Перейти к основному содержанию

Кiнець сталинського проекту РПЦ

Тектонічні зміни, до яких приведе поява Української автокефальної церкви
Источник

Публікуємо актуальний і важливий матеріал «Інформаційного Спротиву» про важливі тектонічні зміни, які відбудуться в нашому геополітичному просторі, коли постане Українська автокефальна православна церква. Про активні спроби Кремля не допустити цього та можливі фатальні наслідки для РПЦ.

Спроби Московського патріархату перешкодити появі автокефальної української православної церкви призведуть до його ізоляції від православного світу, подальшого розпаду — і зникнення.

Розподіл сил

На території України діють зараз кілька православних церков: Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ МП), Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП) і Українська автокефальна православна церква (УАПЦ).

УПЦ МП, яку очолює митрополит Київський і всієї України Онуфрій, є канонічною частиною Російської православної церкви на чолі з патріархом Кирилом (РПЦ МП).

УПЦ КП, очолювана патріархом Філаретом, була створена у 90-х роках минулого століття разом з отриманням Україною незалежності, але поки не визнана канонічно іншими православними церквами.

УАПЦ виникла після революції 1917 року і зберігалася в США і Канаді. Систематичне знищення її духівництва при радянській владі призвело до неможливості висвячення єпископів на території України відповідно до першого Апостольського правила: «Єпископа да поставляють два або три єпископи». Проблема була закрита до 1969 року, коли УАПЦ перейшла під юрисдикцію митрополита Української православної церкви у США Мстислава, який у 1990 році був обраний у Києві патріархом УАПЦ.

УПЦ США з 1995 року перебуває під юрисдикцією Константинопольського патріархату. Тож, хоча УАПЦ не можна назвати неканонічною, слово «автокефальна» в назві показує лише прагнення домогтися автокефалії для України. Нині настоятелем УАПЦ є митрополит Київський і всієї України Макарій.

При цьому УПЦ МП має в Україні понад 11000 парафій, що становить приблизно 60% від загальної кількості парафій РПЦ МП, частиною якої вона є. Кількість парафій УПЦ КП — приблизно 5000, а УАПЦ — близько 1500.

УАПЦ і УПЦ КП прийняли рішення про об’єднання в єдину Українську православну помісну церкву, і звернулися до Вселенського (Константинопольського) патріарха Варфоломія з проханням про визнання Синодом Вселенського патріархату Константинополя автокефалії об’єднаної УППЦ.

Офіційна позиція керівництва УПЦ МП зводиться до відмови від об’єднання в церкву, незалежну від Москви. Це вносить у ситуацію неоднозначність. З одного боку, в українських православних ієрархів, які борються за автокефалію, є для цього всі формальні підстави. З іншого, Вселенський патріархат традиційно виступає проти будь-яких розколів (схизми) у православ’ї.

Але УПЦ МП не монолітна. Навіть зараз, незважаючи на формальну невизнаність УПЦ КП, переходи в неї парафій з УПЦ МП, що здійснюються за ініціативою патріотично налаштованих парафіян, трапляються досить часто.

Визнання ж Вселенським патріархатом автокефалії об’єднаної УППЦ з великою ймовірністю зробить цей процес лавиноподібним, що призведе до об’єднання вже всіх трьох українських православних церков. «З Московським патріархатом об’єднання буде. Тільки буде не з гори, тобто не від ієрархії духівництва, а від народу», — так висловився на цю тему патріарх УПЦ КП Філарет в інтерв’ю каналу ТСН. У ролі ж розкольників при цьому виявляться парафії УПЦ МП, які не захотіли вийти з підпорядкування Московському патріархату.

В УПЦ МП вже лунають голоси про те, що нічого триматися за Московський патріархат, і якщо процес отримання автокефалії не можна зупинити, то його слід очолити, почавши гру на випередження. Навряд чи Онуфрій наважиться на це, але сам факт появи таких публікацій говорить багато про що.

