Перейти к основному содержанию

Історія однієї хати

Історія двох сімей на фоні тоталітарних режимів
""

Від редакції. Нам надіслали цікавий текст, який точно розрядить нинішню політичну стрічку. Зміст є, стиль легкий – більше нічого не потрібно. Тим паче, навіть о 22:00 вийде ще одна стаття про політику, так що дана пауза триватиме недовго. А зараз вас чекає історія про геополітику на прикладі однієї простої сім'ї та будинку, що лишився на згадку про дійсно страшні часи.

На цьому фото – стара хата на покинутому хуторі біля села Оришківці Тернопільської області. І старезний сад, оточений полями та лісом. В радіусі кілометра – жодної живої душі. Ми цей хутір так і називали – Сад. Давніше, правда, він носив назву Чорні Лози. Це моє глибинне Місце Сили та Джерело мого внутрішнього Вогню. Місце, в якому я провів значну частину свого дитинства та отримав відчутну порцію різок по одному місцю.

Фото: Ярослав Денека / Facebook

Ця хатина – власність мого прадіда, Денеки Юрія Ільковича. Потужний був чолов`яга. Господар до мозку і кісток. Трудяга із тих, про кого пишуть пісні та складають легенди. З незламних характером, сильною волею та вузлуватими натрудженими руками. В ті буремні часи не можна було по іншому – не було часу сюсюкатись із життям, впадати в депресії чи розбирати з психологами причини сімейних негараздів. Було розуміння, що життя важке, і тільки кропіткою чесною працею можна знайти у ньому своє чільне місце.

Рано втративши батьків, пройшовши у лавах Астро-Угорської армії пекло Першої Світової війни, включно із полоном на Італійському фронті, мій прадід Юрко постійно плекав мрію: мати велику сім`ю та господарство, де він буде справжнім господарем на своєму власному шматку землі. І повернувшись з війни він натхненно кинувся втілювати свою мрію у життя. Оженився, оселився на хуторі за селом – подалі від людей та влади. Завів хазяйство. Народились діти: Ганна, Степан (мій майбутній дід) та Катерина. З часом збудував власну хату. Ні, не цю, що на фото, а зовсім іншу. На іншому хуторі, що звався Гурайський, в селі Корениця Ярославського повіту на Надсянні. І країною, в якій прадід втілював свою мрію, була Республіка Польща. Ще та, невідома нам – довоєнна.

А потім пара правителів про щось тихцем домовилась і почалась війна. В місиві кривавих років, коли чутки є основним джерелом інформації, простій людині годі було розібратись, хто правий, а хто ні. Це зараз здається легким: подивився серіал і готово, ти експерт у політиці, праві, історії. Розважаєшся та точно знаєш, хто є абсолютним злом. А в той час почалась справжня мішанина. Німці, совєти, поляки, бандерівці – щоб вижити серед того божевільного танку смерті, зі всіма треба було знайти спільну мову.

Остаточно все змінилось, коли червоні прийшли вдруге. Гітлера погнали на захід, а сина Степана на кілька років забрали в Червону Армію. Тоді ж, за таємними домовленостями Сталіна і нової комуністичної Польщі, ці землі щедро відкраяли полякам. Серед українського населення почали зненацька агітацію переселення до Совєцької України. Пропонували різні ніштяки, типу субсидій, дешевих тарифів і землю, багато землі. Аби тільки люди погодились. Стомлені війною жителі слухали, знизували плечима, крутили пальцями біля скроні і розходились додому працювати. Покинути свою споконвічну батьківщину та могили предків? Немає дурних.

Проте через деякий час на хутір увірвались польські вояки. Озброєні й невблаганні. Сказали, що на збори – кілька годин. Якщо хтось не поїде сам, то майно конфіскують і виселять примусово. Мій прадід все зрозумів. Найважче було усвідомити, що більше ніколи в житті не побачиш свого обійстя, не ковтнеш води з криниці, не розореш плугом ниву, густо скроплену власним потом. Але Юрко був би не господар, коли б окрім сім`ї, не спромігся взяти з собою реманент, збіжжя і… коня з коровою. Як йому це вдалось – одному Богу відомо! Кажу ж, ще той був чолов`яга.

