Пісні Der Spiegel. Популярний німецький журналіст друкував вигадані репортажі, і про Україну теж
Примітка редакції. Стандартів журналістики не дотримуються не тільки в Україні, не кажучи вже про Росію, де про них наче і не чули. Західні ЗМІ в гонитві за аудиторією теж не гребують нічим.
Републікуємо матеріал Антона Павлушко, підготовлений для «Текстів», де він розбирається, як сталося, що таке, здавалося б, поважне видання, як Der Spiegel, раптом перетворилося на криве дзеркало, а його зірковий редактор і журналіст виявився звичайнісіньким писакою.
Рік завершується для німецької журналістики гучним скандалом. Коли половина країни вже подумки вирушала на різдвяні та новорічні свята, в редакції видання Der Spiegel (нім. «дзеркало») було не до свят. Одне з провідних німецьких ЗМІ потрапило у справжній скандал, адже один із найкращих його авторів роками писав вигадані історії, видаючи їх за справжні репортажі.
33-річний Клаас Релоціус (Claas Relotius) — найкращий німецький журналіст останніх років. Однак, напевно, зараз правильніше говорити про його досягнення в минулому часі. Чотирикратний лауреат німецької нагороди для журналістів за найкращий репортаж за 2013, 2015, 2016 та 2018 роки. Із самого початку кар’єри всі відзначали його високу професійність. Він доволі швидко пройшов шлях від роботи практиканта у ZDF, Deutsche Welle та в газеті taz до редактора журналу Spiegel.
Декілька стипендій від фондів, призи журналістських конкурсів в Австрії та Швейцарії, звання журналіста року від CNN, Європейська журналістська премія, потрапляння до почесного списку 30 найвпливовіших молодих робітників ЗМІ у Європі від Forbes.
Він друкувався спочатку як журналіст-фрілансер у Cicero, FAZ, NZZ, Financial Times Germany, taz, Die Welt, SZ, Die Weltwoche, Zeit Online та інших виданнях. Журнал Der Spiegel теж оцінив талант Релоціуса та взяв його до своєї редакції, де він, окрім звичайних повсякденних статей, видавав чудові панорамні матеріали, літературно ідеальні репортажі, які із завзяттям засипали почесними призами представники місцевої медіа-спільноти. У Spiegel він доріс до звання редактора. Клаас Релоціус — молодий король німецького сторітелінгу та взірець для молодих журналістів і літераторів.
«Кордон мисливців» та початок кінця
У середині листопада 2018 року Spiegel надрукував репортаж з американсько-мексиканського кордону «Jaegers Grenze» («Кордон Джеґера»). Там німецький журналіст Релоціус спостерігав за роботою місцевої самооборони під керівництвом Кріса Джеґера. Джеґер, або Jaeger чи Jäger — потомок німецьких переселенців із Баварії. Його прізвище так і перекладається — «мисливець». Іронія долі, або знак божий. No bullshit.
Він безробітний, білий, ветеран, іноді п’є (пив), відчайдушно підтримує Трампа, має татуювання «Сила» та «Гордість» на спині. Зі зброєю в руках зі своїми людьми він пильно дивиться в бінокль у бік Мексики. Десь там серед прерій та безіменних доріг на них насуваються біженці з Південної Америки. Орди біженців, наркоманів та злочинців. Джеґер та його люди — остання барикада на їхньому шляху.
З іншого боку до кордону поступово наближаються «вони» — мешканка Гондурасу Алейда з дочкою теж іде у бій... у бій за краще життя для себе та своєї родини. В неї та її «колег» нема зброї, але в них є надія. Вони теж вдивляються в кордон.
Історія написана чудово. Це літературна розповідь про сучасну Америку, розділену кордонами та ідеалами. Расист-реднек Джеґер проти сучасного глобального світу.
Проте цю статтю Релоціус пише разом із Хуаном Морено, який теж журналіст, але не такий зірковий, пише простіше і сумнівається. Йому одразу не подобається текст Релоціуса, і він повідомляє про це в редакцію Spiegel — стаття схожа на компонування розповідей, узятих з американських ЗМІ і доповнених красивими діалогами.
Редакція не вірить йому, і стаття йде в друк. Морено продовжує виказувати редакції своє невдоволення, але спочатку до нього ставляться скептично. Маловідомий Морено спершу програє, а Релоціус удало захищається та парирує всі запитання редакторів. Морено шукає факти далі.