Церковно-правовий аспект

У православ’ї немає єдиного лідера, аналогічного Папі у католиків, а Константинопольський патріарх вважається у спільноті настоятелів православних помісних церков лише «першим серед рівних». Його юрисдикція не поширюється за межі Константинопольського патріархату.

Проте саме за ним історично закріплена роль арбітра в суперечках, подібних українській. Крім того, питання про те, де, власне, закінчуються межі юрисдикції Константинопольської патріархії, теж далеко не просте. І тут на користь визнання української автокефалії є кілька серйозних аргументів історичного і прецедентного характеру.

Згідно з Томосом від 1589 року, територія нинішньої України не входить до складу Московського патріархату. До 1686 року православні єпархії на цій території підпорядковувалися Константинополю і були переведені під юрисдикцію Московського патріархату силою.

У Томосі 1924 року Константинопольський патріархат констатував, що ніколи не відмовлявся законним чином від своєї юрисдикції над Київською митрополією. Саме на цій підставі і було задоволено прохання ієрархів Православної церкви в Польщі про надання їм автокефалії.

Є і докладні дослідження, що обґрунтовують право української православної церкви на автокефалію, наприклад, стаття Володимира Мельника на сайті RISU в трьох частинах: 1, 2, 3.

Крім того, хоча канонічність РПЦ і визнається нині у православному світі, існує безліч фактів, як історичних, так і сучасних, здатних поставити її під сумнів.

До 1917 року РПЦ управлялася Святішим урядовим Синодом на чолі з обер-прокурором — світським чиновником, який призначався імператором. Після 1917 року на території, контрольованій совітами, Російська православна церква була розгромлена, а духівництво знищене або вислане. Вціліли лише ті, хто оголосив про беззастережну лояльність до совітської влади — обновленці і сергіани. Втім, з 1935 року щодо них також почалися масові арешти, причому це торкнулося як єпископату і духівництва, так і активних мирян.

Восени 1943 року Сталін прийняв рішення використовувати в політичних цілях російську еміграцію, а також організувати блок країн Східної Європи і Балкан, використовуючи, зокрема, етноконфесійні інструменти, і сформувавши образ СРСР як нового видання Третього Риму.

З цією метою він викликав у Кремль трьох збережених митрополитів з сергіанського угруповання: Сергія (Страгородського), Алексія (Симанського) і Миколу (Ярушевича). Виділивши їм урядовий літак, Сталін наказав зібрати по таборах лояльних єпископів, що залишилися в живих і потрібні були для проведення «собору» і обрання нового «патріарха».

Але живих єпископів виявилося занадто мало, щоб надати сталінській постановці переконливого вигляду. Довелося провести кілька екстрених, і, з огляду на обставини, сумнівних хіротоній.

У підсумку, 19 осіб, які оголосили себе, порушуючи цілу низку норм вселенського і російського православ’я, православним собором, заснували Російську православну церкву Московського патріархату і проголосили Сергія Страгородського «патріархом всія Русі». Мова, повторюю, йде саме про заснування, точніше, про перезаснування, оскільки з часів синодального управління такої організації як РПЦ МП не існувало.

Нова «православна церква» будувалася за прямими директивами Сталіна, як філіал спецслужб, і як тоталітарна секта, що відкидає принципи православної соборності. Три ієрархи, наближені за лояльність, отримали владу більшу, ніж Помісний собор, і право адміністративно управляти Церквою більше по-диктаторськи, ніж царський синод. Було відкинуто принцип виборності єпископату і ліквідовані вибори парафіяльних старост.

Після розпаду СРСР, зберігши міцні зв’язки з російськими спецслужбами і вдало використавши їх у нових умовах, ієрархи РПЦ активно зайнялися бізнесом, отримуючи податкові пільги як плату за лояльність і співпрацю.

