Привіт, зброє — 2. Північнокорейський гамбіт

Понад рік тому в світовому інформаційному просторі з'явилися одразу два матеріали: дослідження фахівця з нерозповсюдження ядерних матеріалів Майкла Еллемана і стаття The New York Times двох володарів Пулітцерівської премії з сінгапурської редакції (що вже саме по собі є цікавим) Вільяма Дж. Броада (William J. Broad) і Девіда Сангера (David E. Sanger).

Обидва матеріали звинувачували українське підприємство «Південмаш» у тому, що саме його розробки ракетних двигунів стали основою для успішного розвитку північнокорейської ядерної програми. Еллеман стверджував (і журналісти цитували його у статті), що на КНДРівських континентальних балістичних ракетах стоять двигуни РД-250, які (за його інформацією) випускають на чотирьох підприємствах колишнього СРСР, одним з яких є «Південмаш».

Двигуни РД-250 дійсно випускав у нашій країні завод «Південмаш» до 2001 року за документацією російського «Енергомашу». Їх активно використовували у двох проектах — «Циклон-2» і «Циклон-3», що їх виготовляли на «Південмаші» в інтересах РФ. Власне, Росія і забрала всі двигуни. Про це, зокрема, говорили різні українські посадовці — виконувач обов'язків голови Державного космічного агентства України Юрій Радченко і навіть патріарх української нацбезпеки Володимир Павлович Горбулін (аж ніяк не чужа ракетній зброї людина).

І тут починається найцікавіше. Українські експерти Радченко і Горбулін, у принципі, погоджуються зі стурбованістю Еллемана. Адже для того, щоб не лише освоїти, а й поставити на виробництво такого роду технології, потрібні не просто роки — десятиліття. А Еллеман зробив висновки тільки на фотографіях частин ракетних двигунів у КНДР. Отже, північні корейці, які змогли зробити такі двигуни менш ніж за два роки, вже взяли щось готове. Постає питання — де?

Відомо, що в Росії лежать від 7 до 20 ракет-носіїв «Циклон». Це товар штучний і не може загубитися, як скріпка. Але ніхто до кінця не знає, скільки саме «виробів» вони зберегли. Прості підрахунки свідчать про те, що в розпорядженні РФ — від 28 до 80 двигунів РД-250 (по чотири модулі на одну ракету), а також документація та експертиза для роботи з ними. Крім того, навіть якщо б північні корейці дивом таке винайшли і зробили, їм би знадобився азотний тетроксид (диметилгідразин), ракетне паливо для цих двигунів. А технологією його виробництва володіє (сюрпри-из!) Росія.

Попервах Еллеман не здавався, бо всі шишки посипалися саме на нього, а не на журналістів. Спочатку йшлося про версії про «можливі поставки». Потім, коли колишній директор Державного космічного агентства України Олег Уруський сказав у коментарі для DW, що це в принципі неможливо з огляду на систему українського експортного контролю, яку будували американці, — з'явилася версія про те, що ракетні двигуни могли викрасти нелегально... Тобто через паркан... Просто винести з території «Південмашу» 800-кілограмовий складний шматок металу. Смішно? Нам — ні!

За 2 місяці після початку скандалу, коли вже і поважний пан Еллеман видалив свої акаунти на фейсбуці і твіттері і закрив хліборізку, відмовившись від своїх слів у статті, до України приїхали відважні журналісти американського VICE NEWS і зняли сюжет про те, як потерпають від низької зарплати інженери КБ «Південне». Ну і контекст сюжету свідчить про те, що нібито ображені на долю українські генії могли просто по пам'яті намалювати для північних корейців креслення ракетного двигуна, а ті потім з'їли папірець на кордоні, але по пам'яті зібрали двигун із заплющеними очима.

З боку, звісно, скидається на всесвітню змову проти України, але насправді, радше є всесвітнім тупістю і жагою наживи журналістів. Повернімося до наших «сінгапурських авторів» The New York Times. Виявляється, попри поважний вік і наявність у кожного з них «Пулітцера», пріоритетом для журналістів продовжує залишатися гонитва за сенсаціями, причому вже років 20...

