Націоналізм і економічна політика

Практика економічного націоналізму: Малайзія

Економічна політика націоналістичних партій, які спромоглися отримати владу, була дуже різноманітною, бо перелічені вище інструменти дозволяють скласти багато різних комбінацій. Неможливо вказати на якусь країну як на взірець економічного націоналізму для України, можна лише розглядати окремі приклади . Одним із таких прикладів може бути економічна політика малайських націоналістів.

Малайзія — країна з населенням понад 31 млн чоловік, в якій корінні малайці становлять лише половину, а разом з іншими корінними народами — 60% населення (для корінних жителів Малайзії вживається назва «буміпутера»). Решта населення Малайзії — китайці (23%), індійці (7%) та інші некорінні народи. Державна релігія — сунітський іслам, який сповідують 60% населення. Решта 40% сповідують буддизм, християнство, індуїзм та інші релігії. Можна уявити, що етнічні та релігійні протиріччя в ній аж ніяк не менше, ніж в Україні.

Зараз Малайзія — країна з економічним розвитком вище середньосвітового рівня (більше 12 тисяч доларів номінального річного ВВП на душу населення), але у 1957 році, коли вона стала незалежною державою, це була одна з найбідніших країн світу зі слабкою чисто аграрно-сировинною економікою. Сільське населення становило 75% і складалося з буміпутера, а міське населення було переважно китайським, в руках якого був торгово-промисловий сектор. У сільському господарстві і в гірничо-видобувній промисловості було зайнято 70% робочої сили.

З 1957 року протягом 50 років економіка Малайзії зростала в середньому на 6,5% за рік, в результаті сьогодні це індустріальна країна, конкурентоспроможність якої вище багатьох країн Європи, наприклад, Франції. За номінальним ВВП на душу населення Малайзія посідає 65-е місце у світі, а за паритетом купівельної спроможності — 28-е. Зараз Малайзія за економічним розвитком далеко перевершує Україну.

Малайзія є федеральною конституційною монархією британського типу (але не спадковою, а виборною), з британською системою права за винятком сімейного та спадкового права, яке регулюється законами шаріату. Державний устрій Малайзії є поєднанням західної демократії з особливими привілеями корінного населення країни. Подібно до України, Малайзія є неоднорідною за етнічним складом, мовою (у Малайзії розмовляють більш ніж 100 мовами) і релігією. Всі роки незалежності головною політичною проблемою держави було подолання етнічних протиріч. Хоча політика Малайзії завжди була спрямована на преференції для буміпутера за рахунок дискримінації китайської меншини, етнічна напруженість лише один раз (1969 року) переросла в конфлікт з численними людськими жертвами. Для зменшення етнічної напруженості влада Малайзії пішла навіть на територіальні втрати, виключивши зі складу країни Сінгапур, в якому більшість населення становили китайці. Загалом можна сказати, що держава спромоглася встановити етнічну злагоду в країні. Важливим фактором була територіальна віддаленість Малайзії від Китаю, яка не дозволяла чисто географічно пряме китайське втручання в етнічні відносини в Малайзії на боці китайської меншини.

При владі в Малайзії протягом усього періоду незалежності перебуває Об’єднана малайська національна організація (ОМНО), яка є партією малайських націоналістів. Ми не можемо тут описувати походження і суть малайського націоналізму, просто зафіксуємо кілька особливостей. Малайський націоналізм неможна назвати ані етнічним, ані громадянським, бо буміпутера не є етнічною спільнотою, вона включає різні народи Малайзії, але ця спільнота не охоплює всіх громадян Малайзії, за її межами залишаються етнічні китайці та індійці. Націоналізм у Малайзії представлений не лише правлячою партією, а й закріплений законодавчо: від 7-відсоткової знижки на житло для буміпутера до обов’язкової  участі буміпутера в акціонерних товариствах.

Офіційна політика націоналізму вимагає спеціальних засобів врахування інтересів громадян, що не належать до буміпутера. Прикладом одного з численних заходів щодо згладжування міжетнічних конфліктів є формування Національної економічної консультаційної ради (НЕКР), яка опрацьовує рекомендації уряду з питань економічної політики. До складу НЕКР були включені як буміпутера, так і представники національних меншин. Але головним засобом досягнення етнічної злагоди була стратегія економічного зростання, яка створювала добробут для всіх етнічних груп.

