Перейти до основного вмісту

Канадська школа в епоху коронавірусу (а також до та після нього). Частина 2

Зараз припікає у якогось завуча. Ну й гаразд

Канадська школа проти пострадянської

Згідно з канадською Конституцією (групою основних законів), питання освіти в Канаді вирішують не на федеральному рівні, а на рівні провінцій (і частково — також муніципалітетів, тобто адміністрації населених пунктів). Це означає, що не існує загальних для всієї Канади шкільних програм, підручників, іспитів тощо.

З іншого боку, не можу сказати, що між школами провінцій існує радикальна різниця. Канадці набагато частіше, ніж українці, переїжджають з однієї провінції до іншої (наприклад, коли там знайдеться цікавіша робота). Завдяки таким постійним переїздам відбувається обмін досвідом і певна уніфікація, в тому числі і на рівні шкільних програм. Великі канадські видавництва, які друкують шкільну літературу (приміром, Pearson), часто пропонують досить схожі підручники для різних провінцій, лише з незначними змінами — залежно від місцевих вимог (що є місцевим пріоритетом, а що — зайве). За відгуками батьків, найсильніші програми — в канадських провінціях Онтаріо і Квебек (в останній учні показують найвищі результати за підсумками тестування). Проте і в інших провінціях є свої плюси — наприклад, раніша (із 7-го класу) можливість брати деякі предмети в поглибленому обсязі.

Чи є «хороші» або «погані» школи?

Почнемо із платних шкіл — вони становлять невеликий відсоток від загальної кількості. Існують приватні, де навчання коштує дуже недешево (приклад 1, приклад 2). Також є школи, які існують за підтримки релігійних громад (зазвичай мусульманські або єврейські, а в провінції Британська Колумбія платними є і католицькі школи, безкоштовні — в інших провінціях), або навіть іноземних держав (приміром, Ліцей Клоделя в Оттаві частково фінансує уряд Франції). У цих школах відносно помірна плата поєднана з відповідним культурним ухилом. У платних школах, як правило, якість навчальної підготовки вища, ніж у «звичайних»: учителі приділяють учням більше індивідуальної уваги, пропонують гнучкіші програми, ліпше устаткування і т.д. Проте в цьому розділі ми поговоримо про «звичайну» канадську школу.

Завдання звичайної школи — на гроші платника податків дати учням необхідний середній мінімум знань. Підкреслюю: на гроші платника провінційних і муніципальних податків. У канадця є чітке усвідомлення того, що шкільну освіту надано рідній дитині за його кревні гроші. Батьки, у міру сил, беруть участь у житті школи і можуть без запрошення прийти на засідання шкільної ради. Своєю чергою, директор і керівництво школи періодично розсилають батькам листи, де розповідають, що і навіщо вони роблять у даний момент і збираються робити в перспективі (батьки видаляють більшу частину подібних листів, не читаючи, але цікавий сам факт). Однак найголовніше: вибори попечителя шкільного округу так само важливі, як і вибори місцевого депутата.

Уряд провінції та міська влада зазвичай намагаються, щоб різниця між школами була не надто велика, щоб учень, перейшовши з однієї школи в іншу, не відчував, ніби його чогось позбавили. Проте певна різниця все ж існує — із природних причин. Школи прив’язані до районів, де проживають учні. Це означає, що записуються не в ту школу, куди хочеться, а строго за місцем проживання (тут існують певні застереження і винятки, але загалом правило таке). Загальний рівень добробуту району позначається і на школі. У благополучних районах батьки, як правило, більш вимогливо ставляться до якості школи, можуть висловити думку про якість учителя, а також стежать за успішністю своїх дітей і в міру сил допомагають їм. У менш благополучних районах батьки менш вимогливі — і школа, відповідно, теж досить «розслаблена». Але якість навчальних закладів можна порівнювати заздалегідь, оскільки щорічні рейтинги шкіл викладають відкрито, за ними можна стежити, де відбулося поліпшення або погіршення, і де загальний рівень явно нижчий від середнього. Також на сайті відображено такі показники, як загальний відсоток учнів із нерідною англійською мовою, середній рівень доходів жителів району тощо.

