Перейти к основному содержанию

Байдужий військовий – це мертвий військовий

Назва статті промовляє сама за себе. Про необхідну небайдужість

Виявлення проблеми – це вже її розв’язання наполовину. Щоб змінювати армію на краще, потрібно водночас і демонструвати досягнення, і показувати те, що необхідно вдосконалити.

Мені продовжують надходити повідомлення від чинних офіцерів, сержантів та солдатів, і я буду їх друкувати у своїх матеріалах. Тому що переважна більшість військовослужбовців небайдужі, і саме вони найбільше прагнуть позитивних змін навколо себе, середовища, у якому перебувають – армії.

Один мій друг, сержант армії США у відставці, який воював за національні інтереси своєї держави в Панамі, Іраку й Афганістані, завжди мені наголошує про те, що «байдужий солдат – це мертвий солдат». Найкращі офіцери, сержанти і солдати саме ті, які небайдужі до проблем і постійно прагнуть удосконалювати процеси, щоб досягати більш значущих результатів. Вони ніколи не замовчують проблеми і навіть можуть відкрито висловлювати своє невдоволення великим начальникам. Це найбільш цінні військові. Небайдужість допомагає їм виконувати бойове завдання і при цьому виживати.

Я із цим погоджуюсь на всі 100%. Поважаю його думку і ціную його бойовий досвід.

Товариство, до вашої уваги ще один небайдужий голос офіцера з військ, який прагне змін в армії на краще. Авторський стиль повідомлення збережено.

Я нещодавно був призначений заступником командира одного з батальйонів. Яких військ і де служу – не можу сказати з об’єктивних і суб’єктивних причин. Однак те, що розповім про повсякденну діяльність, типове і для інших підрозділів. Я не буду говорити про бойову діяльність. Порушені мною проблеми стосуються саме щоденної рутини, але вони сильно впливають на ведення бойових дій.

Відразу про позитив. Щоденно спілкуючись із солдатами свого батальйону, я зрозумів, що більшість із них готові й хочуть служити державі та народу.

Проте вони часто задають мені такі питання: «А чим ми займаємось? Яку користь приносимо державі?». Вони висловлюють свої думки щодо цих питань.

Що ж їх турбує?

Ми перебуваємо на другій лінії та більшість часу проводимо в нарядах, забезпеченні життєдіяльності самих себе. Беремо участь у різноманітних показових заходах і заняттях, які далекі від реальності. Виконуємо завдання, які нам ставить командування частини, а йому, звісно – вищий штаб. Так ось. Ми повертаємось до «намальованих вуст» і відвертої «показухи».

Це враження і переживання мої, моїх сержантів і солдатів. Я вважаю, що це найкращі українські воїни.

Щомісяця відвідую всілякі показові заняття в різних частинах ООС. Ніхто не буде вести бойових дій так, як нам це показують. Однак саме так, на думку командувача (-ів), їх будуть вести. У цьому основний прикол. Керівництво так думає, а більшість офіцерів, сержантів і солдат так не вважають.

Я брав участь у підготовці таких показових занять, і був змушений дуже довго переконувати моїх солдатів, які мають бойовий досвід, що в разі активізації дій противника події будуть розгортатися саме так, а не інакше. Переконати їх так і не вдалося. Бойова практика робила своє і їхнє нутро не сприймало вимог щодо майбутньої «показухи».

Тижні зо три я їх готував до показового заняття, щоб виконати наказ і… догодити вимогам і забаганкам начальства. А після занять знову продовжилася повсякденна рутина і наряди. І мої найліпші сержанти та небайдужі бійці впевнені, що так воювати, як було це організовано на «показових» заняттях, вони точно не будуть.

Досить часто мої солдати задають питання про техніку й озброєння, про які пафосно розповідають у «Народній армії»:

  • Де вона є?
  • Чому в нас немає такої?

Техніка, яка надходить до нас після капремонту, дуже далека до ідеальної. І штатні екіпажі починають на ній не займатись підготовкою або злагодженням, а щоденно приводити її до ладу і ремонтувати.

А скаржитися немає кому, тому що «ці ж БТРи вручав сам Президент!». Вони ж найліпші! Вони знають, що кращих їм іще довго не бачити.

Запчастини – це теж проблема командира роти, який замість того, щоб займатись бойовою підготовкою, більшість свого службового часу опікується планами на плани і тратить його на обслуговування старої техніки й озброєння!

