MIM-14 Nike-Hercules (дальність польоту ракети становила 140 км, висота польоту – до 45 тисяч метрів), а також запустили супутник-шпигун, який за один політ приніс більше розвідувальних даних, ніж усі попередні польоти літаків-розвідників.

Схоже, Хрущов добре розгледів нове обличчя війни і почав більше фінансувати ракетно-космічну галузь, а інші війська скорочувати, у тому числі десант. За це десантники, біографи Маргелова і просто сталіністи, які не могли простити Хрущову критику Сталіна, піддавали Хрущова нещадній критиці. Утиск їх вузьких інтересів не дав їм змоги розгледіти зміну військової парадигми. Військове протистояння Союзу і Альянсу набуло нової для людства форми — погрози взаємознищенням. І Карибська криза 1962 р. це продемонструвала. Але повернімося до 1959 р.

Коли в тому ж 1959 р. десантники із псковської дивізії зґвалтували жінок, Маргелова понизили до заступника командувача ПДВ, а молодших командирів розжалували до рядових. Такі були часи: за про*оби рядових відповідали генерали.

Коли в 1960 р. Маргелов по суті продовжив керувати ПДВ, оскільки новий командувач був кавалеристом, в Радянському Союзі почалась продовольча криза. З магазинів почали зникати крупи, масло, м’ясні вироби. Але радянські військові продовжували мріяти розбити Альянс, щоб перетворити світ на один великий колгосп.

Коли в 1961 р. Маргелова поновили на посаді командувача ПДВ, у США створили Національне управління військово-космічної розвідки.

Коли в 1968 р. Маргелов з своїми десантниками карали чехів і словаків за бажання будувати соціалізм з людським обличчям і арештовували Центральний Комітет Комуністичної Партії ЧССР на чолі з Дубчеком, він і його десантники вважали себе антифашистами.

Коли в 1969 р. Маргелов дочекався прийняття на озброєння АН-22 і БМД-1, у США вже рік як взяли на озброєння ПЗРК FIM-43 Redeye.

Коли в 1970 р. Маргелов святкував ленінський ювілей навчаннями, на яких 280 літаків за 22 хвилини висадили 8 тисяч десантників і 152 одиниці бойової техніки, у США здійснили перший пуск прототипу MIM-104 Patriot для враження аеродинамічних і балістичних цілей.

Коли в 1973 р. Маргелов відправив сина випробовувати десантування БМД-1 на парашутній платформі «Кентавр», у країні запровадили смертну кару за угон літака, бо бажаючих втекти з СРСР в такий спосіб дедалі більшало.

Коли в 1976 р. Маргелов дочекався прийняття на озброєння Іл-76, Радянський Союз вже почав щорічно купувати 6 млн тонн зерна на суму не менше 1 млн доларів.

Коли в 1977 р. Маргелов відправляв десантників на спільні навчання країн Варшавського договору – «Вал», в яких одночасно були задіяні сухопутні війська, авіація і флот, у прокат вийшов фільм «В зоні особливої уваги», і ця стрічка зробила для популярності десанту більше, ніж уся пропаганда.

Коли в 1978 р. Маргелов святкував своє 70-річчя і 30-річчя у ПДВ, космічна розвідка засвідчила, що в Європі внаслідок інтенсивних забудов на третину скоротились майданчики, придатні для висадки десанту.

Коли в 1979 р. Маргелову виповнився 71 рік, його перевели в інспектори, що було не просто пониженням, а опалою. Для Радянського Союзу, який переживав добу геронтократії (влада старих) Маргелов був у розквіті сил. До причин опали можна віднести суперечки через розформування Ферганської дивізії ПДВ, або втому сухопутного міністра Устинова від командира десантників, який постійно вимагав нових ресурсів для своїх підлеглих. Для любителів конспірології можу запропонувати теорію, згідно з якою причиною опали стала дружба із земляком – першим секретарем ЦК КП Білоруської РСР Петром Мироновичем Машеровим. Цього юного, як для радянських старців, білоруського комуніста вважали одним із претендентів на пост Генсека. А які могли бути наслідки дружби командувача ПДВ і претендента на головний пост, кожен хай вирішує сам. 4 жовтня 1980 р. Машеров загинув у ДТП на шляху до Москви, коли на дорогу несподівано виїхала вантажівка з картоплею. У випадковість трагедії радянські люди не повірили.

