Перейти к основному содержанию

Агроколонія? Індустріальний гігант! Економіка США 1775-1817. Аграрна/індустріальна держава, митне питання

Кому теорія, кому практика. А виграє кожен

На рівні політичного керівництва США необхідність індустріалізації аграрної країни була усвідомлена в результаті війни за незалежність. Це очевидна ситуація — будь-яка серйозна війна є стимулом технологічного та промислового розвитку нації, якщо тільки в країні не править клептократія. Засновники США не були ангелами, хоча б тому, що були рабовласниками, але клептократами вони точно не були, власне збагачення не затьмарило для них інтереси держави.

Тому в своєму першому посланні до Конгресу в січні 1790 року Президент Вашингтон зазначив, що для безпеки вільного народу потрібно розвивати такі виробництва, які забезпечать йому незалежність від інших народів в постачанні життєво важливих виробів, особливо — озброєння. Саме у відповідь на це послання Президента США Конгрес затребував від уряду доповідь про розвиток виробництва.

Джефферсон, на відміну від Гамільтона, не займався особливо питаннями економічної політики, і не лише тому, що він був державним секретарем, а Гамільтон — секретарем казначейства, просто у житті його цікавили інші проблеми. Тому Джефферсон обстоював пріоритет сільського господарства не з погляду теорії фізіократів, яку критикував Гамільтон на початку своєї доповіді. Джефферсону ця економічна теорія була байдужа, він дивився на сільське господарство з сакральної точки зору, що характерно навіть для сучасних політиків із консервативним світоглядом. У 1785 році він писав, що американські фермери — то обрані Богом люди, і благав залишити промисловість у Європі. Безумовно, на ставлення до сільського господарства впливало походження Джефферсона з південного штату Вірджинія, економіка якого базувалася на плантаційному сільському господарстві.

Але через 30 років, уже маючи досвід двох президентських термінів, Джефферсон заявив, що промисловці мають бути поставленими поруч з аграріями1. Це були не лише заяви, протекціонізм в економічній політиці за президентства Джефферсона і Медісона (обидва вони походили із заможних родин плантаторів Вірджинії) перевищив протекціонізм федералістів.

Ми звикли до того, що заяви про важливість промислового розвитку, які роблять усі роки незалежності українські політики, залишаються лише заявами і не мають ніяких практичних наслідків. Навпаки, 30 років триває деіндустріалізація нашої країни, повернення її у стан аграрної держави. У США на зорі незалежності заяви про необхідність індустріального розвитку не були порожніми гаслами.

Ми бачимо, що навіть до найбільш запеклих політичних противників індустріалізації, яким був Джефферсон, усвідомлення помилковості їхньої позиції прийшло досить швидко (в історичному, а не особистому масштабі). До того ж, слід визнати, що не ця світоглядна тема була основним предметом полеміки щодо практичних кроків запровадження програми Гамільтона.

''

 

Головна суперечка чинилася навколо запропонованого механізму субсидій для виробників. Джефферсон був категорично проти цього, бо індивідуальна роздача субсидій та будь-яких преференцій — то бездонне джерело корупції. Гамільтон, безумовно, усвідомлював цю загрозу, тому пропонував, щоб державний орган, який мав би приймати рішення щодо субсидій, працював би максимально прозоро, а його посадовці підлягали б постійній ротації що три роки.

У той час в США та в інших державах, які прагнули захистити свою молоду і слабку промисловість, було лише два типу інструментів — мита та субсидії. Гамільтон свідомо пропонував їх поєднання, бо використання тільки високих протекціоністських митних тарифів має суттєві недоліки, які відсутні при використанні субсидій. Субсидії порівняно з митним захистом діють швидко і безпосередньо, крім того, вони не призводять до зростання цін.

До того ж, високі захисні мита підтримують не лише ефективних виробників, а й неефективних, які за умов конкурентної боротьби мали б зникнути з ринку. Гамільтон пропонував ввести субсидії всього до кількох видів виробництва: вугілля, вовна, парусина, бавовна, скло. Наприклад, він пропонував доплати виробникам бавовняних тканин один цент за ярд виробленої тканини та один цент за фунт сирої бавовни, закупленої у американського виробника.

Основним формальним аргументом Джефферсона і Медісона проти державних субсидій виробникам була неконституційність цього інструменту, в той час як Гамільтон вважав, що таке право Конгресу і уряду конституція надає. У цій дискусії, як і в інших питаннях стосовно повноважень центральних органів влади США, Джефферсон та його демократично-республіканська партія обстоювали мінімальні повноваження центру і максимальні повноваження штатів.

Вашингтон, Адамс, Гамільтон і федералісти загалом відстоювали протилежну позицію. Стосовно субсидій перемогла точка зору перших, а стосовно, наприклад, Національного банку — других (про це мова піде нижче). Але стосовно субсидій точка зору Джефферсона виглядала непослідовною: він заперечував застосування цього інструменту федеральними органами, але допускав використання урядами штатів, хоча закладена в цьому інструменті можливість корупції не залежала від рівня його використання.