А та кількість телеграм і розпоряджень, які надходять щоденно в частину – це окрема тема для розмови! Потік їх не припиняється. Щойно НГШ зверне увагу на збільшення документообігу у військах – цей паперовий вал на певний час стихає. Проходить декілька тижнів – і все повертається на «круги своя». Може, він цього не знає. Усе відбувається хвилеподібно, не системно і безвідповідально. Купа посадових осіб у вищих штабах творять цю паперову масу у військах. Я не знаю жодного покараного старшого начальника за збільшення паперообігу. Можливо, і є такі випадки, але я їх за свою службу не зустрічав. І мені про це ніхто не розповідав. Однак я чітко знаю, що буде офіцеру-виконавцю, який буде «свинячий вереск», коли не буде вчасно відпрацьовано нікому не потрібного паперу для вищого штабу

Отже, проблема не тільки в незнанні та невмінні молодших офіцерів працювати з людьми, а й у тому, що деякі старші начальники у ЗСУ нав’язують молодшим офіцерам стиль діяльності та керівництва, який більшістю з них абсолютно не сприймається. Цей стиль і підходи – це позавчорашній день. Буду об’єктивним, не всі старші начальники демонструють «совковий» стиль керівництва, але їх іще достатньо багато.

Тому ці молоді офіцери після першого контракту звільняються. Вони бачать і відчувають на своїй шкірі, як в армію повертається показушність, окозамилювання, кругова порука та проведення нікому не потрібних заходів. У молодших офіцерів надії й очікування змін на краще не справджуються. Перед очима яскраві зразки офіцерів-«совків». Виникає розчарування у службі.

Наступна проблема – це кадрові органи. Я особисто для себе давно зробив висновок, що здебільшого кадровики – це нікчеми, яким байдуже до проблем офіцерів, сержантів, простих солдатів. Наприклад, є такі начальники управлінь (відділів) персоналу, які не знають і не бажають знати людей, бояться зайти до командирів (командувачів), щоб підписати документи на призначення чи просування по службі військовослужбовців. Це прямий їхній обов’язок, але вони «кладуть» на нього.

Кадровики спеціально створюють ситуації зневаги з надуванням щоканів, усіляко демонструють своєю значущість. У простої людини відразу виникає бажання звільнитися, бо навколо такі гниди. Ніхто чомусь не пише про те, що саме кадровики, їхнє ставлення до людей – це один зі значних негативних факторів некомплекту у військах.

Приклад. Один із сотні. У мене в батальйоні є командир взводу у званні сержанта, який вийшов із Криму і пішов служити в армію. Пішов воювати за Україну. У нього спеціальне звання – майор внутрішньої служби. Так ось, його вже скільки років не можуть переатестувати і присвоїти звання капітана, бо кадровики бояться його документи занести командувачу або спеціально гублять їх. Це вмотивована людина. Він відмовляється від пропозицій служити у НГУ. Терпіння в нього закінчується, і він пошле таку армію куди подалі.

Кадрові органи всіх рівнів повинні працювати для людей і на людей, для підрозділів, а не навпаки!

Ще один приклад. Про навчальні центри. Для того, щоб призначити солдата на командира відділення, він повинен 4 місяці перебувати в навчальному центрі, де з ним 2–3 тижні проводять фахову підготовку, а потім він виконує завдання із забезпечення життєдіяльності НЦ або тупо дрихне в наметі (казармі) під час занять. Після такого «навчання» він повертається назад у підрозділ і розповідає це співслужбовцям, які потім роблять усе можливе для того, щоб не їхати на навчання. Бажання бути сержантом у них випаровується.

Люди йдуть в армію, щоб захищати державу і займатись військовою справою, а не готувати показові заняття, через добу-дві ходити в наряди, дрихнути в навчальних центрах тощо.

Додам іще таке. Молоді офіцері, які приходять із військових академій, узагалі не навчені спілкуватися з підлеглими сержантами і солдатами. Бояться їх. Над цим треба працювати керівництву ВВНЗ. Як можна так навчати, що офіцери-випускники бояться своїх підлеглих, уникають їх?

Однак ми рук не опускаємо і служимо далі! Адже відповідаємо передусім перед собою і своїми дітьми.

Усе так не буде! Віримо, що кращі зміни, які відбуваються в армії, все ж таки переможуть спротив старого. Ми бачимо поряд із собою зразкових офіцерів, на яких рівняємось і беремо з них приклад, учимося, набираємось досвіду. Вони є в кожному підрозділі. Побільше б таких офіцерів – і тоді обов’язково армія буде процвітати не тільки в газеті «Народна армія», а й насправді!

Ось такі думки в офіцера.

Зроблю і я декілька висновків по суті статті, але за допомогою цитат авторитетних військових лідерів різних країн.

Щодо показухи

Процитую бригадного генерала С. Маршалла (з книги «Офіцер збройних сил»): «Коли прагнення до показухи стає всеосяжним і солдати не бачать зв’язку між вимогами командирів і заходами, які сприяли б підвищенню боєздатності, слід засумніватися в тому, що прагнення до досконалості слугує будь-якій благій меті».

Показуха у ЗСУ дедалі більше здійснюється для формування приємної картинки і самопіару посадових осіб із вищих органів військового управління. Офіцери прес-служб перетворюються на літописців «житія полководця», війська і люди відходять на задній план. У центрі подання інформації має бути завжди «сонцесяйний», а не солдат чи офіцер. І горе тому представнику прес-служби, коли начальник відсутній на картинці. І це вже стає стійкою хворобливою тенденцією в деяких хлопців із високими званнями і відповідними позначками на погонах.