Людей вивозили залізницею, як худобу. Вивозили у невідомість, просто кудись на Схід. Плач, лемент і короткі накази військових перемішувались із шипінням паровозів та стукотом коліс. Але прадід не зламався. Хоч йому і прийшлось залишити домівку – свою мрію він так і не залишив, а повіз її з собою в серці. Тому, коли переселенців прийняла спустошена війною та совєцькою владою Тернопільщина, він заявив, що в селі жити не хоче, а оселиться поряд на хуторі. Щоб знову почати все з початку, ще раз відчути себе господарем. Хутір із покинутими хатами невдовзі знайшовся. В одну із них і в`їхав мій прадід Юрко – на фото якраз вона. У 1945 році Чорні Лози стали його новою і останньою домівкою. І, хоч на новому місці не було коли нудьгувати, сім`я мого прадіда через все своє життя пронесла невимовну тугу за рідною хатою, за прабатьківщиною, за далеким втраченим раєм, сповненим, світла, миру та чесної, сумлінної праці…

…А в 2015 році мені на електронну пошту написав він – Dariusz Kluszczynski. Громадянин Польщі, що знайшов це фото на Google Earth (да святяться імена Ларрі Пейджа та Сергія Бріна повік!). Ми почали переписуватись, і з тих пір зв`язок між нами не переривався. Дарек розповів просто карколомну історію своєї сім`ї. Його дід, Станіслав Розкушка, воював у Першу Світову та після здобуття Польщею незалежності отримав від держави земельний наділ. Він, та ще кілька польських сімей, оселились за селом Оришківці на хуторі… Чорні Лози. Там же, на хуторі, у 1930 році народилась мама Дарека – Янка. Там вона ходила у сільську школу, відвідувала церкву. Все перевернулось після 1 вересня 1939 року, коли прийшла Червона Армія.

Всіх польських військових (і діючих, і відставних) разом із сім`ями вивезли в Сибір. Не дали забрати з собою нічого. Після довгих років приниження та злиднів Сталін таки амністував поляків й дід Дарека негайно вступив у новостворену в радянському тилу Армію Андерса. Польських офіцерів разом із сім`ями спершу доправили в Середню Азію, потім в Іран, Індію і, врешті-решт, у Англію. Уже після війни звідти вони повернулись в Польщу. Мама Дарека все життя згадувала благословенні місця свого незабутнього і щасливого дитинства. Але відвідати їх так і не спромоглась. Донедавна.

І от в 2016 році на Святу Трійцю ми таки зустрілись: ті, кого вигнали із цих місць у 1939-му й ті, кого доля привела сюди у 1945-му. У Вас буває відчуття, коли вперше знайомитесь із людьми, то ніби знаєте один одного все життя? А чи вірите Ви, що спільні святі місця наповнюють людей духом єдності? Можете уявити собі 86-літню жінку, яка наче дитя, із щасливою усмішкою та веселими бісиками в кутиках очей, біжить через поле до місця свого дитинства? І що відчуває людина, яка повернулась додому через 76 років?

А що відчували кримські татари, коли їм нарешті дозволили повернутись у Крим? Що відчуватимуть переселенці з Донбасу, коли бачитимуть на обрії терикони і силуети шахт? А найголовніше, що відчувають виродки, які вважать, що можуть з легкістю вирішувати за людей, втілюючи в життя будь-які таємні підкилимні політичні домовленості, не розуміючи, скільки болю і горя вони можуть принести тисячам і тисячам простих громадян? Вони не розуміють, що кожен таємний зговір та мутний договорняк, особливо коли ти домовляєшся із політичними шулерами чи з ворогом, може обернутись морем крові, поломаними долями та втраченими можливостями. І неважливо – це Березневі статті Переяславської Ради, Пакт Молотова-Ріббентропа чи «формула Штанмаєра».

Тому перед тим, як ставити свій підпис, згадай свої Чорні Лози, до яких, моливо, прийдеться повертатись довгі десятиліття.

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.

Что, изумились результатам первого тура? Сейчас #Трегубов поделится своими впечатлениями. Он – тоже.

В Украине снова обсуждают «формулу Штайнмайера», но теперь выгодный России вариант артикулирует президент Украины Владимир Зеленский. А его монобольшинство впервые не смогло набрать голосов за свой же законопроект. Тем временем с «ПриватБанка» стараются вытянуть документы, нужные Коломойскому.
''отсканируй
и помоги редакции
Загрузка...