3 грудня Релоціус отримує запитання від якоїсь «Джейн». Вона представляє інтереси самооборони американського кордону, про яку написав Spiegel, та відповідає за роботу з пресою. Її запитання просте: як він зміг написати такий великий матеріал про її організацію, не звернувшись до неї та її колег.
Релоціус захищається, але зашморг звужується. Його співавтор Морено їде до США, знаходить його «героїв» та показує фото німця — ніхто з них його тут не бачив. No bullshit.
У редакції з ним проводять іще декілька розмов, і він визнає, що вигадав цей текст. Проте не тільки цей. Загалом він написав для журналу Spiegel 55 текстів. Частина з них були вигаданими, частина все ж правдиві, але тепер важко перевірити, де він писав справжні історії, а де... просто літературно обробляв теми, видаючи їх за репортажі.
Так, Релоціус пропонував чудові літературні тексти, їх публікували та видавали за журналістику. Він обвів навкруг пальця всю редакцію Spiegel. Експерти всіх журналістських премій, усі колеги-фактчекери та редактори роками читали і милувались чудовими, наївними текстами. Ніхто його навіть не запідозрив. Це кінець. На кону — честь усієї німецької журналістики. Це катастрофа. Spiegel готує серію статей, першу з яких публікує 19 грудня, де починає розповідати про своє професійне фіаско. З кожним новим фактом ситуація стає ще драматичнішою. Релоціус іде з газети.
Метод Relotius
Він усе розповідає. Намагається працювати як журналіст, але іноді, коли фактажу не вистачає, «допрацьовує» сюжетну лінію. Іноді сюжетної лінії немає взагалі, тоді він просто вигадує. Історію, героїв, персонажів. Він грається з музикою — вона частенько виринає в його текстах. Там, де він не може вкласти слова в діалоги героїв, він домальовує картину текстами пісень, музикою та драматизмом. Релоціус чудово працює із джерелами, його важко зловити на дрібницях. Він професійно пише тексти, схожі на статті. Але де правда, а де його фантазія — зараз сказати вже важко. Частина текстів — усе ж правда, але частина — вигадка. Просто незрозуміло, де правда і чи це дійсно правда.
Він скаржиться на залежність. Йому подобається писати. Він пише чудово. Редакція від нього в захваті. Він стає редактором. Окрім звичайної журналістської рутини, він частенько видає шедеври.
«Номер 440» — історія в’язня з Гуантанамо Mohammed Bwasir, якого неправомірно осудили, він розчаровується в житті, а тепер уже й не хоче полишати свою в’язницю. Історія людини та системи. «Цей текст має проблеми з фактчекінгом», — сухо коментує він. Це найкращий репортаж німецьких ЗМІ за 2016 рік.
Наступного року виходить текст «Левенята» (Löwenjungen) про юнаків 12 та 13 років, із яких ісламісти хотіли зробити джихадистів та послати для теракту до іракського Кіркука. Їх схопили, й тепер вони сидять у в’язниці. Хлопчик із тексту існує, але він не проводив із Релоціусом годинних розмов. Усе вигадано. «Краще, ніж у цьому репортажі, журналістика не може існувати!» — резюмують своє захоплення цим текстом організатори журналістської премії Петера Шоль-Латура.
Одразу після цього тексту виходить репортаж-замальовка з Америки, де він місяцями шукає матеріал у місті Ферґус-Фолс у Міннесоті. Замість розповідей про велику Америку, редакція вирішила розповісти про життя в маленькому містечку, яке обрало Дональда Трампа.
Релоціус відбуває туди, але нічого не знаходить. Ні-чо-го. Матеріалу нема. Проте він пише текст. Ферґус-Фолс вітає гостей табличкою «Mexicans Keep Out» — «Мексиканці, тримайтесь звідси подалі». Персонажі вигадані. У вигаданій школі він розповідає про малюнки дітей. Кумири молодих мешканців цього міста — це Барак Обама, Рокфеллер, але більшість малює Дональда Трампа. Це картина пригніченої, відсталої, дикої країни. Вигаданої країни.