Стратегія економічного зростання

У 1957 році Малайзія могла запропонувати світовому ринку лише два товари: натуральний каучук і олово. Як і всі сировинні товари, каучук і олово були схильні до постійних циклічних коливань цін, від чого сильно страждала економіка Малайзії. Крім того, поява на ринку синтетичного каучуку призвела до постійного падіння цін на натуральний каучук. Тому на початковій стадії розвитку (1958-1970) завданням Малайзії була диверсифікація експорту. Ця стратегія була визнана ОМНО та й усім суспільством життєво необхідною і залишається такою навіть зараз.

Першим кроком диверсифікації стало виробництво пальмової олії. Цю економічну політику очолила Федеральна служба земельного розвитку. Почалися інтенсивні державні та приватні інвестиції у створення пальмових плантацій. Якщо в перше десятиліття незалежності площі каучуконосів і пальмових плантацій співвідносилися як 4:1, то до 1970 року співвідношення стало зворотним. Виробництво пальмової олії з 1960 по 1970 роки зросло у 4 рази. Характерною рисою економічної політики Малайзії було те, що початкові інвестиції, пов'язані з високим ризиком (наприклад, пілотні плантації олійної пальми) фінансувалися з державних коштів (бюджетних і позабюджетних). Таким чином створювався грунт для подальшого швидкого зростання приватних інвестицій.

Другим завданням диверсифікації був розвиток обробної промисловості. У 1960 році її частка у ВВП країни була близько 10%, а в експорті взагалі нульова. Економічна політика розвитку обробної промисловості, в першу чергу, орієнтованої на експорт, починається в середині 1960-х зі створення Служби індустріального розвитку Малайзії та з ухвалення законодавчих актів: Закону про стимулювання інвестицій (1968) і Закону про вільні торгові зони (1971).

Промисловість Малайзії розвивалася спочатку на основі переробки місцевої сировини (сільськогосподарської, мінеральної і деревини) в розрахунку на внутрішній ринок (харчова промисловість, меблева, будівельні матеріали тощо). Але дійсно серйозне економічне зростання почалося з розвитком галузей, орієнтованих на експорт і не пов'язаних з місцевою сировиною. Це були галузі з високою трудомісткістю продукції.

Однією з виняткових особливостей малайзійської економічної політики є дуже детальне опрацювання варіантів, яке передувало реалізації, за участю широких верств громадськості та бізнесу в розробці конкретної політики, а також у компонуванні відповідних заходів у пакети, що долало законодавчі проблеми і складності координації (так званий кластерний підхід).

Приклад: електронна промисловість

Розглянемо кластерний підхід на прикладі електронної та електротехнічної промисловості, яка зараз є найбільшим сектором промисловості Малайзії за обсягом виробництва, експорту, інвестицій та робочих місць. Специфіка цієї галузі в Малайзії (на відміну від Японії, Кореї, Китаю) в тому, що вона від самого початку була орієнтована не на побутовий сегмент, а на промислових споживачів (напівпровідникових компонентів і промислової автоматики).

Початок розвитку цієї галузі відноситься до 1970 року, коли на перших підприємствах працювало всього 600 чоловік. Через 30 років ця кількість зросла більш ніж у 600 разів. Початкове зростання відбувалося за рахунок складальних виробництв міжнародних компаній американського і японського походження, які прийшли до Малайзії через добре освічену дешеву робочу силу і відмінну інфраструктуру, що було забезпечено малайзійською державою.

У 1990-ті роки розвиток тривав вже за рахунок аутсорсингу виробництва і перетворення Малайзії на регіонального лідера дистрибуції товарів електроніки й електротехніки. У ці роки в галузь прийшли майже 1000 нових компаній, які спеціалізувалися на продукції з високою доданою вартістю: сервери, комп'ютерна периферія, телекомунікаційні пристрої. Після 2000 року в Малайзії стали розвиватися ще складніші сегменти галузі: проектування мікросхем, їх макетування і випробування, аналіз стійкості електроніки до відмов. Тобто за 40 років країна пройшла шлях від простого складання електронних виробів до найбільш кваліфікованих робіт у сфері електроніки.

