Перейти к основному содержанию

Янголи і Демони України. Частина 2

А в нас тут друга частина матеріалу про демонів і янголів українського суспільства. І говорити будемо про феномен українських Майданів
""

Тема Майданів вже обросла неймовірною кількістю міфів, а їх кількість з часом лише зростатиме. У нашому суспільстві панує одразу дві протилежні думки щодо Майданів: надмірна ідеалізація та відверта демонізація. Для одних це Остання Битва Добра зі Злом, для інших — заколот олігархату з печеньками і наколотими апельсинами на гроші ЦРУ. Як не дивно, обидві теорії хибні, хоча й кожна по-своєму.

Український Майдан, попри загальні уявлення, це не звичайний протест або революційне волевиявлення обуреного суспільства. Наш Майдан хоча й декларує вимогу докорінних змін, насправді завжди, в першу чергу, підсвідомо бореться за збереження статусу-кво, що вже склався, підтримання нашого химерного суспільного договору та надзвичайно хиткого балансу. Так, у всіх наших Майданів були політичні та економічні вимоги. Так, вони мали всі ознаки протесту проти влади. Так, Майдани так чи інакше домагалися змін. Але… Після них, дивовижним чином, системно мало що змінювалося. Як гадаєте — чому?

Майдани в нашій країні не виникають через загальне погіршення економічних чи політичних умов. Українців загалом мало обходить навколишня дійсність. Майдани — це не звичайний протест у боротьбі за «халяву», попри всі намагання це довести роспропагандою. Ті, хто жадають «халяви», просто не здатні на тривалі активні та організовані дії. Майдан не має монолітного ідеологічного підґрунтя, він для кожного учасника свій. На нього ніколи не вийде «зубожілий» народ, навіть якщо йому за це заплатити, бо ніхто з них не стане ризикувати собою заради інших без щирої віри. На нього виходять ті, кому залишатися вдома і нічого не робити страшніше, ніж заявити про себе на вулиці, у колі таких самих небайдужих. Ті, кому страшніша безпорадність та очікування неприємностей вдома, аніж кийки та кулі. Звісно, це необов’язково ті, кого «дістали» минулі ватажки, це не лише борці за зміни на краще. Це переважно ті, хто боїться системних змін, які здаються невідворотними та катастрофічними саме для нього. Але, попри будь-яку внутрішню мотивацію, всіх цих людей об’єднує одне — вони не байдужі.

Їхнім каталізатором виступає ціла низка вагомих, але у цілому незалежних причин, як з емоційного боку, так і раціонального. У активної частини суспільства повинні вкрасти надію на успішне досягнення поставленої мети, причому саме в останній момент, коли її реалізація здається цілком певною і майже втіленою у життя. Великі бізнесові кола повинні відчувати загрозу сталому порядку у разі продовження реалізованого владою курсу. Пасивна частина суспільства повинна повірити, що їй нічого не загрожує у майбутньому, принаймні на тлі теперішнього. У народу загалом повинні бути зачеплені «червоні лінії», які досі вважалися недоторканними. Це загальні маркери, які знаходять різне тлумачення у різних верствах суспільства, але призводять до подібної реакції.

Хоч як дивно, ці каталізатори Майдану не завжди будуть прогресивні з точки зору доцільності й ефективності. Вони цілком можуть бути викликані радикальними та швидкими реформаторськими діями, навіть якщо вони у середній та довгій перспективі підуть країні на користь. Повторюю, Майдан не ставить за самоціль покращення, він більше про те, щоб не було гірше. Навпаки, на противагу минулим народним виступам, у цілому спрямованих на прогрес, майбутній може бути консервативним, у поганому розумінні цього терміну. Якщо особливо «поталанить», то навіть деструктивним. Новий порядок не буде подобатися усім, хоч би як нам цього хотілося.

Ви мабуть помітили, щойно зараз зачіпають якусь суспільну «болячку», одразу підіймається гвалт і починається шалений опір змінам. Бурштин, прикордонні «мурахи», «бляхи», валютні кредити, реформа військового забезпечення тощо. Від масштабних протестів країну, вочевидь, рятує локальність виступів та відносно невеликі кола зацікавлених осіб. Проте цілком вірогідно, що масштабні реформи спричинять не менш масштабний спротив.

