12:00 07.05.2020

Канадська школа в епоху коронавірусу (а також до та після нього). Частина 3

Як і у «Володарі перстнів», третя частина трохи сумна

Власне пострадянська школа

Ризикну порівняти канадську школу з пострадянською та із сучасною українською. З приводу написаного в цьому розділі я готовий до конструктивної критики, оскільки останнє десятиліття стежив за тенденціями української та пострадянської школи в основному за публікаціями і відгуками друзів, що залишилися на батьківщині.

Пострадянська школа виросла з німецької (прусської) системи кінця XIX століття, яка виконувала вельми специфічне завдання — кувала з колишніх дрібних князівств єдину Германську імперію. Для цього вона мала швидко і надійно забезпечити набір стандартних знань для великої кількості учнів, щоб їхні навички однаково стали у пригоді в будь-якій точці імперії, передусім у величезній німецькій армії. Радянська школа, так збіглося, ставила перед собою дуже схожі завдання. У перші кілька десятиліть свого існування вона мала швидко подолати неграмотність і заповнити нестачу кваліфікованих кадрів, а в далекій перспективі — стандартизувати освіту на теренах величезної радянської імперії та зробити учня готовим до мобілізації, а після вишу — до роботи за державним розподілом.

У далекій перспективі такий підхід вів у глухий кут: знань ставало дедалі більше, часу на їх освоєння теж потрібно все більше. Радянська школа починала із 7 років (за часів Сталіна старші класи були необов’язковими і платними), за Горбачова 10-річну школу замінили 11-річною, розтягнувши 3-річну програму початкових класів на 4 роки. Зараз Україна має 12 років, як у Канаді. Однак це був шлях у глухий кут: кількість знань постійно зростала (наприклад, написане 10–20 років з інформатики або психології вже багато в чому застаріло), але при цьому неможливо було без кінця збільшувати кількість класів і нарощувати складність шкільних предметів. По-перше, психіка учнів не впорається. По-друге, самі вчителі не готові були «ускладнюватися» в міру ускладнення навчальних планів. Ну а коли в період незалежності через низку причин настала криза фінансування шкільної освіти, і шкільні кадри, відповідно, ще більше «попростішали» — суттєво збільшився середній вік викладачів. Така школа явно відстає і дедалі відставатиме ще більше від сучасного конкурентного суспільства (що, своєю чергою, зменшує повагу до неї з боку батьків та учнів).

Що ж до складності предметів, то ще в пізні радянські роки у старших класах школи намітилися тенденції до спеціалізації та профілізації навчальних програм. За останні два-три десятиліття, на мій погляд, цей підхід був відносно ефективно реалізований не стільки в Україні, скільки в сусідній і недружній Росії (реформу школи у бік профілювання старших класів розпочали активно обговорювати ще за часів Єльцина і впровадили за раннього Путіна).

Якщо вести мову про українську школу, то, попри відомі труднощі епохи незалежності (через брак фінансування закрили частину шкіл, зріс середній вік учителів), були і позитивні моменти. Зокрема, введення ЗНО підвищило шанси талановитих учнів вступити до вишу на бюджетне відділення, уникнувши при цьому корупційних схем. Збільшилася кількість приватних середніх навчальних закладів.

До моменту закінчення школи український випускник тримає в голові в середньому більше інформації, ніж канадський (якщо рахувати чисто формально — за кількістю вивчених фактів, імен, назв, дат). Але при цьому, на мій погляд, канадці краще вміють практично користуватися отриманими знаннями, ліпше вміють їх критично оцінювати. Я вже писав, що канадські школярі вчаться кооперувати всі 12 років навчання, тоді як у пострадянській школі цей навик розвинений слабо, хіба що у спортивних командних іграх.

Є ще один момент.

Пострадянська школа — це заняття в режимі в основному монологу, лекції. Основна частина заняття — вчитель щось розповідає учням, плюс певний час на додаткові запитання (хто що не зрозумів?), плюс час від часу контрольні (а для мови або літератури — диктанти або твори). Не зрозумів учень, відстає? Це його проблема, потяг не чекає тих, хто не встиг.

Канадська школа більше нагадує діалог. Учень має право не зрозуміти і не погодитися. Знань, можливо, дають менше, але у процесі діалогу з учнями вчитель може переконатися, що ті його дійсно зрозуміли. Недавній перехід до онлайн-навчання не змінив цей формат: діти не тільки слухають педагога по відео, а й спілкуються з ним і один на один, а також колективно виконують завдання (тим паче, що Google-документи дають змогу редагувати текст одночасно кільком учасникам).

