Війна з Ердоганом. Продовження
Текст уже на Patreon. You’re Welcome!
Настала пора вибачитись перед тими, хто мою попередню (першу на ПіМі) статтю читав не далі обкладинки. Вибачте, людоньки, вибачте. Бо я точно не закликав воювати з Ердоганом, і весь текст було присвячено нівельованій потребі у конфлікті між нашими державами.
Втім, критика мене навіть надихає, бо якщо такі очевидні речі когось триггерять — це шанс гарно розігнатись по цілій темі. І пояснити, як насправді живе наша держава у настільки яскравому та водночас закривавленому світі.
По-перше, нагадаю вам про таку річ, як конкуренція. Ми її багато де програємо. Люди сердяться, що хтось там не купує наше зерно, хоча давно пора із сировини виробляти продукцію не лише для внутрішнього вжитку, а й на експорт. Сировина завжди дешевша. Поки ми нічого не робимо із зерна на продаж, сировинне прокляття наздожене нас навіть без покладів газу чи нафти.
По-друге, вміння розуміти свій регіон. На ПіМі бачу питання щодо Вишеградської четвірки, в якій Україна відсутня навіть зараз. І розумію страшні речі. Що зараз нас змусили ворушитись та шалено крутити педалі, аби вижити та зберегти власну державу. Але в мирний час наш народ нічим би далі не цікавився.
По-третє, всім цим було важливо цікавитись із 2014 року, коли на нас відкрито напав ворог. Особисто я сам жив як людина в певній «мушлі», за товсті стінки якої не пробивались ані новини з Польщі, ані британські придбання родовищ у Азербайджані, ані оновлення щодо фінансової політики турецького уряду. Жив як жилось, чисто в рамках своєї держави. І 2014-го довелось розплющити очі. Брати величезний молоток та розбивати мушлю навколо себе, бо ця сліпота всіх нас мало не поховала.
Із трьох пунктів можна зробити висновок. Те, що на мене сердились через провокативний заголовок, зовсім не страшно. Якось, думаю, переживу цю жахливу новину. Але жарти жартами, а з проблемою щось давно пора робити. Це проблема сподівань.
У нас надто багато сподівань на Сполучені Штати, Євросоюз, НАТО. Безумовно, це дуже круті гравці на світовій арені, і я сам був би радий на них хоч у чомусь сподіватись. Але ми не увійшли ані до складу США, ані до ЄС, ані до НАТО. Відповідно, сподіватись на двох останніх треба після вступу, а на перших трохи менше, бо ми не увійдемо до їхнього складу приблизно ніколи.
Сподівання мають право бути, але не головним елементом вашого світогляду. Ну вже скільки можна вірити, що «От ми їх зараз» чи «Нам усієї правди не кажуть, а насправді-то»? Самим не набридло? Повірте, це не я такий сноб, це навколо вас штормить великий світ із великими шаховими партіями замість «США за нас, а всі решта нехороші». Грайте на цих контрастах, або хоча б спостерігайте, як грають інші. Бо це наша держава за шаховою дошкою.
Поясню, чому сподівання нашого народу є не лише деструктивними, а ще й відверто шкодять іншим частинам державного організму.
Небажання щось робити. Сподівання 2014 року будувались на великих очікуваннях від Будапештського меморандуму, який був просто папірцем із моменту підписання. Коли в людей відкрились очі, пішли верески про якийсь не такий меморандум. Хоча його підписали давно, і було багато років, щоб цим поцікавитись.
Відсутність послідовності. Сподівання 2019 року будувались на тому, що у Кремлі в нас сидить якийсь окремий ворог, а у нас усередині держави є інший. Дуже багато людей, у тому числі й розумних, пішли та проголосували за «партію миру». Якби вони при цьому контролювали її та вимагали хоча б утримання обороноздатності на попередньому рівні, плюс перемовини — я б їх усе одно не підтримав, але це було би послідовно. Як результат, ледве піднята голова вітчизняної оборонки була прибита до підлоги урізаними бюджетами та нульовим інтересом із боку Банкової до державних замовлень.
Віра в диво. Сподівання 2022 року будувались на тому, що зараз до нашої держави увірветься об’єднана армія країн НАТО та допоможе розмазати росіян по родючим чорноземам півночі. Як результат, шок на півдні і з півночі ворога ми викидали самотужки.
Знову три пункти, хоча цього разу я міг би вести список на десятки найменувань. Жоден із пунктів ні до чого хорошого не призвів. Жоден із пунктів у головах наших людей досі не виправлено.
Такий підхід веде до шляху суцільних розчарувань та нових сподівань на тлі болю від попередніх. Звісно, мої слова не вплинуть на сам процес. Але якщо такі люди не впливатимуть на хід подій у державі Україна — я не проти. Щоправда, вони таки впливають.
Українцям все одно доведеться відмовитись від шаманізму зі сподіваннями. Реальність настільки жорстка, що не лишає вибору нікому, і будь-яку віру в найвище диво готова забивати каблуками по нирках.
Я пропоную лише скоротити стадію прийняття та переходити до активної роботи над державою. Смикати ваші місцеві органи влади за причинні місця. Проявляти інтерес до того, що виробляють (чи виробляли) у вашій області, навіть якщо власник об’єкта — тричі барига та сімнадцять разів запроданець. Це ваше життя, ваша область, ваше місто, ваша держава та ваша майбутнє. Інших не дано, у разі міграції ви здобудете те ж саме рівно з нуля. І знову будете не готові, що добрий чарівник не прибігає розв’язувати всі проблеми. Від крана, що протікає, до політичних ходів уряду.
Не бійтесь думати, як наша держава могла б воювати з Ердоганом. Воювати з ним уже точно не доведеться, ось тільки нашої заслуги в цьому немає. Ми програли Ердогану, навіть не вступаючи в бій. А вже згодом цим скористалась Росія і теж побігла урвати ласий шматок пирога.
Сировинне прокляття, завищені сподівання щодо одних великих гравців та повне небажання вивчати природу інших, навіть більш близьких і тому корисних — ось у чому наше прокляття.
А війна з кимось — це так, лише наслідок. Якщо ви подивитесь на 30 років незалежності, з яких майже два припадає на повномасштабну агресію РФ, самі собі зізнаєтесь у найменш приємному висновку. На жаль, ми самі знизили ціну будь-якого вторгнення настільки, що агресор таки наважився. Він винен, бо почав. Ми винні, бо навіть після першої серії з Кримом і Донбасом перехотіли вести гру за шахівницею та сподівались то на мир у чиїхось очах, то на топові держави, яким ми насправді потрібні набагато менше, ніж могло здатись.
Хороша новина в тому, що тепер Україна все одно виживе. Хоч і сама робила все для того, аби такого фіналу точно не було. Наше виживання забезпечили вчинки найкращих громадян, які були в державі на той момент.
Є й погана новина. Якщо ті, хто впав в апатію 2014-го та не виліз із неї 2019-го, 2023 року все ще не поспішають розбити мушлю навколо себе — на них ми можемо сподіватись іще менше, ніж на США, Євросоюз чи НАТО. Із американцями можна дружити. У Євросоюз чи НАТО можна вступити, виконавши всі висунуті вимоги. Але з такими пофігістами поряд, перепрошую, ми вже ніколи й нічого не досягнемо. Лише поряд із ними, заради них та без них.
В самурая немає мети, є лише шлях.
Ваш донат – наша катана. Кнопки нижче!