Коли з реваншем не зрослося

В Україні є свій внутрішній фронтир. Це кордон, де зараз проходить містична, але дуже видима, лінія між українською та радянською ідентичністю.

На наших очах він повільно, але впевнено сунув на південь та схід. Ми ще нещодавно спостерігали, як із «переважно радянського» ставав переважно українським Дніпро-тоді-ще-Петровськ. Ми бачили, як 2014-го Запоріжжя робило з місцевого Антимайдану смачний та поживний омлет, закидавши його борошном і яйцями. І ми бачили, як Росія, поки ще мала час, цупила землі, з яких ми ще не встигли зняти закляття — Крим та Донбас.

Зараз у нас дві ключові точки, два ключові поля цивілізаційного протистояння. Це Харків та Одесса. Так вийшло. Саме їх невходження у проект «Небесної Новоросії» у 2014-му (у випадку Харкова — через домовленості еліт, у випадку Одеси — через події 2 травня) поставило на цьому проекті хрест і локалізувало заразу на південному сході Донецької та Луганської областей. Могло б бути гірше.

І ще може.

І показово, що тест-драйв реваншу відбувся — ой, не відбувся — саме в Харкові. І саме навколо символічного об’єкта.

Днями міський голова Генадій Кернес вийшов із двома ініціативами. Точніше, із проханням підтримати дві петиції на сайті міськради.

По-перше, пропонувалося знести намет, що із 2014 року стояв на площі Свободи, і в якому збирали волонтерську допомогу для армії.

Харьковчане!
Поддержите петицию о том, чтобы убрать палатку на пл. Свободы.
Шестой год войны пошёл. Армия уже не та, что была в 2014 году. Она хорошо финансируется, ей по-прежнему помогают волонтёры и неравнодушные украинцы.
Зачем нам на самой большой площади Европы это убогое, замызганное одоробло? Мало того, что своим грязным видом оно уродует вид площади, так оно ещё и небезопасное — недавно там взорвался газовый баллон.
Думаю, пришло время вернуть площади Свободы её первозданный вид. Это исторический центр города, и он должен выглядеть презентабельно, как визитная карточка Харькова!
Харьковчане, поддержите!

По-друге — повернути проспекту імені генерала Григоренка ім’я маршала Жукова.

Мы, коренные харьковчане, гордимся своим городом, своей страной, своей историей. Нельзя отказываться от событий и людей в угоду политической конъюнктуре.
Накануне дня капитуляции Германии во Второй мировой войне не лишне ещё раз вспомнить, что пережили наши предки в те страшные годы. Как жили в оккупации, сколько смертей и потерь понесли наши семьи. Вспомните исторические фотографии, расстрелы раненных в госпиталях, вспомните Дробицкий Яр и те ужасы, что перенесли тысячи людей, отправленные в концлагеря или уничтоженные здесь, на нашей земле.
Не нужно лукавить, приукрашивая историю. Нужно честно смотреть правде в глаза — Харьков освободила советская армия под командованием маршала Жукова.
К любой исторической личности можно относиться по-разному, однако факты таковы, что именно Жуков оставил след в истории нашего города, в то время как генерал-майор советской армии Пётр Григоренко связан с Харьковом только местом учёбы в течение двух лет.
Несомненно, правозащитная деятельность Петра Григоренко заслуживает уважения, но это никак не означает, что именно в названии харьковского проспекта должна быть увековечена его память.
Предлагаем городскому совету обратиться к Приморскому районному совету Запорожской области с предложением увековечить память их славного земляка Петра Григоренко.
Требуем от городского совета и мэра города вернуть память о маршале Жукове в город — станция метро и проспект имени Жукова должны существовать в Харькове!

Петиції набрали необхідну кількість голосів за два дні. Люди, що відстежували, підозрюють «накрутку». Утім, може, й ні — знайти в інтернеті п’ять тисяч «ватників» не так і важко.

Справа в тому, що голосування потрібне було Кернесу лише для того, щоб легітимізувати власні ініціативи.

А самі ініціативи — для того, щоб прощупати ґрунт.

Як і одна відома людина з нецензурним прізвиськом, мер Харкова сповідує філософію вуличної розборки. Де спочатку треба наїхати і перевірити, чи не дадуть здачі. Якщо не дадуть, можна йти далі.

Фактично цим закидом Кернес перевіряв, чи здатний умовний харківський Майдан, що встиг розбитися на десятки фракцій, які один з одним на одному гектарі дискутувати не сядуть, на організований спротив. Гадаю, мова тут йшла не тільки і не стільки про ідеологічні, скільки і про суто шкурні моменти.

Утім, відбулося маленьке диво. Харків показав, що він кращий, ніж про нього думає мер.

Акція на захист намету в неділю зібрала 500–600 осіб. Для Харкова це дуже багато. Як іронізували по її завершенню у Facebook  — де б ще зустрілися люди, які в соцмережах сто років як один одного перебанили.

Тим часом по мережі почали розганяти агітацію за Григоренка та проти Жукова.

Якщо це був тест, то його результати мали значно розчарувати одного досвідченого наперсточника. Незважаючи на зміну влади в країні, наратив у масах щодо Харкова не змінився. Можливо, навпаки: відчувши загальну напругу, люди умовно «майданівських» поглядів стали згуртованіші та легші на підйом.

І це цікавий дзвіночок. Бо по «містах фронтиру» часто можна заміряти тенденції по країні. І до подій у Харкові варто би придивитися всім представникам еліт, які розмірковують, чи не зіграти б на реваншистських настроях.

Грайте, шановні. Грайте.

Допоможіть соціально активним громадянам знову згадати, що вас та їх розділяє більше, ніж їх — поміж собою.