У пострадянській школі, на моє враження, помітна частина вчителів боїться діалогу з учнями. Лекційно-контрольна форма звичніша, тому що учень має менше можливості поставити під сумнів компетентність учителя. Адже учень може це зробити без злого наміру, просто запропонувавши викладачу розглянути ситуацію під незвичайним кутом. У Канаді приблизно так само вчителі були налаштовані десь у 1920–1930-і роки, але ж відтоді пройшло дуже багато часу, і школа просунулася набагато вперед.

Школа у формі монологу — це, безумовно, дешевший варіант, ніж діалог. Учителя-«монологіста» підготувати швидше і простіше. Ба більше, що більше учнів у класі, то монолог стає все більш неминучим. До того ж, викладати через телевізор або радіо дешевше, ніж дбати про наявність відповідної оргтехніки у школи та приладів у кожного учня.

Тож сказати: «Так, давайте переходити до діалогового навчання!» — легко, але як це реалізувати? І що там із кадрами і матчастиною?

Кадри і матчастина

Напевно, мені скажуть, канадські вчителі загалом краще підготовлені й більше знають, ніж українські (і в цілому пострадянські).

Це зовсім не так. Фактом є те, що вони отримують досить високу платню за свою працю. Здобути посаду вчителя зовсім непросто: люди з відповідною освітою, буває, вичікують кілька років, поки звільниться місце. Чекаючи, вони можуть працювати за іншою спеціальністю, але повинні бути готові час від часу працювати вчителями на заміну — щоб до них придивилися й ухвалили рішення.

Але справа не тільки у грошах. Канадські вчителі не відразу, а протягом десятиліть домоглися такого становища, не в останню чергу завдяки своїм профспілкам. Не можна сказати, що всі інші (батьки учнів, уряд тощо) однозначно в захваті від учительських профспілок. Особливо, коли профспілка не досягла домовленості зі шкільним управлінням щодо зарплати та інших умов праці — тоді може початися страйк. А це означає, що учні молодших класів залишаться вдома — і батькам доведеться ламати голову, хто буде про них дбати, а старшокласникам затримають табелі, що теоретично може створити проблему зі вступом до університету або коледжу.

Але позитивною стороною є те, що «образити», притиснути канадського вчителя досить важко.

Так, до речі, було не завжди. Років 80 тому типова канадська вчителька (у професії було багато жінок) отримувала набагато менше, і до того ж була пов’язана численними обмеженнями. Передусім весь той час, поки вона викладала в школі, вона не мала права виходити заміж. Ба більше, їй навіть було складно познайомитися зі своєю потенційною другою половиною: якщо вчительку бачили в занадто людному місці (наприклад, барі або театрі), де можна було завести знайомство, або ж просто в компанії чоловіка — це вважалося «аморальним, ганебним для авторитету вчителя вчинком» і загрожувало звільненням. Лише десь за часів Другої світової війни школи дедалі частіше стали заплющувати очі на подібні «порушення», ризикуючи залишитися через зайву суворість без кадрів, але формально норма існувала ще певний час.

Радянських же вчителів за подібне начебто не карали… Проте їм завжди платили гірше, ніж їхнім колегам у зарубіжній Європі або Північній Америці, тому що вони б все одно не протестували, оскільки були залежними від системи. В сучасній українській шкільній системі становище не набагато краще (якщо взагалі краще). Пострадянські школи навчилися «крутитися» із грошима та матеріальними засобами, залучаючи до їх збору батьків. Біда в тому, що витрата цих коштів найчастіше відбувається без контролю батьків, а радше так, як зручно директору. Ну або якщо школі «не пощастило» і вона розташована в такому місці, де батьки в принципі не можуть вкладати в неї багато, або якщо у директора немає «господарських навичок» — тоді лихо...

Не думайте, що я збираюся тут заохочувати корупцію або нестримне зростання цін. Але будь-яка праця коштує грошей, і праця вчителя — теж. А гроші, своєю чергою, люблять облік: той, хто платить, має право знати, який результат отримає натомість. В Україні біда не в тому, що колишня радянська «безкоштовна» освіта (так само, як і інші колись безкоштовні послуги — медицина, наприклад) де-факто стає або стала платною (легально чи напівлегально), а в тому, що люди часто платять незрозуміло кому, незрозуміло за що, і не мають можливості контролювати результат того, за що заплачено — а все одно платити змушені. Так наче вони не за якісну послугу платять, а приносять жертву поганському ідолу, який чи то дарує вдачу, чи то не дарує, але не принести не можна.

