Перейти к основному содержанию

Чому Україна не вступить у найближчі 10 років в ЄС і це не є катастрофою

Є варіант, що в наближчи 10 років ми в ЄС не вступимо, але це не варто смутку. І ось чому.

«Україна — це Європа» — гасло української європейської революції. Бажання бути у «Європі цінностей» перетворилось на основний орієнтир нашої зовнішньої політики. Безперечно, євроатлантична орієнтація — це єдиний вірний варіант. Наш «східний сусід» своїми діями у Криму та на Донбасі похоронив можливість гіпотетичної орієнтації на Росію. Можна прогнозувати, що на тлі президентських та парламентських виборів 2019 року активізується риторика та обіцянки про подальшу євроатлантичну інтеграцію. Але насправді прогноз, як на мене, досить невтішний. На мою думку, Україні не «cвітить» вступити до ЄС у найближчі 10 років, і я обґрунтую, чому так і, найголовніше, чому це — не катастрофа.

Проблеми «Європи цінностей»

«Та навіщо ми потрібні тій Європі» — так аргументують свою точку зору більшість українських євроскептиків. Частково вони мають рацію. Україна більше зацікавлена в євроінтеграції (яка є фактично для України «рятувальним жилетом»), ніж Європа у долученні України до Європейського Союзу. На жаль, зараз Європа зовсім не ставить на порядок денний питання розширення власної території, і це стосується не лише України, а й Західних Балкан, Грузії та Молдови.

Можна з упевненістю сказати, що сьогодні Європа переживає найбільшу «кризу ідентичності» з часів створення ЄС Маастрихтським договором 1992 року. Всесвітня фінансова криза, названа Великою Рецесією (за аналогією до Великої Депресії), 2008-2009 років «підкосила» економічний добробут та розвиток ЄС. Фінансові борги, зменшення рівня розвитку ВВП, ППП та інших макроекономічних показників, грецька криза були небезпечними для економіки, але не для існування Європейського Союзу. ЄС — це об’єднання, насамперед, країн, які мають однакові західні світоглядні цінності: демократизм, лібералізм, інституціоналізм тощо. ЄС, як і колишня Римська імперія, базується, у першу чергу, на спільному світогляді. Як зазначила канцлер Німеччини Ангела Меркель, «Wir sind Shicksalgemeinschaft» — «Ми — спільнота з однаковою долею».

Нині ситуація інша: криза цінностей загрожує існуванню Європейського Союзу. Події на Близькому Сході, які перетворилися на каталізатор міграційних процесів, стали серйозною проблемою Європи. Громадянська війна у Сирії, Ємені, Іраку, Лівії залишила мільйони людей без даху над головою. Вони поїхали шукати кращої долі у Європі.

Зростання кількості мусульман-мігрантів у Європі сприяє зростанню ісламофобії та стає предметом спекуляції антимігрантських, популістських партій. ЄС втратив єдність стосовно питання фінансування біженців. На відміну від курсу Меркель, не всі лідери ЄС виявили бажання великодушно приймати мігрантів. На тлі спекуляцій ЗМІ цією темою та терактів Ісламської держави, населення почало різко «радикалізуватися». Політики, які переймаються своїми політичними рейтингами та залежні від громадської думки, почали займати чимдалі жорсткішу позицію в питанні біженців.

Іншою точкою відліку став референдум про вихід Британії зі складу ЄС (Brexit) 2016 року. 51,9% виборців своїм рішення запустили так званий «Ефект доміно» у Європейському Союзі. Проблема Brexit перетворилася на справжній головний біль як для Лондона, так і для Брюсселя. З перших днів проявилося різне сприйняття Brexit з обох сторін. Попри те, що колишня «жорстка позиція» Терези Мей, прем’єра Британії, змінилась м’якою, чіткого плану дій щодо виходу, який має відбутися в березні 2019 року, ще немає.

На антимігрантських та радикальних настроях вдало зіграли популістські партії, які агітують за вихід з єврозони, ЄС та посилення ролі національної держави. Незважаючи на певні перемоги проєвропейських сил у 2017-му (вибори у Франції та Нідерландах), зараз ситуація залишає бажати кращого. На виборах в Італії владну коаліцію сформували популісти: ліворадикальна «Ліга» та праворадикальний «Рух 5 зірок». Про ставлення нового італійського уряду до можливого приєднання України до ЄС свідчить нещодавня заява міністра МВС Італії, у якій він визнав Крим російським та назвав Революцію Гідності фейковою. Навіть у країні-локомотиві ЄС, у ФРН, після недавньої політичної кризи «Asylstreit», рейтинги праворадикальної партії сьогодні коливаються на рівні 15%, що лише на 2% менше від соціал-демократичної партії (другої найпопулярнішої партії Німеччини).