Коли Маргелов залишився без десанту, а десант без Маргелова…

Коли в 1979 р. Маргелова усунули з посади командувача ПДВ, він був своїм десантникам найбільш потрібен. 10 грудня 1979 р. міністр оборони Устинов дав усне розпорядження до підготовки десантників для введення обмеженого контингенту радянських військ до Афганістану. 25 грудня 1979 р. почалася остання війна Радянського Союзу. Десантників вважали елітою і першими кинули в бій. Однак грандіозних стратегічних операцій, до яких десант готували всі тридцять років під командуванням Маргелова, в Афганістані не проводили. Окремі тактичні операції перебігу війни не змінювали. Тож десантники в Афганістані виконували роль звичайної піхоти.

Та й навряд чи в Афганістані можна було провести масштабну висадку десанту. Перший же рік війни показав, що навіть кулемет Дегтярьова-Шпагіна, прийнятий на озброєння в 1939 р. і здатний вражати цілі на висоті понад 2 тисячі метрів, може бути грізною зброєю проти радянських ВПС. А в 1986 р. США почали поставляти в Афганістан сучасні ПЗРК «Стінгер». Всього за десять років афгансько-радянської війни було збито 103 літаки і 333 гвинтокрилів. Але відмову від десантних операцій можна пояснити інакше: десантування має сенс при протистоянні великим силам противника, а не партизанам, які можуть ухилятися від бою на своїй землі. Та важливим стало не лише те, як воювали десантники в Афганістані, а те, з якими настроями вони поверталися у Радянський Союз.

Коли 3 серпня 1988 р. міська влада Ленінграда вирішила не святкувати день десантника, але стала святкувати день залізничника, то невдоволені володарі блакитних беретів (тверезі, без пляшок і купання в фонтанах) прорвали міліцейський кордон і самовільно промаршували Невським проспектом. Після цього влада зрозуміла, що час брати під контроль молодих ветеранів і не залишати їх без догляду.

Коли в 1989 р. радянські війська вивели з Афганістану, то десант, який слухняно вбивав ворога, але так і не зрозумів, для чого, кинули проти власних громадян. Десантників кинули на розгін опозиційного мітингу в Тбілісі, а потім у Баку, де почав наростати азербайджансько-вірменський конфлікт. Під час одного такого «бойового відрядження» в Баку один із ІЛів з 48 десантниками на борту розбився через пожежу, загинули також 9 членів екіпажу.

Коли в 1990 р. Герой Радянського Союзу генерал Маргелов помер, до розпаду країни, заради якої він був готовий відправляти десантників на ядерне згарище, залишився один рік.

Коли в 1991 р. литовці вийшли на мітинг у Вільнюсі… Гадаю, навіть якщо серед читачів є школярі, які ще не знають історії, то навіть вони здогадалися, що робив десант…

Коли 19 серпня 1991 р. батальйон десантників під час ДКНС за наказом командувача ПДВ, ветерана війни в Афганістані та Героя Радянського Союзу Павла Грачова оточив Білий дім Верховної Ради РСФСР, то за кілька днів ці десантники разом із командиром Олександром Лебедєм перейшли на біц протестуючих. Проти ДКНС скоро виступив і Грачов, який перейшовши на бік Єльцина і згодом став першим десантником-міністром оборони Російської Федерації.

Коли в 1992 р. Олександра Лебедя відправили до Придністров’я, він очолив 14-ту армію, яка почала бойові дії проти молдовських збройних сил, і став героєм для тираспільців і миротворцем в очах росіян.

Коли в 1993 р. генерал Лебедь дізнався про участь придністровців у захисті Білого Дому Верховної Ради у Москві від урядових військ, він був розлючений. Генерал Лебедь вважав нормальним, коли російські війська воюють за Придністров’я на території Молдови, але вважав неприпустимим, коли придністровці воюють у Росії.