Що ж стосується матчастини, то я б не сказав, що «середньостатистична» канадська школа так уже набагато краще забезпечена, ніж українська (комп’ютерами, книжками, мікроскопами тощо). Буває дуже по-різному — залежить від місцевості і навіть району в межах міста. Скажімо, на півдні Оттави, в районі Барргейвен, років десять тому розгорнулося масове будівництво відносно доступного за ціною житла — і туди відразу попрямувало безліч народу, скуповуючи там будинки. Але там зовсім не відразу встигли побудувати потрібну кількість шкіл — і хтось із знайомих згадував, як діти вчилися у вагончику-халупі.

А ви гадали, в Канаді проблеми самі собою розв’язуються, тому що «тут Захід»? Тут їх вистачає, як і в будь-якій іншій країні.

Здоровий клімат

Є і ще один важливий момент. Серед найважливіших завдань канадського вчителя — і підтримання нормальних, поважних відносин у школі: між учнями, а також з боку учнів до вчителя. Частина цього завдання — запобігання буллінгу: коли одні учні знущаються над іншими. Я б сказав, що в цьому плані канадці значно випереджають американців, які з буллінгом теж борються, однак він зустрічається там, за відгуками, набагато частіше. Ну, Америка — це взагалі окрема історія, США — це не Канада, хоча і має з нею багато спільного.

Мені неприємно, коли на канадських форумах я час від часу читаю, як батько, який нещодавно приїхав до Канади, заявляє: «Та що ви, діти повинні знати школу життя! Якщо вашу дитину побили, або вкрали щось у неї — навіть не думайте займатися доносами. Нехай наступного разу ваша дитина поб’є кривдника сильніше».

Ну, по-перше, той, хто захоче «встановити справедливість» самотужки, із самого початку в очах канадської школи виглядатиме винним — із дуже серйозними наслідками. Це не жарт. Також помилкою (хоча і неочевидною) буде спроба заявити претензію безпосередньо батькам кривдника, минаючи школу.

«Але хіба той батько був неправий?» — може сказати який-небудь пострадянський читач. Однак канадська школа з ним не погодиться. Я не можу сказати, що буллінг тут повністю викорінено — до цього далеко. Бувають час від часу випадки надзвичайні й навіть трагічні. Проте вони саме тому потрапляють на перші шпальти новин, що стали в Канаді відносно рідкісними. Можливо, саме для мене — виключно рідкісними, тому що наша сім’я всі роки життя в Канаді принципово вибирала хороші райони. За відгуками знайомих жителів Оттави, я вже уявляю собі, в яких саме школах діти скоріше «зароблять» синці. Проте існує офіційна політика боротьби з буллінгом, і вона обов’язкова для всіх шкіл.

Якщо вчитель помічає в класі випадок буллінгу або інше подібне порушення, де потерпілому явно загрожує небезпека, то, як правило, схема дій така: порушника негайно ізолюють у «кімнаті покарань» до кінця занять (щоб, принаймні, встиг охолонути і обдумати все до наступного дня, а потерпілий устиг піти), а вчитель негайно інформує батьків (як потерпілого, так і агресора) і керівництво школи. Першого разу можна обмежитися бесідою, якщо ж випадки повторюються постійно — в перспективі учневі загрожує виключення зі школи. І далі батьки нехай уже самі собі міркують, у яку школу його влаштовувати, або займатися його освітою вдома (останнє не так легко, як здається, оскільки вимагає, щоб батьки звітували перед шкільним управлінням, а учень — здавав належні іспити). Якщо випадок легкий, то першого разу можна обмежитися бесідою з учнем, але батьків усе одно проінформувати треба.

Своєю чергою, якщо поскаржилася дитина, то буде помилкою спробувати спочатку розібратися з батьками кривдника. Між сторонами має бути незалежний арбітр і свідок, у даному випадку — школа. Скарга в школу — це не «донос», а звернення до відповідального посередника. Школа — не ідеальний посередник, та й учителі можуть різні виявитися (хтось буде відповідальним, хтось подивиться на випадок крізь пальці, буває і таке), але ліпшого поки що не придумали. В екстремальних ситуаціях, крім керівництва школи і шкільного округу, є також газети й адвокати.

Всі розмови про те, що, мовляв, якщо не били в школі, або не крав, то людина «не пройшла школу життя» — це розмови для бідних. Буллінг зазвичай характерний для слаборозвинених країн, і чим країна відсталіша, тим з більшою ймовірністю народ з дитинства займається захопливою грою «винеси найслабшого», і так вічно, і так нескінченно. Далі, якщо зі школи виховувати таке ставлення, що ніхто тобі не допоможе — не дивно, що з таких дітей потім виростають громадяни, які не вірять у поліцію, а також поліцейські, які зростаються зі злочинністю. За що боролися, на те й напоролися, ось вам ваша «школа життя».

