Диктатура здорового глузду

Історичні паралелі, які часто наводять, аби пояснити поточну політичну ситуацію, зазвичай мають великі вуха. Ці вуха великі саме тому, що аналогії, якими намагаються пояснити схожість подій, часто притягнені за вуха. Я не буду винятком і спробую потягати і свої аналогії за вуха, сподіваючись, що їхній червоний колір таки стане помітним і спричинить хоча б невелику дискусію.

Ситуація в Україні багато в чому нагадує період революційних подій 1917–1919 років у Російській імперії. З такими ж проблемами, що були й сто років тому. У своїй попередній статті я також казав саме про необхідність вивчення уроків минулого. Власне, ситуація не змінилася ні на грам: ми досі на тому ж історичному відтинку і наступаємо на ті ж самі постреволюційні граблі. Спробуймо ретельно розглянути події сторічної давності й екстраполювати їх на наші сьогоднішні реалії.

1917 рік, Лютнева революція перемогла — якимось дивним, незбагненним чином влада потрапила до рук різношерстого Тимчасового уряду, який намагається втриматися на хвилі народного протесту. Фінляндія, Україна, Польща вимагають автономій (українці роблять це, на жаль, недостатньо рішуче). Проте я хотів би поговорити саме про дії Тимчасового уряду. Він де-факто опинився між двох вогнів. З одного боку генералітет, монархісти, чорносотенці, які хочуть реставрації старих порядків, а з іншого — ліві партії (більшовики, меншовики, есери), що розгойдують ситуацію в країні, провокуючи й без того роздраконений революцією народ, який у своєму п'яному угарі часто не бачить берегів і бунтує просто, аби бунтувати (тут, на щастя, у нас ситуація краща — українці не бунтують без причини). Тимчасовий уряд намагається балансувати між революційною доцільністю й адекватністю, між бажанням народу мати все прямо тут і зараз (землю, волю, краще життя без особливих зусиль) і розумінням, що країна веде зовнішню війну (досі триває Перша світова, і не слід забувати про фронт і можливий німецький наступ).

А тепер поглянемо на теперішню Україну. Наш Уряд, Парламент і Президент — багато в чому компромісні фігури, які не подобаються нікому: ні патріотичній частині електорату, ні «зубожілим» любителям Йулі, зрадофілам, поціновувачам Шарія. Влада перебуває в тій самій «вилці», що і Тимчасовий уряд 1917-го: всі відчувають необхідність змін, але хочуть робити ці зміни контрольовано, дозовано, аби швидкими реформами не розбалансувати систему, основне завдання якої — боротьба із зовнішньою агресією. Ось тільки Тимчасовий уряд боровся з Німеччиною, а ми — з Росією. Багато хто дивується, чому українці зараз так легко підпадають під вплив політичних популістів (1917 року такими ж популістами були більшовики), проте відповідь дуже проста. Потреба змін уже давно перезріла, Революція Гідності була саме проявом цього бажання змін, запитом на модернізацію країни. Жити старими порядками ми вже не можемо, а жити новими ще не вміємо. Тому українці гостро реагують на популізм, піддаючись бажанню «щастя для всіх і задарма», бо повільні зміни, які тривають зараз, уже не задовольняють більшість (народні маси, як сказали б 1917-го). Cередньостатистичний і, на жаль, середньограмотний українець уже не вірить у реформи без повішань на ліхтарях. Вішати, звісно ж, треба тих, хто винний у відсутності реформ. А в уяві пересічного українця це аж ніяк не він сам, а якась аморфна влада. Таке бажання «постріляти їх усіх», звернене від абстрактного народу в бік абстрактної влади, можна ігнорувати. Розмови на кухнях, у чергах і на зупинках громадського транспорту — це все ж таки тільки розмови. І, можливо, навіть усе обійдеться. Саме на це сподівалися представники Тимчасового уряду 1917-го, і саме тому проґавили більшовицький переворот.