В іншому тексті Релоціус розповідає про перекладачку з FBI, яка закохалась у німецького ісламіста та втікає з ним. Як це тепер перевірити? Ще він розповідає про історію американського чорношкірого футболіста Коліна Коперніка в статті «Touchdown». Здається, що він сидить із ним на одній лаві запасних, Копернік біля нього, батьки Коперніка дають йому розлоге інтерв’ю. Точніше, не дають — усе вигадано. Проте саме такою бачать Америку його читачі — країна латентного расизму, сегрегації та поневірянь.
На початку 2018 року він пише матеріал «Останній свідок». Це портрет жінки, яка повинна супроводжувати та бути свідком смертної кари у в’язницях США. За законом, хтось повинен це робити. Це її робота. Вона вірить у Бога, читає Біблію й цитує йому улюблені місця. Іноді їй зле — Релоціус описує її мінливий настрій. Це друкована драма на п’яти сторінках. Історія про сучасну Америку — між Біблією та вбивством. Однак цю «америку» вигадано.
Та найкращим текстом Релоціуса цього року була «Дитяча гра». Це репортаж із Сирії. Його вже визнали найкращим німецьким репортажем 2018 року.
У ньому Релоціус бере інтерв’ю в юнака, який 2011 року ще дитиною намалював графіті проти президента Сирії Башара Асада. Влада жорстко покарала його однолітків. Родичі обурились — влада знову відреагувала. Так почалась війна в Сирії.
Його герой залишився вдома і досі воює проти Асада. Іноді він виходить на зв’язок із Релоціусом та розповідає йому про свою історію. Оповідь переривають бої. Юнак зізнається, що якби знав, до чого призведе його малюнок, то ніколи б його не зробив. Однак уже пізно, і він знову йде в бій. Історія з літературної точки зору просто чудова. Та вона вигадана.
Релоціус часто пише про Америку, це одна з улюблених тем його працедавців зі Spiegel, які нещадно критикують Трампа. Вони критикують Америку. Релоціус «малює» чудові тексти про Америку, якою хочуть її бачити читачі; проте його тексти — це просто відображення позиції його роботодавців. Він бере популярні теми, трохи їх забарвлює — і все. Йому вірять, бо все це дуже схоже на «правду», в яку вірить його читач.
Кондитер з Одеси
Релоціус у свої 33 роки досяг справжніх вершин. Він пише для багатьох і про багатьох. У номінаціях на різні премії його називають ледь не військовим журналістом, який залюбки їздить у гарячі точки — від Сирії до України. Текстів про Донбас я чомусь не знайшов, але, можливо, їх просто не публікували онлайн.
2016 року він видає розповідь про Україну для швейцарського порталу Reportagen. Тема популярна, адже Україна навипередки із Сирією та біженцями в останні роки стала дуже цікавою для «сторітелінгу».
Стаття «Підкуп заборонено» розповідає про долю двох молодих українських поліцейських, які покликані новою владою боротись зі злочинністю та зламати недовіру людей до влади. Їм це дається важко. В Україні все важко — Релоціус чудово пише про цю «країну на роздоріжжі». Чудовий текст, який пройшов швейцарських редакторів. Текст би точно сподобався й видавцям Spiegel, але 2016 року Україна вже не так цікава, як Америка чи біженці в Німеччині.
Однак, якщо поглянути на текст очима українця, методи Релоціуса одразу впадають в очі. Головні герої — Дімітрі (Dimitri) та Валерья (Valerya). Їм нема ще 30, вони були студентами, але не змогли скласти останні іспити, бо їм не вистачило грошей на хабарі (800 доларів). Дімітрі пішов у «вибивали» в барі, Валерья — стюардеса та модель.
Потім починається Майдан. Обидва беруть у ньому активну участь, у них на очах гинуть люди — влада розстрілює їх та давить танками протестувальників (Armeepanzern überrollt). Майдан завершується перемогою, але реформ нема. Замість старого президента до влади приходить «виробник шоколаду з Одеси» (Pralinenfabrikant aus Odessa).
Реформи все ж намагаються розпочати з ребрендингу: замість старих «зелених» мундирів із надписом «Міліція» тепер у патрульних буде темно-синя форма з надписом «Поліція». Обидва вагаються, чи йти працювати на владу, адже їх почнуть зневажати рідні та близькі. Зрештою, вони йдуть у патрульні.
Релоціус красиво пише про зустріч зі Згуладзе — грузинська реформаторка розповідає йому про реформу поліції.