Їхнім гаслом усе частіше стають слова з пісні: «Ты сними, сними, сними меня, фотограф».

Потім вони намагаються загадити цими світлинами, наприклад, фотоальбом на офіційній сторінці військового організму у Facebook «себялюбимымителепузиками». А окремі офіцери прес-служб відразу пристосовуються до підлабузництва, і старанно лижуть у них одне місце.

Яскраві приклади самопіарників у погонах – на офіційних сторінках у соціальних мережах і на сайтах окремих військових частин, установ і організацій. Гляньте. Це вже якийсь дикий пі*дець. 150 000 поширень. Там усе видно, як на долоні – кого штучно піарять бототролі та хто сам піариться на показусі. Як там комуняки колись казали? «Говорим: партия – подразумеваем: Лєнин?» «Лєнінів» у погонах почало плодитися аж до нудоти.

Щодо бойової техніки

«Обслуговування транспортних засобів забезпечують за допомогою інструментів, мастила і брудних рук, а не за допомогою бланків і олівців», – генерал Леслі Дж. Макнейр.

Насправді це добре, що бійці читають газети і вони до них доходять. «Народну армію» завжди заносило пафосом, тому рядові солдати не сприймають зміст її статей. У даному випадку бравурні матеріали про нову техніку (або відремонтовану), яку отримують із рук Президента, тільки стають подразником і негативно впливають на психіку військових. Тому що капітальний ремонт старої техніки ніколи не буде ідеальний. Друкований орган МО таким чином себе дискредитує і викликає відразу. Це також показуха. Реалії у військах зовсім інші. Тим, хто створює контент «НА», треба прислухатись до сигналів, що надходять від бійців і офіцерів.

Щодо спілкування офіцерів із солдатами, вміння їх слухати і чути

Генерал Моше Даян із книжки «Історія мого життя» (1976 р.):

«Я можу задавати питання і вести детальну розмову із групою солдатів або навіть з окремим солдатом на спостережному посту, коли є взаємний інтерес до таких тем: 1) що відбувається на боці противника; 2) в чому наші недоліки і як їх можна виправити. Я також цікавлюся особистим життям солдат. Звідки вони родом? Як живуть їхні близькі? Відпочивають вони чи працюють, коли перебувають у відпустці? Чи підтримують вони своїх батьків?

Я щоразу переконуюсь у тому, що солдати відповідають вільно і не бояться критикувати керівництво або скаржитись на свої труднощі. Проте ці розмови були більше схожі на чергування питань і відповідей, ніж на нормальний діалог. Думаю, що в цьому відношенні між моєю розмовою з рядовим солдатом на Голанських висотах і дискусією з вищими чиновниками Міністерства оборони не було особливої різниці».

Генерал армії Дуайт Д. Ейзенхауер:

«Простий “солдат із рушницею” на війні володіє величезним запасом винахідливості й ініціативи. Якби солдати могли без боязні розмовляти зі своїми офіцерами, армія могла би користуватися цими ресурсами».

Тут і коментувати нічого. Навчати офіцерів спілкуватися з підлеглими солдатами необхідно ще в стінах військових академій, коли вони ще курсанти. А потім закріплювати ці вміння під час військових стажувань практикою і вдосконалювати професіоналізм під час служби у військах.

Щодо спротиву позитивним змінам усередині армії

Відомий у військово-теоретичних колах британський капітан Безіл Ліддл-Гарт у своїй книжці «Думки про війну» (1944 р.) написав таке:

«Армія – установа не просто консервативна, а й за своєю природою ворожа прогресу. Вона володіє високим рівнем спротиву реформам і має захисні механізми, що оберігають її від різноманітних нововведень. Однак значно більшу небезпеку, і про це є багато численних свідчень в історії, становить її сповзання назад.

Якщо військовий перестає штовхати вперед, подібно до людини, яка штовхає тяжко навантажену тачку вверх по схилу пагорба, армійська машина покотиться назад і розчавить його. Репутація революціонера в армії – це лише ознака енергійності, биття пульсу, який свідчить, що розум досі живий. Коли військовий перестає бути революціонером – це беззаперечна ознака того, що він перетворився на мумію».

Наша армія змінюється на краще, й об’єктивно ці зміни оцінять не скоро. Можливо, через десятки років. Однак усі перетворення в ній зараз здійснюють не «мумії», а «революціонери» в душі. І тішить те, що вони у ЗСУ присутні!

P.S. Шановні читачі-однодумці, чекаю від вас нової інформації на afuaar2018@gmail.com.

Ми публікували матеріал про те, чому офіцери звільняються з армії. Автору надійшла відповідь і він не може нею не поділитися.

За допомогою анкетування фахівці виявили топ-7 причин звільнення контрактників з армії. Опитали майже 1000 осіб, тож можна розраховувати на справедливість висновків

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.

''отсканируй
и помоги редакции

Become a Patron!

Загрузка...