Перейти к основному содержанию

Make Ukraine Trust Again. Проблема довіри в українському суспільстві

Про проблеми довіри в сучасному українському суспільстві.

Переходячи дорогу на зелене світло, чи впевнені ми в тому, що водії не спробують проскочити, порушуючи правила? Коли їдемо в переповненому автобусі, чи пильнуємо ми свої телефони й гаманці? Якщо ви за кермом — чи впевнені ви в адекватності водіїв сусідніх машин? Коли бачимо гарну річ на OLX за низькою ціною, чи не виникає в нас враження, що тут щось не так? Проблема довіри до суспільства та соціальних інститутів існує в усьому світі. Тільки 19% опитаних міленіалів США кажуть, що більшості людей можна довіряти.

У світлі майбутніх президентських і парламентських виборів українці мають шанс зробити цивілізаційний стрибок у західному напрямі. Проблема довіри – один із ключових факторів, що гальмують цей процес. Аби краще зрозуміти ситуацію, вдамося до соціології. Згідно з формулою Левіна, звичка — це функція від суми особистості та її навколишнього середовища. Коротше кажучи, оточення має сильний вплив на людину. Щоб зрозуміти, які проблеми в суспільстві, варто передусім зрозуміти, чим є це суспільство.

У цьому абзаці пропонуємо керуватися даними двох соцопитувань торішньої давності від Corestone Group, «Детектор.Медіа» та Центру Разумкова. Задля уникнення маніпуляцій цифрами, у тексті їх використовувати майже не будемо.

Абсолютна більшість українців отримують інформацію з телеканалів, найпопулярніші серед яких названо «1+1» та «Інтер». Рівень довіри до них менше половини, але найвищий серед усіх. Тішаться російським серіалам і шоу українці переважно через супутникове телебачення. Відповідальність за інформаційну протидію Кремлю опитані покладають радше на державу. Серед соцмереж перевагу віддають Facebook, хоча майже десята частина опитаних сидять і у ВК (зверніть увагу на інфографіку нижче). Фактчекінгом, звичайно, більшість не займається взагалі. Якщо говорити про довіру до соціальних інститутів, найменше українці довіряють Кабміну, Верховній Раді та Президентові. Лідерами ж є Церква та проукраїнські волонтерські організації.

"

Трохи розібравшись із самим суспільством, перейдемо до витоків проблеми довіри. На мою думку, коренем проблеми є громадянин як особистість, а влада, законодавство і система — лише похідними. Та психологічна / душевна травма, яка заважає українцю довіряти тому, хто сидить поруч у трамваї, має безліч причин. Найпопулярнішою прийнято вважати події 1920-х років, коли радянська влада почала знищувати селян як клас. Варто нагадати, що селянами тоді була переважна більшість населення Східної Європи. Ленінський кавалок задобрення селян обернувся колективізацією та колгоспами. Радянські солдати, що поверталися з війни, часто потрапляли до Сибіру чи Казахстану, «не відходячи від каси». Після розпаду СРСР українці допустили до влади ту ж саму номенклатуру, яка створила олігархічний клас. Спробуємо відтворити портрет тієї особистості, що «(де)формувала» Україну: обирала регіоналів, любила «рішати на місці» і волала про громадянську війну.

Ці люди узагальнюють. Вони часто керуються поняттями «всі», «завжди» та «ніколи». Звідси коріння висловів: «усі депутати — крадії», «гривня знецінюється» та «рівень життя падає».

Ці люди суб’єктивні. Вони завжди мають власну думку з будь-якого приводу і не соромляться її висловити. Зазвичай ця думка негативна. Звідси коріння висловів про «злочинну владу», «зубожіле населення» та «всі виїхали за кордон».

Ці люди брешуть. Зазвичай це брехня самому собі. Вони можуть мати подвійне громадянство для заробітків, давати хабарі за дітей в університеті або жбурляти бички прямо на дорогу.

Чи матимуть уплив ці особи на виборах? Однозначно. Чи є антипод цій масі? Є.

Спершу погляньмо на результати опитування, проведеного компанією Corestone Group стосовно благодійності та пожертв серед українців.

"

А потім — на світовий рейтинг доброчинності. Він показує зв’язок між благодійністю громадян та рівнем життя країни. Червона лінія ілюструє тенденцію — вона є. Чим більше люди віддають, тим більше вони мають.

"

Тенденції до читання книжок серед українців справді невтішні, а статистика щодо вподобань майже відсутня. За даними «Еспресо», найчастіше купують сучасну українську та зарубіжну літературу, нон-фікшн та бізнес-літературу.

Утім, відкриємо секрет: існує маленька частка українців, що купують книжки на Amazon та читають в оригіналі. Їхня англійська не є «знанням іноземної мови», це стандартний набір. Ця ж частка, на диво інших, сортує сміття і завжди сплачує за проїзд у транспорті. Вони пристібаються, навіть сидячи на задніх сидіннях. Їхня самооцінка дає можливість дискутувати та сумніватися у власних переконаннях, розширювати світогляд і дізнаватися нове. Ці люди не відкладають куплені із зарплати долари, а змушують гроші працювати на них. Вони живуть скромніше, аніж можуть собі дозволити. Коли ці люди займаються бізнесом, їхнє підприємство не складається із 10 ФОПів. Вони відійшли від радянської традиції «виробити та продати якомога більше». Тому цей бізнес базується передусім на цінностях, а не на прибутку. Це називається принципом win-win.

Саме таким чином відбудовується довіра до соціальних інститутів та співгромадян: меншістю супроти більшості. Повертаючись до формули Левіна, зростання довіри у суспільстві почнеться з позитивних змін середовища. Зміна середовища – наслідок внутрішньої зміни особистості, яка його формує. Відкритість один до одного і мінімізація агресії та насилля є благами, які допоможуть українському суспільству.

Коли водії зможуть розв’язати конфлікт на дорозі без «дзвінків куму» та бейсбольних бит.

Коли виборці голосуватимуть за тимчасових, але ефективних менеджерів, а не «чергових крадіїв».

Коли російський контент буде архаїкою, як килими на стінах.

І так далі…

Зміни не відбуваються масово, гуртом. Це питання перегляду цінностей та способу життя кожної конкретної особистості. На Заході таке явище окреслюють словосполученням small is beautiful. І воно працює.

''отсканируй
и помоги редакции

'''