Потім він знову повертається до молодих поліцейських: у районі Майдану та Бесарабки вони заступають на боротьбу зі злочинністю. У їхньому патрульному авто по радіо лунає пісня Майкла Джексона «Smooth Criminal». Музика в текстах Релоціуса — це поганий сигнал для читачів, бо саме таким методом він «домальовує» історію.
Два молодих поліцейських стикаються з повсякденними проблемами. Їм намагаються дати хабарі: 10 банкнот — за пияцтво за кермом, 20 — коли б’ють дітей на людях, 50 — коли хочуть відкупитись від затримання під час пограбування. Дімітрі та Валерья частенько звіряють ці ціни з колегами, коли збираються попити горілки.
Одного разу після зміни вони рятують лелеку з холодної води. Це теж частина їхньої роботи. Вони — на передовій реформ. Влада продовжує замінювати патрульних поліцейських в інших великих містах: «у Харкові та Донецьку, у Львові та Одесі».
Утім, за задумом Релоціуса, українська влада реформувала 2016 року поліцейських навіть у захопленому росіянами Донецьку.
Обличчя Дімітрія стає похмурим, коли вони проїжджають повз клуб «Арена» — саме тут вони затримали власника цього закладу, який торгував наркотиками, через що загинули дві дівчини. Але згодом його відпустили.
Усе частіше Дімітрі та Валерья задаються питанням, чи правильно, що вони пішли в поліцію? Чи це щось змінить? Чи, може, краще бути «гарматним м’ясом» у війні на Донбасі (dienten... als Kanonenfutter)?
Обидва продовжують ходити на Майдан, щоб згадати полеглих друзів. Однак ситуація все одно не дуже обнадійлива. В цій країні все важко.
Релоціус — типовий випадок чи виняток?
Отже, німецький журналіст написав відверто поганий репортаж про Україну. Я не знаю, чи він справді зустрічався із цими героями, чи він слухав музику в їхньому патрульному авто. Та він зробив цілу купу фактичних помилок: від одеського кондитера до зеленої форми міліції та нової поліції в окупованому Донецьку. Під горілку, яку розпивають молоді міліціонери з колегами, у тексті так і не з’явився танцюючий ведмідь, а ще Дімітрі так і не сказав «Na zdrowje!» — класичну фразу з кіно про Східну Європу. Та загалом усі аспекти-кліше було згадано. Це рівень текстів про Україну одного з найкращих німецьких журналістів.
Власне, а чи Релоціус — виняток у сучасній західній журналістиці? В усіх своїх текстах він шукає протагоністів, драму та красиво підшуковує героїв під загальні ролі. Американці — частково расисти, частково дикі релігійні напівфанатики, що обрали собі Трампа. Країна, де вбивають із Біблією в руках. Саджають до в’язниць звичайних людей та ламають їхні особистості.
На війні все важко. Від Сирії до України. Завжди є «дві сторони», про них і треба писати. Особливої правди в цьому світі немає, а є красиві історії. Красиві історії відбуваються на американсько-мексиканському кордоні, ці «історії» живуть, як біженці в Німеччині, або патрулюють Бесарабку, слухаючи пісні Майкла Джексона.
Після нещодавнього загострення війни між Україною та Росією в Керченській протоці, німецькі журналісти поїхали в Україну знімати проблеми, що тепер іще більше розділили українські родини: робітники порту Бердянська втрачають роботу через блокування росіян, хтось звинувачує в цьому росіян, хтось — Порошенка (aka «шоколадний магнат з Одеси»).
Перекриття кордону для молодих росіян розділило родини — тепер родичі не можуть побачити один одного. Заради чого все це?
Це гарний сторітелінг, який в останні кілька тижнів подавали німецькі канали про Україну. Це красиво намальовані історії.
Я вже чекаю, як якийсь німецький канал зніме репортаж про розділену Томосом родину, де дружина ходить до УПЦ КП, а чоловік – до УПЦ МП. Це була б гарна історія. Можливо, за неї навіть могли б дати якусь премію. Це була б красива історія, а на задньому плані я б поставив щось із Морріконе чи Led Zeppelin. Та тоді це не журналістика. Це не журналістика фактів і не розповідь про життя, а література.
Це розповідь про життя, яким його собі уявляють журналісти. Вони підходять до свого ідеологічного дзеркала («шпігеля») і пишуть історію. Красиву. З музикою. Проте без фактів.
У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.