На тлі таких потрясінь важко говорити про можливе розширення. Європі важливо зараз «врятувати себе» і стати сильнішою. Важливим етапом стануть також вибори до Європарламенту у травні 2019 року. На щастя, за останніми соціологічними даними, радикальні партії Європарламенту (EFDD i ENF) разом набирають не більше 15%. Європа може видихнути спокійно.

Проблема часу

Припустимо, що ЄС впорався зі своїми проблемами і готовий до подальшого розширення. Але проблема полягає в тому, що Європа більше не захоче різкого розширення, як це було 2004 року. Хорватський сценарій (по одній країні на рік за аналогією до вступу Хорватії у 2013-му) – це найбільш імовірний варіант. Не треба забувати, що вступ до ЄС — це довготривалий процес реформування країни та законодавства. Всі процедури, починаючи з виконання всіх пунктів Угоди про асоціацію, подання заявки на звання кандидата на вступ, присвоєння звання кандидата, проведення переговорів та вступ до ЄС займають багато часу. Наприклад, процес еволюції Хорватії від статусу кандидата до вступу до ЄС зайняв 9 років, а Болгарії — 10. Чорногорія стала кандидатом у 2010 році і поки не є членом ЄС.

Не слід забувати про певну «хронологічність» вступу до ЄС. Членство України не може відбутися раніше, аніж членство країн колишньої Югославії. Вступ країн Західних Балкан — Чорногорії, Македонії, Сербії, Боснії і Герцеговини та навіть Косово має відбутися раніше, аніж вступ України, колишньої країни Радянського Союзу. В очах європейських партнерів навіть Грузія перевершує Україну у реформуванні країни та досягнутому прогресі. У березні 2016 року Президент Європейської Комісії Жан-Клод Юнкер заявив, що Україна вступить до ЄС та НАТО тільки через 20-25 років.

Російський фактор

В українських реаліях зовнішня політики Росії відіграє велику роль у контексті євроінтеграції. Незважаючи на європейський вибір України 2013 року, Росія вважає Україну частиною свого геополітичного простору. До 2024 року в Росії буде залишатися чинний президент, і змін у контексті зовнішньої політики не передбачається. Захід, що підтверджує саміт Путіна з Трампом у Хельсінкі та політика Німеччини стосовно «Північного потоку-2», не готовий воювати військовими методами проти Росії.

Залишається лише сподіватися, що в недалекому майбутньому в Росії зміниться влада та зовнішньополітичний курс, і вона зможе «відпустити» Україну. Дії Росії не дозволили б Україні вступити до Північноатлантичного альянсу. НАТО не зможе прийняти до себе країну, яка не вирішила свої територіальні суперечки. Тому замороження конфлікту на Донбасі, на мою думку, це зовсім не найкращий сценарій розвитку. Вступ до ЄС може йти тільки через НАТО. Звісно, через ізоляціоністську політику Вашингтона існування НАТО стоїть під певною загрозою. Але у нинішніх реаліях членство у НАТО є показником, що країна готова в недалекому майбутньому вступити до ЄС.

Це і є поясненням того, чому інтеграція країн Західних Балкан відбувається легше, аніж України. Зокрема, Чорногорія вже є членом НАТО, а на нещодавньому саміті НАТО у Брюсселі (на якому Україна не отримала пропозиції долучитися до Плану дій щодо членства), Македонія отримала запрошення на вступ.

Чому це не так вже й погано?

Мета мого аналізу полягає не в тому, щоби вселити песимізм та відбити бажання рухатись убік Заходу. Євроінтеграція — це єдиний можливий шлях у наших реаліях. Тільки не варто одягати рожеві окуляри, слід сприймати українські перспективи реалістично. Вступ України в ЄС не повинен бути нашою сакральною метою. Членство в ЄС асоціюється у нас із кращим життям: вищими зарплатами та пенсіями, ефективним державним апаратом, відсутністю корупції. Я впевнений, що момент вступу — це фінальний етап визнання. Україна не почала б жити краще, якщо ми би завтра стали частиною Європейського Союзу.

«Мета — ніщо, шлях до мети — все», тому не варто «зациклюватися» на перспективах членства. Реформування країни — це те, що допоможе Україні. Шлях, який має пройти Україна до членства у ЄС, може стати причиною її успіху в майбутньому. Не членство в ЄС, а тільки конкретні зміни, які імплементуються у країні на шляху до членства, допоможуть їй стати кращою.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.