Коли в 1994 р. генерал Лебедь і міністр оборони Грачов посварилися, Лебедь подав у відставку і був звільнений із Збройних сил РФ; генерал Лев Рохлін штурмував Грозний.

Коли в 1995 р. генерала Лебедя і генерала Рохліна обрали депутатами в Державну думу, Олександр Рогожкін почав знімати алкосеріал «Особливості національного бухалова», а його головним героєм став генерал, в якому всі впізнавали Олександра Лебедя. І так, тоді це було смішно і взагалі, чи не найсвітлішим моментом 90-х, які проходили поза зоною комфорту.

Коли в 1996 р. Олександр Лебедь в першом турі президентських виборів отримав третє місце, то в другому він підтримав Б.Єльцина, за що отримав місце в Раді Безпеки РФ і домігся звільнення Павла Грачова.

Коли в 1998 р. генерала Лебедя обрали губернатором Красноярського краю, він став незручним для місцевих олігархів.

Коли в 1998 р. генерала Рохліна застрелила дружина під час сварки, в цю офіційну версію ніхто не повірив, бо всі знали його як опозиціонера, готового до державного перевороту.

Коли в 2002 р. губернатор Красноярського краю генерал Лебедь загинув в аварії гвинтокрила, була висунута не одна версія про усунення майбутнього кандидата у президенти на виборах 2004 р.

Коли спецслужби і пропагандисти путінського режиму взялися за ветеранські і парамілітарні формування, їм потрібен був герой. Жоден із недавніх геройських генералів-десантників їм не підходив. Павла Грачова зробили відповідальним за війну в Чечні. А генерали Лебедь і Рохлін пішли в політику і стали в ній занадто яскравими фігурами. А нова система не могла допускати думки, що в РФ міг бути хтось кращий за Путіна. Тоді постать генерала Маргелова і стала найкращою кандидатурою для створення міфу про «Десантника №1».

Коли почали масово виходити російські книжки про «Десантника №1», коли було знято серіал «Десантний батя», коли в новинах стали смакувати купання в фонтанах, українці не розпізнали пропаганди і за Януковича стали ставити пам’ятники генералу Маргелову.

Коли мене спитають, що я думаю про «Десантника №1»…

Генерал Маргелов безперечно був Героєм з великої літери, але Героєм Радянського Союзу. А найкращим у генералі Маргелові було те, що його стратегію висадки десанту на ядерному згарищі так і не використали.

Десантники завдяки його старанням стали радянською військовою елітою. Складові її елітарності були простими: відбір кращих призовників на призовних пунктах, підвищена мотивація призовників при виборі роду військ під впливом кіно і пропаганди, краще фінансування ВДВ, отже і краща підготовка порівняно зі звичайними піхотними військами. Але дотримання цих трьох правил могло зробити елітарними будь-який рід військ, навіть «будбат».

За час командування Маргеловим десантними військами їх використовували для придушення виступів в Угорщині та Чехословаччині, але не за прямим призначенням. Десантні війська залишаються складовою багатьох армій світу, в тому числі Північноатлантичного альянсу. Але лише в Радянському Союзі завдяки енергійності генерала Маргелова і пропагандистській машині десант став таким культовим.

Справжніми захисниками для кожної країни стали ракетні війська, авіація та протиповітряна оборона, але їхня служба для обивателя є абсолютно нудною і нецікавою. Обивателю цікавіше дивитись, як розбивають цеглу або пляшку об голову, що зовсім непотрібне на війні.

Власне і в АТО десантників використали як мобільну піхоту, а трагічна загибель ІЛ-76 під Луганськом продемонструвала уразливість десанту перед ПВО.

Генерала Маргелова певно треба пам’ятати, як приклад того, як віддавати себе військовій службі, але…

Коли я чую, що в Житомирі і Львові на території десантних частин стоїть пам’ятник «Десантнику №1» — мені стає сумно.