Електронна промисловість Малайзії організована у три кластери, провідним з яких є Пенанг. Для залучення іноземних інвесторів у кожному кластері уряд створив вільну зону, в якій інвестор отримував спеціальний статус піонера, податковий кредит, фінансову підтримку експорту, прискорену амортизацію, спеціальні правила найму робочої сили. Кластер Пенанг, спеціалізований на виробництві напівпровідникових компонентів, став місцем розташування не лише виробничих компаній, а й інжинірингових, логістичних фірм, тренінгових і дослідницьких центрів. Міжнародні компанії, що знаходяться у вільних зонах, стали джерелом технологічних знань для місцевого персоналу, який надалі став створювати свої власні фірми, що постачали послуги, компоненти і матеріали для міжнародних компаній. На сьогодні Малайзія є найбільшим у світі виробником електронних мікросхем (мікрочіпів). Експорт продукції високих технологій складає зараз приблизно половину експорту обробної промисловості Малайзії і становить близько 60 млрд доларів на рік (для порівняння: у 2015 році експорт продукції високих технологій з України склав 1,4 млрд доларів).

Корисно порівняти з українською електронною промисловістю: у 1991 році в Україні було шість великих центрів виробництва електронних компонентів, які могли б стати не менш успішними кластерами, ніж Пенанг, якби до влади в Україні не прийшла клептократія. Зараз від виробництва електронних компонентів в Україні не залишилося нічого, крім порожніх напівзруйнованих заводів, територією яких бігають зграї здичавілих собак. Найбільш успішні з них (наприклад, НВО «Квазар» у Києві) стали заробляти здачею приміщень в оренду під склади і малий бізнес.

Механізм розробки економічної політики

Серед «азійських тигрів» Малайзія створила, мабуть, найбільший і найскладніший апарат економічної політики. У розробці та здійсненні економічної політики Малайзії брали участь: федеральна влада (члени федерації мають свої уряди), державні підприємства, приватний сектор економіки, мозкові центри.

Федеральна влада забезпечувала макроекономічну стабільність і довгострокове планування. На це була спрямована робота трьох інституцій: Служби економічного планування (СЕП) при прем'єр-міністрі Малайзії, Міністерства фінансів і Центрального банку. СЕП розробляла довгострокові плани розвитку (15-20 років), п'ятирічні плани і спеціальні цільові програми, наприклад, програму приватизації і програму розвитку трудових ресурсів. Міністерство фінансів займалося податковою політикою і бюджетом. Центральний банк відповідав за монетарну політику, обмінний курс, розробляв і здійснював програму розвитку фінансового сектора країни (не лише банківського). Ці три інституції працювали у тісному зв'язку, для координації була створена Міжвідомча група з планування, основною роботою якої була розробка п'ятирічних планів і спеціальних проблем економічної політики, які виникали між п'ятирічними циклами планування. Для детальної розробки окремих аспектів п'ятирічних планів створювалися технічні робочі групи.

Проекти довгострокових планів економічного розвитку виносили на обговорення в Національний комітет планування розвитку (НКПР), стосовно якого СЕП був ніби робочим секретаріатом. До складу НКПР входили вищі посадовці держави і технократи. Головою НКПР був головний секретар федерального уряду Малайзії. Цей комітет готував політичні рішення для Кабінету міністрів, який ухвалював остаточне рішення. Аналогічні за функціями комітети були над Міністерством фінансів і Центральним банком.

При Кабінеті міністрів створено кілька комітетів і рад зі спеціальних проблем розвитку, наприклад, Комітет з конкурентоспроможності, Комітет з оцінки найважливіших інвестиційних проектів. Ці комітети і ради також є джерелами економічної політики.

Ініціативи економічної політики також виходять із боку державних підприємств (холдинги, в яких держава має не менше 51% акцій). Вони працюють як корпорації на ринку, деякі з них котируються на фондовій біржі. Державні підприємства не просто джерело доходу для уряду, через них проходить більше половини коштів, які витрачаються на цілі економічного розвитку.

