Перейти к основному содержанию

Повернення у 1930-ті чи вистава для Путіна?

Нюанс, якого немає
""

Зеленський навряд чи подужає стати новим Сталіним, принаймні при живому Путіні. Гадаю, він це усвідомлює. А якщо не усвідомлює, то бодай відчуває. Саме тому йому так необхідно прикрити свою політичну неспроможність яскравою імітацією. А раптом хтось повірить?

От телевізійний народний лідер і влаштовує показові судові справи, обшуки і просто “наїзди” на політиків, журналістів і громадських діячів, яких зараховує до своїх особистих ворогів. Його команда та силові структури можуть іменувати цих людей “ворогами держави”, але оскільки жоден із них не мислить категоріями держави, то ми розуміємо, що насправді йдеться саме про особистих ворогів. Не обов’язково самого Зеленського, щоправда, там є й інші навіть більш впливові фігури.

До речі, закулісна боротьба між баштами Кремля, даруйте, різними урядовими та силовими відомствами – це також сталінська традиція. І якраз її імітувати складно й небезпечно – така гра дуже легко й швидко стає реальністю, після чого найболючіше б’є по голові того, хто виконує роль диктатора. Але це окрема тема.

Повернімося до демонстрацій Зесили. Цілком можливо, що вони направлені не лише на внутрішню аудиторію. Залякати українських патріотів та їхніх лідерів – це важлива мета будь-якого уряду, що прагне до авторитаризму (або його імітації). Та у випадку Зеленського, здається, не менш важливим є зовнішній ефект: це вистава для Путіна. Він – єдиний глядач, чия оцінка по-справжньому цікавить Зеленського.

В очах кремлівського диктатора Президент України має виглядати сильним лідером та вольовим політиком, “с которым приходится считаться”. Не думаю, що Зеленський серйозно вірить у можливість налякати Путіна, роздувши собі імідж жорстокого правителя. Проте схоже, що він старається виглядати “на рівні” з російським “колегою” та говорити зрозумілою йому мовою, тож старанно мавпує його ж політичний шлях, ніби переконуючи: “я тоже так могу, видите – я не лох”.

Крім того колишній комік явно хоче постати перед Путіним “серйозным и перспективным молодым человеком”. Це, мабуть, надзвичайно важливо для закомплексованого провінційного хлопчика, який з дитинства звик благоговійно заглядатися на московських зірок, і тут неждано-негадано отримав можливість сісти за один стіл із Самим Володарем Кремля. Імовірно, Зеленський прямо пов’язує свою політичну кар’єру із враженням, яке він справить на Путіна під час особистої зустрічі, тому вже зараз готує, так би мовити, preview image.

А оскільки долю держави Україна він не розглядає у відриві від власних амбіцій, можна сказати, що це його своєрідний спосіб підготовки до Паризької зустрічі. Показові політичні переслідування, законодавчі ініціативи, злизані з російських зразків, кадрова політика “russian style”, яка робить Зеленського схожим на тупішу версію “бацьки” – усе це засоби створення ілюзії диктатури, яка має ввести в оману Путіна. Але в Кремлі, як бачимо, Зеленського все одно досі плутають з Голобородьком (хоча чого ж плутають?).

До речі, з приводу Паризької зустрічі, до якої команда українського “президента” майже готова, але ще готується, як ми почули кілька днів тому. Що вони там готують? На якій стадії розробки зараз текст договору, що його Зеленський має підписати? Як там риторично оформлені умови капітуляції? А таємні протоколи будуть? Є така історична традиція додавати до угод про мир закриті частини... А чи не запропонує Путін новий Союзний Договір? Ходять чутки, що він давно планував об’єднання “трьох братських народів” у новій державі, але ніяк не може домовитися із Лукашенком про поділ влади...

Я про це нічого не знаю, крім чуток і спекуляцій. Та боюся, що рівень обізнаності Зеленського з цими питаннями не набагато вищий.

Та зрештою, навіть Путін не подужає стати новим Сталіним, як би не старався. Ресурси не ті. А головне – час не той. У 30ті роки ХХ століття авторитаризм був світовим трендом, запит на сильних лідерів та жорстоку руку був майже в усіх європейських суспільствах. Але після сталінського, гітлерівського, франкістського та інших експериментів загрози диктатури стали очевидними.

Цивілізований Світ уже вивчив цей урок. До того ж, існує постійне живе нагадування у вигляді Китаю, якого європейці й навіть американці явно страшаться. Тож сьогодні Росія стає все більш самотньою на світовій арені, підтримувати економічні зв’язки між путінськими ділками та хитрими циніками поміж західних політиків за таких умов стає все складніше і все дорожче для Кремля.

Усі розуміють, що сталінський спадок не в тренді. Лише поточне керівництво України не знає власної історії, і взагалі не здатне мислити далі власного носа. А ніс їхній впирається у прості особисті амбіції: “большой и быстрой шары”, “выглядеть не хуже, чем столичные” (а культурна й політична “столиця” для них – Москва) та “отыгаться на проклятых порохоботах”. Як не прикро й не соромно це визнавати, уся мотивація політичних переслідувань та інших недолугих рішень зеленського урду саме така, для встановлення диктатури сталінського типу їм не вистачає масштабів мислення, не кажучи вже про ресурси. І при цьому їхній лідер ще сподівається, що Путін “заценит” його потуги на владу.

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.
""

А что, разговор писался? А что, выкладывают полную версию? Ой!

''отсканируй
и помоги редакции
Загрузка...