РПЦ загалом, а також окремі ієрархи стали співзасновниками, членами правлінь і акціонерами безлічі банків, підприємств по збуту дорогоцінних металів, нафти, сигарет і спиртного. Фактично РПЦ МП перетворилася на офшор, у якому релігійна складова є лише прикриттям його фінансової діяльності і формальним приводом для отримання пільг.

Численні факти говорять і про тісну співпрацю РПЦ на всіх рівнях з російськими спецслужбами, а також про систематичну роботу спецслужб під церковним «дахом».

Нахабство самозванців і неминучий фінал

Визнання іншими православними церквами настільки одіозної організації, як РПЦ МП, стало можливим тільки завдяки багаторічним зусиллями Кремля, в його як радянській, так і пострадянській іпостасях, включаючи надання важливих послуг іншим автокефальним церквам, прямий підкуп ієрархів і таємні операції з використанням тиску або пряма ліквідація неугодних осіб з метою заміни їх більш поступливими.

Багато з цих кроків легко простежити за доступними в мережі матеріалами. Тож називати РПЦ МП церквою можна лише з великою натяжкою. Що ж стосується саме релігійних практик РПЦ МП, то тут виявляється ціла низка ознак тоталітарної секти, з поправкою на те, що в цьому випадку ця секта, формально визнана помісною православною церквою, є інструментом ширшої структури, яка формально визнана державою і навіть є постійним членом РБ ООН з правом вето.

Ми не просто так згадали про членство Росії в РБ ООН. Останнім часом почали випливати грубі порушення, допущені в ході визнання права Росії успадковувати місце СРСР в Раді Безпеки. Все йде до того, що помилка буде визнана і виправлена, а Росія втратить незаконно отримане місце в РБ ООН. Це непросто, оскільки за час перебування в ООН російська лжедипломатія спорудила чимало ліній оборони, щоб захистити захоплене — але цю оборону помалу зламують. Поштовхом до початку процесу стала агресія проти України.

Велика ймовірність, що приблизно те саме відбудеться і з РПЦ МП. У разі визнання Вселенським патріархатом автокефалії Української помісної церкви, її канонічність незабаром буде оскаржена, і вона опиниться в становищі ізгоя. РПЦ МП в цій ситуації залишається тільки одне: нападати першою і відчайдушно грати ва-банк, активно використовуючи агентуру впливу в Україні, погрожуючи розривом відносин з Константинопольським патріархатом, а також широкомасштабною схизмою в самій Україні. Останнє вимагає імітації «протесту» широких народних мас вірян УПЦ МП проти виходу з-під руки Москви.

Всі ці акції вже йдуть, і так інтенсивно, що патріарх Варфоломій навіть повідомив у приватній бесіді, що відчуває тиск з боку противників ідеї автокефалії Української православної церкви. Ймовірно, йдеться про нав’язливі пропозиції, з яким останнім часом зачастив у Стамбул депутат від Опоблоку Вадим Новинський, який діє в тісному контакті з генеральним консулом РФ у Стамбулі Дмитром Євдокімовим.

На низці українських підприємств, наприклад, на підприємствах групи «Метінвест», що належать Рінату Ахметову і Вадиму Новинському, робітників змушують підписувати звернення до Вселенського патріарха Варфоломія з проханням перешкодити «узаконенню розколу під приводом створення автокефальної Православної Церкви в Україні».

2 травня на поромі Одеса-Стамбул (точніше Чорноморськ – Хайдарпаша) група осіб, що позиціюють себе як «православні журналісти» і парафіяни УПЦ МП, здійснила поїздку для відвідин Вселенської патріархії і особисто патріарха Варфоломія з метою донесення до нього протесту проти надання автокефалії об’єднаній УППЦ. Організатором і меценатом заходу виступив митрополит Одеський і Ізмаїльський УПЦ МП Агафангел (Саввін). Візит у резиденцію Патріарха був запланований на 4 травня, після чого повинна була пройти прес-конференція. Але саме 4 травня патріарх терміново полетів у невідкладних справах через аеропорт Ататюрк. Ось такий збіг. Не зрослося.