Такі високі цілі, які зараз приписують минулим виступам, як боротьба з корупцією, беззаконням, олігархатом та забезпечення прозорості податкової системи, тендерів та процесу волевиявлення або втілення судової реформи, насправді тільки декларативні. Їх тотальне та швидке втілення невигідне майже нікому з тих, хоча більшість цього і не усвідомлює. У цьому й одна з головних проблем сьогодення України. Минула Революція Гідності задекларувала занадто багато амбітних цілей, якими прикриваються кому не ліньки заради набору політичного капіталу, а їх беззастережне втілення призведе лише до наступної Революції.

Не можна радикально викоренити корупцію у країні, де у схемах, у різний спосіб та з різною мотивацією, задіяні абсолютно всі люди, починаючи зі шкільного віку. Понад те, для переважної більшості учасників це вже настільки природньо, що вони самі щиро не вважають це корупційними діяннями. Яка ж це корупція і злочин, якщо це роблять всі? Як можна не «подякувати» медсестрі за уколи? Як можна не накрити «поляну» вихователям та вчителям на випускний дитини (про подарунки на День вчителя чи «покупку ноутбуку для ясельної групи дитячого садочку» я мовчу взагалі)? Як не подякувати електрику, який «допоміг» швидко підключити будинок до мережі?

Як можна швидко та безболісно перезавантажити «з нуля» судову чи правоохоронну систему, якщо на вакантні місце прийдуть продукти тієї самої системи (чи ви думаєте, у вишах готують ельфів, яких Саурон після випуску трансформує в орків?) Я вже не кажу, що їх, у разі належного виконання обов’язків, нічим заохотити (зарплата відносно невисока, соцпакет мало вражаючий, а геморою хоч ложкою їж). На додачу, молодь буде помилятися, а кожну таку помилку прискіпливе око буде роздмухувати до епічних розмірів.

Про який «закон для всіх один» можна говорити з бурштином, бляхами і сигаретною контрабандою «внизу» та копанками, газом та банківською системою «зверху». От хто у цьому зацікавлений «для себе», а не «для сусіда»?

Як можна будувати соціально орієнтовану країну з мінімальним податковим навантаженням? Як можна будувати ліберальну країну з такою дозвільною системою? Яку країну будувати взагалі — не ясно.

Неможливо у країні з 12 млн пенсіонерів, 17 млн пільговиків (більше сотні категорій) та 8 млн дітей на 26 млн осіб працездатного віку, більшість з яких офіційно не працюють або працюють на «мінімалку», очікувати високих пенсій та маленьких податків.

Країна, де більшість чоловіків ховається від воєнкома, вимагає швидкої та переможної війни. Країна, жителі якої мільйонами їздять до РФ, вимагає офіційної війни, а не АТО. Країна, де більшість бояться брати на себе відповідальність, жадає піднесення підприємницької діяльності та зменшення бюрократії та дозвільної системи загалом.

На словах у нас хочуть змінювати владу, а на ділі, починаючи вже з районного рівня, хронічний дефіцит кадрів. Люди слідкують за політичними шоу на всіх каналах, хоча більшість не знає депутата, який балотувався від їхнього імені. Багато охочих критикувати Київ та надзвичайно мало бажаючих боротися проти мера чи селищного голови.

От як гадаєте, як відреагує ця країна, якщо «добрий чарівник» виконає їхні декларативні бажання одразу й усі?

Українці не бояться власної влади, бо вона досі не була їхньою та не була занадто безжальною. Українці ненавидять власну владу, бо чинили б так, як чинні можновладці. Українці вжахнуться реаліям ідеальної для них країни (РФ, США чи країни Nаціократії), якщо їм дати там пожити. У нас радо продовжують «дідівські» традиції та надзвичайно повільно приймають новітні ідеї. Ми швидко починаємо обожнювати колишню владу та майже миттєво починаємо ненавидіти чинну. Проте є й гарна новина — у нас та для нас все тільки починається. Головне не всратися.

Наше суспільство хворе, але не унікальне. Подібні проблеми виникали в усіх розвинутих країн, і не всі з ними успішно боролися. Навіть ті, які у нас вважаються взірцями, при ближчому контакті виявляються неідеальними. Не варто боятися та панікувати щодо майбутнього, ми обов’язково впораємося з цими «дитячими» хворобами. Головне пам’ятати, що «чо там у москалів» химерно, «чо там у піндосів» здебільшого корисно, «чо там у жидів» — реалістично, але «чо там у хохлов» все ж таки важливіше. Нам будувати своє та для своїх. Боротися зі своїми Демонами та прислухатися до власних Янголів. Як це краще та оптимальніше зробити? Варіантів багацько, але ідеальних не існує.

(далі буде)

Усі тонкощі та особливості українського дзену.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.