Країна вимагає диктатури. Можете мені не вірити, можете кричати про те, що волелюбні українці ніколи не допустять цієї диктатури. Проте вони її хочуть. Хочуть диктатора, щоб потім його скинути; хочуть сильної руки, щоб потім вимагати прав і свобод; хочуть закручування гайок, щоб потім героїчно проливати кров за їх розкручування. Такі ми вже люди, українці: найсильніший національний інстинкт, що живе у нас — це інстинкт боротьби за волю.

На рівні підсвідомості у більшості з нас є відчуття того, що потрібно наводити порядок. Тільки в кожного своє бачення майбутнього устрою. У молодих татуйованих хлопців в однакових плямистих куртках — це диктатура нації. Безкінечна факельна хода, «пряма дія» як відповідь на всі політичні й економічні виклики, директивне вирішення всіх питань вождем, світилом нації, людиною, яка точно знає, куди нам, українцям, рухатися. Якщо Білецький, «Азов», «Національний корпус» і «Національні дружини» ще не думають про диктатуру, то скоро почнуть. Хоча насправді, підозрюю, там уже будуються саме такі, диктаторські, плани. Бо якщо ні, то у нас проблема в «правому полі», там завжди має сидіти потенційний диктатор, потенційна «сильна рука». Хоча за здорової демократії такий вождизм повинен сильно маргіналізуватися.

Проте набагато більше мене лякає новітня диктатура пролетаріату, яка в наших реаліях виллється в диктатуру популізму. Нові більшовики — це сучасні популісти, Юля – Ляшко – Бойко — такий самий жахливий коктейль, як Ленін – Сталін – Троцький. Ось про що ми маємо зараз турбуватися! Більшовики не виникли нізвідки, вони були реакцією народу на революційні напівзаходи, які намагалися впроваджувати представники Тимчасового уряду. Теперішній популізм — головний ворог України, реакція народу на недостатньо швидкі, на думку цього ж самого народу, реформи. Надя Савченко — звісно, дурепа ще та, але ідея терору і диктатури висить у повітрі. Наше щастя, що першою за цю ідею вхопилася така несповна розуму людина, тож ми маємо ще час відреагувати на нову загрозу.

Через рік у нас вибори й, порівнюючи їх із подіями сторічної давності, це відповідає за рівнем важливості скликанню Установчих зборів. Тимчасовий уряд теж чекав, що Збори дадуть йому мандат на проведення змін, які давно перезріли й... не дочекався. Більшовики взяли владу і встановили диктатуру популізму, зробили те, чого «хотів» народ — закрутили гайки й навели порядок (насправді спробували навести порядок своїм червоним терором, але це виявилося зробити не так просто).

У теперішній Україні також назріли зміни, також політична нестабільність, також є постреволюційна травма на тлі війни, що триває, а головне — точно так само, як 1917-го, є суспільний запит на диктатуру і порядок. Мене найбільше лякає те, що знайдуться люди, які захочуть її повторити 2018-го. І, на жаль, ці люди не теперішня влада. Звісно, є охочі покричати про «диктатуру шоколадного бариги» й про «репресії», але давайте будемо чесні із собою — це тільки політична риторика, яка не має під собою реального фактажу. Влада повільно витікає з рук теперішньої коаліції, й до 2019-го, року виборів, це витікання буде тільки посилюватися. Найбільший виклик, що стоятиме перед коаліцією впродовж цього року, буде не втримання влади, а недопущення нового Жовтневого перевороту. Тимчасовий уряд свого часу проґавив його, чи зможемо ми не повторити ту помилку сьогодні?

Як і більшість дописувачів, які хочуть висловити свою думку про політичні проблеми, я готовий їх констатувати, але не готовий пропонувати рішення. У мене їх просто немає, але, дивлячись на історичні паралелі, я постійно шукаю серед українського політикуму нового Петлюру, намагаюся не проґавити В'ячеслава Липинського і Дмитра Донцова, виглядаю партію, яку створять нові брати Шемети, щоб за неї проголосувати, чекаю, коли новий Євген Коновалець створить нових Січових Стрільців. Бо знаю, якщо цього не зробити зараз, то за 20 років доведеться брати автомат і йти в ліс, шукаючи нового Романа Шухевича і Тараса Бульбу-Боровця. Тож пам'ятаймо, що диктатуру популізму ми повинні перетворити на диктатуру здорового глузду.