У старшій школі вже з’являються спеціальні програми, такі як advanced placement або international baccalaureate. Вони представлені не у всіх, а тільки в певних школах, і вступають туди не за місцем проживання, а склавши певні іспити і вносячи помірну плату щорічно. Але навіть у тих учнів, хто не вступив на подібні програми, з’являється можливість обирати і проходити певні предмети (в одних провінціях — із 7-го класу, в інших — із 9-го). Всього канадські школярі навчаються 12 років (до них можна додати два необов’язкові дошкільні класи).

Завершуючи огляд чисто адміністративної частини канадської шкільної освіти, також зазначу, що в різних провінціях існують різні системи шкільних управлінь. Скажімо, у франкомовній провінції Квебек існують тільки і виключно цивільні школи, і в кожному населеному пункті є своє шкільне управління. Колись у Квебеку всі школи, крім англомовних, були католицькі, і загалом освіта перебувала у віданні католицької церкви — наслідки були плачевні, рівень загальної грамотності був досить низький. Передача шкіл із рук церкви в руки провінції під час «тихої революції» 1960-х років, очевидно, найліпшим чином позначилася на освіті у провінції — зараз квебекські учні займають найкращі місця в загальноканадських рейтингах.

Зовсім інакше в Онтаріо (де я живу). Тут у кожному місті може існувати до чотирьох шкільних управлінь: обов’язково будуть англомовне публічне й англомовне католицьке, а також можуть бути франкомовні — публічне і католицьке. Це пов’язано не тільки з переважанням однієї із двох офіційних мов у шкільній програмі, а й з історією. Протестантські школи в середині ХХ століття стали світськими (публічними). Католицькі ж наразі зовсім не управляються католицькою церквою, як колись у Квебеку — церква певним чином бере участь у їхній діяльності, але не більше, програма все одно повинна відповідати загальним провінційним стандартам. Під час прийому до молодшої або середньої католицької школи (тобто аж до 8-го класу) вимагають свідоцтво про хрещення дитини (не обов’язково за католицьким обрядом, але є особливості); у старших класах, як я пам’ятаю, навіть цієї вимоги немає, хоча заняття все одно щоранку починають із молитви.

Урок у канадській школі

Закінчивши з адміністративною частиною, подивимося на школу зсередини — очима учня в класі. І ось тут ми виявимо досить суттєві відмінності від школи «пострадянського» простору — і ключ до того, чому канадська система освіти виявилася більш гнучкою до змін, і до онлайну перейшла відносно безболісно.

Із наймолодших класів учителі прагнуть до того, щоб діти взаємодіяли між собою на уроках. Завдання дають часто не індивідуально, а для груп із 2–3–4 учнів (звідси і галас час від часу), і періодично учнів перегруповують. Читач може подумати, що таким чином намагаються розбавити сильними учнями слабких (мовляв, якщо в групі є сильний учень, то він і слабких витягне). Таке трапляється, світ не ідеальний, але все ж сенс у цілому інший: щоб учні активно шукали неочевидне рішення, ділилися думками один з одним, і взагалі, розподіляли зусилля (одному може у принципі не вистачити часу або сил на розв’язання, а чотирьом — вистачить, але ж для цього треба розумно скооперуватися).

Радянська школа прагнула дати учням знання в обсязі не нижче від певного рівня — всім без розрізнення. Для частини учнів це виявилося благом, але для більшості — радше баластом, який неможливо використовувати практично. Знання, якими б вони не були потрібними і важливими, неможливо нескінченно втискувати в голову — у людини існують межі уваги, межі розуміння і межі пам’яті (а тим паче у дитини). Якщо трапиться збій хоча б одного із трьох компонентів — інформація не буде засвоєна ефективно; можливо, людина навіть її запам’ятає, але не зуміє нею скористуватися.