Дебати в Конгресі щодо цієї доповіді не відбулися, тому питання надання субсидій виробникам із федерального бюджету на парламентському рівні не обговорювалося, воно так і залишилося на рівні приватних дискусій. Щодо митних тарифів, то це питання стало в Конгресі дуже актуальним вже в березні 1792 року. Виникла нагальна потреба збільшення військового бюджету, тому Гамільтон як секретар казначейства вказав три можливі варіанти: збільшити податки, збільшити державний борг, підвищити імпортне мито. Перші два варіанти були неприйнятними, а третій був уже запропонований у «Доповіді про виробництва» як засіб захисту місцевих виробників. Тому дебати були недовгими, і вже у травні 1792 року митні тарифи підвищили майже буквально, як було запропоновано в «Доповіді про виробництва».

Підвищення тарифів було досить помірним (з 5% до 7,5%), зовсім не схожим на високі захисні мита, які практикувала, наприклад, Британія. Тут треба врахувати природну віддаленість США від європейських виробників, що викликало значні витрати для європейських експортерів на страхування та перевезення товарів. Наприклад, для виробників одягу ці витрати становили аж до 30% ціни, що в сукупності з митом надавало суттєву перевагу місцевим американським виробникам. Але з погляду самих цих виробників збільшення мита було недостатнім, тому їхня підтримка федералістів зменшилась, вони почали прихильно ставитися до республіканців Джефферсона, які пропонували значно жорсткішу митну політику, щоправда, з інших мотивів, ніж федералісти.

Треба нагадати, що до здобуття незалежності ніяких імпортних тарифів у британських колоніях в Америці не існувало. Скасування вільного ввезення товарів до США було настільки гострим питанням, що після обрання Вашингтона Президентом Закон про тарифи 1789 року став другим, який отримав його підпис2, що цілком зрозуміло, бо митні тарифи та акцизи були джерелами доходів федерального бюджету США.

На підставі саме цього закону було встановлено мито на імпорт на рівні 5 відсотків. Починаючи з підвищення в 1792 році, протягом ХІХ сторіччя ввізне мито зростало багато разів: між 1792 та 1812 роком середній тариф був на рівні 12,5%, у 1812 році тариф було подвоєно, а в 1816 році він сягнув рівня 35% (це відбувалося за президентства Медісона), а до 1820 року середній тариф зріс до 40%. У роки громадянської війни Президент Лінкольн підвищив ввізне мито до 44%. Лінкольну належить фраза, висловлена задовго до його президентства: «Дайте нам захисний тариф, і ми будемо мати найвеличнішу націю у світі», яка виявився цілком пророчою.

Найбільший стрибок рівня ввізного мита відбувся за президентства Медісона (майже втричі), що може викликати подив, бо він як послідовний соратник Джефферсона був противником протекціоністської політики Гамільтона. Соціальне життя взагалі, і в тому числі економічне, є багатофакторним явищем, що робить його аналіз таким складним і недосконалим. У цьому конкретному випадку — так само.

Джефферсон не лише був автором Декларації про незалежність: самостійність США окремо від Британії була головною ідеєю його життя, що проявлялось в багатьох вчинках, в тому числі в заходах щодо ввізного мита. Джефферсон наполягав на дзеркальній відповіді Британії на її дискримінаційні захисні мита на товари з американських колоній. Вороже ставлення Джефферсона до Британії призвело під час його другого президентського терміну навіть до повної заборони імпорту з Британії. Це рішення було більш шкідливим для США, ніж для Британії, тому проіснувало не дуже довго.

Таким чином, хоча розвиток виробництва зовсім не був головною метою політики адміністрації Президентів Джефферсона і Медісона, їхній жорсткий митний протекціонізм сприяв такому розвитку. Водночас опозиційна партія федералістів, яка започаткувала політику захисту власної промисловості, була проти такої митної політики, особливо проти цілковитої заборони імпорту з Британії.

Економічні та політичні обставини з часом так вплинули на політику двох непримиренних партій, що інколи вже не було можливості відрізнити їхні позиції. Коли у 1810 році Альфред Галатін, секретар казначейства при Президентах Джефферсоні та Медісоні, робив у Конгресі доповідь про виробництво, його рекомендації звелися до субсидій, захисного мита та державних позик, начебто цю доповідь готував федераліст Гамільтон.

У сучасному світі, коли діють СОТ та договори про вільну торгівлю, захистити молоду промисловість у країнах, що розвиваються, за допомогою мита та субсидій не вдається. Багаті країни та контрольовані ними організації (СОТ, МВФ) створюють ганебну ситуацію, яка консервує бідність бідних країн. Урядам бідних країн, нам у тому числі, треба зараз мати значно складнішу політику, ніж була можливою в ХІХ сторіччі, для розвитку власної промисловості.

У дослідженнях економічної політики останнього часу вже є серйозні аргументи щодо негативної ролі багатих країн у розвитку бідних (найбільш відомим серед них є книга корейського економіста Ха-Джун Чанга «Погані самаритяни», що вийшла в 2007 році). В Україні теж доводиться чути багато критики на адресу міжнародних фінансових організацій, особливо на адресу МВФ, але дуже часто ця критика виходить не з національних інтересів, а з інтересів олігархів та корупціонерів. Принаймні проблема захисту слабкої національної економіки в сучасних умовах не менш актуальна, ніж у США на зорі незалежності, тому потребує спеціального ретельного аналізу.


1 Douglas A. Irwin. The Aftermath of Hamilton’s “Report on Manufactures”. National Bureau of Economic Research, Cambridge, 2003.

2 Цікаво зауважити, що першим законом, який отримав підпис Президента Вашингтона, був закон про принесення присяги членами Конгресу, який частково діє понині.

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.

''отсканируй
и помоги редакции

Become a Patron!

Загрузка...