Крім того, я не знаю, чому окремі українці вірять у казки про те, ніби канадці або там американці — зовсім «слабкі та ніжні», «життя не знають». На власні очі я бачу зовсім інше. Дуже багато канадців мають власний бізнес (нерідко поряд з основною роботою) і несуть за нього серйозну відповідальність, а також беруть на себе ризики довгострокових інвестицій (інакше у старості доведеться задовольнятися досить помірною пенсією). Все це виростає зі школи, де вони вчаться довіряти один одному, а також упевненості у своїх силах.

Казати, що канадці «слабкі» або «боягузливі» — це дуже далеко від реальності. Канадці досить майстерно вміють уникати конфліктів, чим відрізняються від прямолінійніших американців, але як дійде до конфліктів, твердо стоять за своє. Якщо читач не може приїхати до Канади, щоб побачити, наскільки часто тут зустрічаються люди спортивної статури, які ведуть здоровий і активний спосіб життя — нехай хоча б довідається про участь канадців у великих війнах. І тоді виявиться, що результативність канадського солдата в кілька разів вища, ніж радянського, якщо судити за співвідношенням утрат із противником. Ось такі канадці «слабкі». Нарешті, важлива риса канадців — вони не бояться начальства так, як його бояться в країнах колишнього Союзу. По ходу згадується анекдот про радянського й американського солдата: обом наказують вистрибнути без парашута з вікна верхнього поверху. Радянський кричить: «Єсть!» — і стрибає; американець посилає командира матом. Коли радянський офіцер хвалиться, який сміливий у нього підлеглий (очевидно, вже БУВ) і який «боягузливий» американець, то американський офіцер парирує: «Зважаючи на те, що ви називаєте сміливістю».

В Україні ж, як і загалом у колишньому Союзі, так звана «школа життя» призводить до того, що люди або активно хочуть виїхати, або рано вмирають, населення швидко старіє і його кількість скорочується. Тому до біса таку «школу життя»!

Післямова. Канадська школа й емігранти

Оскільки Канаду як державу створила еміграція, то зрозуміло, що шкільна система не може не враховувати цей фактор.

У звичайних канадських школах існує спеціальна посада асистентів з основної мови школи (англійської або французької) як другої (для учня). Коли до школи приходить дитина, яка за результатами попереднього тестування не дуже добре володіє місцевою мовою (а в окремих випадках і зовсім не володіє), асистенти допомагають йому (їй) адаптуватися до програми і виконувати завдання — доти, поки його (її) рівень не зрівняється з допустимим мінімальним для школи.

Це не означає, звичайно, що асистенти здатні розв’язувати будь-які проблеми. Діти приїжджають із різних країн і культур, і окремі випадки можуть поставити у глухий кут (скажімо, однокласниця мого сина в 1-му класі регулярно робила помилки, плутаючи букви P / B, оскільки в арабській мові різниці між цими звуками немає — так само, як слов’яни не завжди здатні розрізнити T / TH, V / W, довгі та короткі голосні). Але в цілому діти досить швидко засвоюють місцеві мови.

Ба більше, з часом з’являється протилежна проблема: як зберегти рідну мову. Адже дитина в школі постійно спілкується англійською або французькою. Може бути, з батьками вона продовжує спілкуватися рідною, але з часом зустрічає дедалі більше речей або явищ, для яких не знає рідних слів, а батьки теж не завжди готові підказати. Зрозуміло, ці слова заміщуються місцевими («Сьогодні в школі я отримав асайнмент»). Дуже часто використовують кальки, тобто занадто буквальні переклади місцевих виразів («я отримав» = I got, «що ти дивишся для» = what are you looking for? і так далі).

У різних провінціях цю проблему розв’язують по-різному. В Онтаріо, де я живу, існують суботні школи, фінансовані здебільшого місцевими же шкільними управліннями, і тільки частина грошей надходить від посольств відповідних країн. Ці заклади допомагають учням підтримувати володіння їхньою рідною мовою, а також викладають рідною мовою частину предметів. В Оттаві вже давно існує українська школа Лесі Українки, є аналогічні школи і в інших великих містах цієї провінції.

Інакше виглядає ситуація у провінції Альберта. Там існує низка шкіл, де частину предметів із самого початку викладають українською мовою. Зауважу, це не додаткові суботні школи, а звичайні, які ведуть заняття з понеділка по п’ятницю за звичайною програмою. В Альберті, напевно, україномовним дітям простіше зберегти мову, ніж в Онтаріо, де і українців, і україномовних послуг менше.