Однак сенс навчання полягає не в тому, щоб людина запам’ятала якомога більше. Таким чином можна виростити хіба що особу, яка успішно розгадує кросворди. Треба, щоб людина бачила в інформації сенс, могла б чітко донести її до інших людей, а також розуміла, де не вистачає власних сил і знань, щоб упоратися з поставленим завданням, і звернутися за допомогою до інших.

Жодна людина не універсальна, і не може знати всього. Але навіть ерудит й інтелектуал виявляється слабким, якщо не може успішно продати свої знання або обмінятися ними з іншими людьми, скооперувати так, щоб із цих знань виріс успішний проект. Великі проекти — це передусім результат кооперації дуже обмежених людей. Якщо вам завгодно, навіть «тупих». Кожна людина в чомусь «тупа», але це не трагедія.

Канадська школа готує учнів до того, що надалі їм доведеться кооперуватися для виконання різних завдань, від простих до масштабних. У таких завданнях зовсім не обов’язково, щоб у кожного була «системна картина» — для цього потрібні лідери. Важливо, щоб завдання були грамотно розподілені між учасниками групи (і канадські школярі вчаться це робити впродовж усіх 12 років навчання). Канадських дітей учать: важливо не те, скільки ти знаєш, важливо те, як твої та інших учнів зусилля і знання у складі групи приводять до спільного успіху. До дітей це доходить не завжди відразу, деякі розуміють це тільки у старших класах. Проте вже в середній школі починаються досить складні групові проекти, де найчастіше учні мають досить мало початкової інформації — те, чого не вистачає, вони повинні знайти самі шляхом пошуку в бібліотеці, Інтернеті і т.д. При тому, що кожне таке завдання відносно не складне за змістом, воно вимагає праці, уваги і взаємодії з іншими учасниками проекту. Тому я часто вечорами чую, як син спілкується по відеозв’язку з однокласниками, виконуючи те чи інше завдання (ну і не тільки зі шкільних питань, звичайно).

Молодша і середня школа в Канаді (до 8-го класу) вчить не стільки багато запам’ятовувати, скільки самостійно вміти шукати відповіді на поставлені питання, і при цьому кооперувати з однокласниками.

Що старший учень, то менше значення має «клас» як група учнів певного року, за яку відповідає певний класний керівник. Такі «класи» існують радше адміністративно, в реальності ж учні чим старші, тим частіше перемішуються з учнями з інших класів (найчастіше того ж року, але іноді також на рік старшими або молодшими) залежно від предмета. Як в університеті.

Так що, коли починається старша школа з її досить серйозним навантаженням, канадські діти до неї загалом готові.

Можна сказати, що математика і наука в 1–8 класах канадської школи, дійсно, «слабші», аніж у колишньому Союзі. Але той, кому треба, додатково ходить на математичні або наукові гуртки, чи займається з репетитором — варіанти є. Також відзначу, що багато завдань у молодших класах канадської школи сформульовані із практичною спрямованістю (не просто щось порахувати, але і де це може стати у пригоді), і в цьому ключі діти навіть вивчають основи теорії ймовірності в молодших класах.

Уже в старших класах шкільна математика або фізика можуть у чомусь бути навіть складнішими, ніж у пострадянській школі. Водночас з’являються предмети за вибором, набір яких залежить від школи: тут можуть бути і драма, і іноземні мови (іспанська, китайська, навіть латина), програмування, комп’ютерний дизайн і багато іншого.

Підсумуємо: канадська школа (якщо це не приватна) у принципі не розрахована на те, щоб дати дітям «узагалі все», що їм може знадобитися в житті. Необхідний середній рівень — так. Але в цілому канадська освіта більше, ніж у колишньому СРСР, розраховує на ініціативу батьків, якщо ті зацікавлені в подальших успіхах дитини. Школа дає предмети в обсязі «на тверду четвірку», а якщо учень хоче підготуватися до університету — нехай говорить із батьками, на які гуртки записатися, тощо. Школа в міру допоможе, навіть запропонує програми «для обдарованих», але загалом ініціатива в подібних питаннях — за батьками.

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.

''отсканируй
и помоги редакции

Become a Patron!

Загрузка...