Того ж дня, 4 травня, у Варшаві з’явилися вже згаданий Новинський, а з ним керуючий справами УПЦ МП митрополит Антоній і заступник голови відділу зовнішніх зв’язків УПЦ МП протоієрей Микола Данилевич. Делегація прибула переконувати настоятеля Польської автокефальної православної церкви митрополита Варшавського Саву, що автокефалія Української помісної церкви непотрібна. І знову провал: Сава був зайнятий. Він готувався до прийому делегації зі Стамбула, причому з того самого питання, і прийняти позапланових візитерів не зміг. Прибуття у Варшаву делегації Константинопольського патріархату очікується 19-20 травня.

У цій ситуації РПЦ МП залишається тільки вдаватися до безсилих погроз, які, втім, нікого не лякають. У відповідь на заяву глави синодального Відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ МП митрополита Іларіона (Алфеєва) про те, що українська автокефалія — «католицький проект», що загрожує розколом, який можна порівняти зі схизмою 1054 року, коли християнство остаточно розділилося на Римо-католицьку і Православну церкви, в Константинополі просто знизали плечими — мовляв, погроз не злякалися, але поведінкою Іларіона розчаровані.

Тим часом, реакції РПЦ стають дедалі істеричнішими. Так, у відповідь на заяву Української православної церкви у США, самокерованої у складі Константинопольського патріархату, про підтримку української автокефалії, якийсь протоієрей Андрій Новиков вибухнув гнівною тирадою про «розкольників», про те, що для США і Канади «характерний крайній націоналізм, дух компромісу з уніатством і русофобія» і про невизнання «законності приєднання Константинопольським патріархатом цих розкольників», оскільки вони «відкололися від Російської православної церкви і повинні повертатися в її лоно». Природно, що на такий нервовий гавкіт ніхто в Константинополі не став навіть відповідати.

Ну, а справді, що буде, коли українську автокефалію визнають, і до неї, за рік-два, відійдуть майже всі парафії УПЦ МП?

По-перше, РПЦ МП зменшиться більш ніж удвічі. По-друге, слідом за УПЦ МП з неї неминуче вийдуть православні церкви в Молдові, Естонії, а потім і в інших колишніх союзних республіках, там, де автокефалії чи іншої форми окремого існування від Москви ще немає. Молдовські парафії, найімовірніше, відійдуть до Румунської православної церкви, а решта перейдуть під руку Константинополя.

Що стосується РПЦ МП, то від неї залишаться ріжки та ніжки — добре ще, якщо відсотків 10 від числа нинішніх парафій, але може не стати і цього. І ось тоді московським попам пригадають усі сумнівні моменти в їхніх пропахлих нафтою, горілкою і спецопераціями біографіях. А в недогризку, що залишиться, почнуться розколи і боротьба за рештки ресурсної бази.

Ймовірно, це буде означати кінець сталінського проекту РПЦ МП і появу на звільненому просторі зовсім іншої структури, з оновленим, а то й повністю зміненим складом вищих ієрархів. Їхні хіротонії зможе здійснювати Константинопольський патріарх, а, значить, нинішня верхівка «РПЦ ФСБ» буде взагалі нікому не потрібна.

Головний московський біс у патріаршій рясі і дрібні біси з його свити тому і чинять опір так відчайдушно, що бачать неминучість такого фіналу.

Примітка редакції. У матеріалі колег не згадано про дуже важливу та симптоматичну зміну в розкладі у самій РПЦ. На нещодавньому засіданні її Синоду єпископ Тихон (Шевкунов), відомий, як особистий духовник Володимира Путіна, був призначений керувати Псковською митрополією. Згідно статуту РПЦ це означає, що відтепер він може потенційно претендувати на патріарший престол. А це означає, що є імовірність, що невдовзі у РПЦ зміниться голова. І на такого, на тлі якого чинний патріарх Кирил видаватиметься людиною чесною, побожною та далекою від політики.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.