Характерною рисою вироблення економічної політики в Малайзії є широка залученість у процес приватного бізнесу через численні робочі групи, комітети і ради при міністерствах і департаментах. Приватний бізнес представлений у них, як правило, через свої бізнес-асоціації. Наприклад, при Міністерстві фінансів щорічно проходить Бюджетний діалог, в якому беруть участь вищі чини міністерства і представники бізнесу.

Як і в більшості західних країн, у розробці економічної політики в Малайзії беруть участь університети і мозкові центри. У Малайзії таких наукових центрів шість: Університет Малайї, Національний університет, Науковий університет, Малайзійський інститут економічних досліджень, Інститут стратегічних і міжнародних досліджень, Азіатський інститут лідерства. Ці університети та інститути не лише ведуть дослідження на замовлення уряду, а й проводять численні конференції та семінари з обговорення різних аспектів економічного розвитку, таким чином досягаючи дуже широкої залученості інтелектуалів в економічну політику. Джерелом ідей для економічної політики в Малайзії часто виступали міжнародні організації: Світовий банк, МВФ і Азіатський банк розвитку, це характерно для всіх країнах, що розвиваються,

За такої великої кількості залучених у формування економічної політики, визначити конкретне джерело того чи іншого політичного рішення практично неможливо. Воно може бути взагалі за межами країни, як це було з приватизацією: програма приватизації була ініційована прем'єр-міністром Махатхіром Мохамадом за зразком політики уряду Тетчер у Британії.

Основні висновки щодо політики економічного націоналізму в Малайзії

1. У Малайзії протягом 60 років існує спадкоємна стратегія національного економічного зростання та розвитку. Такий спадковості сприяла політична стабільність країни: за шість десятиліть у Малайзії змінилися лише шість прем'єр-міністрів. Всі ці роки в економічній політиці домінувала ідея національного розвитку, перш за все в інтересах буміпутера. Малайзія не потрапила під владу клептократії, характерну для країн третього світу і пострадянських країн.

2. Конкретні цілі та інструменти економічного розвитку за цей час неодноразово змінювалися: від пальмових плантацій до новітніх інформаційних технологій. Але при цьому країні вдавалося в умовах мінливої ​​ситуації на світових ринках зберігати високі темпи зростання економіки на середньому рівні 6,5% на рік, хоча Малайзія не змогла досягти рівня економічної політики в Південній Кореї, яка слугувала моделлю.

3. Стратегія зростання і розвитку реалізується через складний механізм, до якого включено державний апарат, бізнес, науковців та громадськість. Те, що цей механізм працює багато років і приносить успіх, свідчить про високу якість політичних і економічних інституцій у Малайзії. Для Малайзії характерні тісні персональні відносини політики і бізнесу (crony capitalism), які з погляду західної культури є негативним фактором розвитку, але завдяки відсутності клептократії такі відносини в Малайзії не гальмують розвиток.

4. Попри те, що в Малайзії сприятливий інвестиційний клімат і низькі податки, політика структурних змін економіки проводилася через створення спеціальних державних підприємств, вільних зон і преференцій. Чисто ринкові механізми вважалися недостатніми для швидкого зростання.

5. З самого початку економічна політика була спрямована на структурні зміни виробництва й експорту. Головним драйвером економічного зростання Малайзії були високотехнологічні галузі, орієнтовані на глобальні ринки, а не заміщення імпорту. Галузі створювалися на базі запозичених за кордоном технологій. Програми їх розвитку будувалися за кластерним принципом.

6. У жодному разі економічна політика Малайзії не може претендувати на досконалість і безпомилковість. Вона не змогла захистити країну від азійської фінансової кризи 1997-98 років, хоча деякі країни регіону (наприклад, Тайвань, Сінгапур) від кризи не постраждали. Але Малайзія єдина з постраждалих від кризи країн відмовилась від допомоги МВФ, і вона першою відновилась після кризи.

7. Економічна політика Малайзії не є суто оригінальною, вона є адаптацією корейського зразка. У свою чергу, економічна політика Південної Кореї була запозичена з японського зразка. А індустріалізація Японії проходила за політикою, запозиченою у Німеччині. Таким чином, з одного боку, ми можемо прослідкувати витоки цього напрямку економічної політики до зразків, теоретично обгрунтованих Фрідріхом Лістом, з другого — можемо побачити, що кожна країна створювала свою власну версію економічної політики.