У 1998-му Сангер цитує своє неназване джерело у розвідувальній спільноті про те, що в Північній Кореї знайшли завод із виробництва бомб. 20 років по тому, 12 листопада 2018 року ті самі Сангер і Броад говорять уже про 16 ядерних баз на території Північної Кореї, грунтуючись на даних, які опублікував центр, де працює вже знайомий нам пан Еллеман (CSIS).

Американська «немейнстримна» опозиційна преса натякає на те, що ситуація як дві краплі води схожа на історію 2003 року, коли журналістські розслідування Джудіт Міллер про нібито ядерну зброю в Іраку слугували одним з інструментів громадського заохочення американського вторгнення до Іраку. Ведучий вечірнього шоу на CNN Джон Стюарт потім безпосередньо запитував Джудіт про те, чи усвідомлювала вона, що як журналіст підтримувала політичний порядок денний влади?

Слід також пам'ятати, що всі ці журналістські історії відбуваються на тлі дисклеймера, що його колеги пана Еллемана завбачливо внесли до свого звіту, який і став основою для статті Сангера. Щоб не потрапити в халепу, як зі звинуваченнями проти України, на сторінці дослідження про 16 баз у Північній Кореї тепер написано: «Деяка інформація, використана при підготовці цього дослідження, може зрештою виявитися неповною або неправильною». Водночас автори сподіваються, що їхня робота буде корисною для осіб, які ухвалюють рішення. Звісно ... Для деяких осіб у Кремлі будь-яка дестабілізація у країнах Заходу, а тим більше в Україні, дуже корисна.

Ще один дуже цікавий факт про роботу Сангера — він не лише активно співпрацював з «Wikileaks», а й з 2010-го був для них відповідальним контактом від видання. Але забудемо на мить про пана Сангера. Він журналіст, врешті-решт. Що з нього взяти? Повернімося до наших ракетних двигунів і того, звідки вони все ж таки взялися.

Мочити «Південмаш» росіяни почали задовго до статті про потенційні передачі ракетних технологій КНДР. Мотиви, як завжди, зрозумілі. З одного боку, ракетна держава-конкурент заважає рогозінським пташенятам виглядати космічною нацією. З іншого, під шумок звинувачень у бік України в некошерні країни можна запхати озброєння, яких там бути не повинно.

Друга версія дуже правдоподібна, якщо оцінити, в якій обстановці з'явилося сумнозвісне розслідування Еллемана та стаття з його коментарями на The New York Times. За тиждень до виходу резонансної статті про звинувачення України, 9 серпня 2017 року, на DW вийшло ніким не помічене інтерв'ю з 74-річним інженером-ракетобудівником, професором Робертом Шмукером (Robert Schmucker). У цьому інтерв'ю він також каже про те, що хтось активно допомагає КНДР в їхній ракетній програмі, але акцентує саме на Росії.

В інтерв'ю Шмукер каже: «Це необов'язково була російська влада. Але ракети або їх складові надходять із Росії, а також, можливо, із країн колишнього СРСР, у яких були такі ракети. Я свідомо не стверджую, що це справа якогось уряду. Це можуть бути недержавні структури, окремі люди або організована злочинність. Але повинні бути люди, які перевозять у Північну Корею окремі компоненти і потім допомагають корейцям керувати цими ракетами...»

«...Тут ми бачимо, — також наголошує Шмукер на своїх спостереженнях за північнокорейськими ракетними запусками «SCUD», — що використані в цих ракетах двигуни абсолютно точно надійшли з Росії».

Тобто, можна припустити, що Еллемана просто підставили журналісти сінгапурського відділення The New York Times. Адже вони ніяк не висвітлили той факт, що двигуни — це розробка радянського оборонного комплексу, і вони могли перебувати на чотирьох підприємствах, три з яких російські (наприклад, «Енергодар», м. Хімки), а одне — «Південмаш». У своєму коментарі «Голосу Америки» Еллеман наголосив, що гадки не має про те, якими ще джерелами користувалися журналісти, щоб передати його слова саме в такому антиукраїнському контексті.

Ну і не зайвим буде згадати, що дружина Еллемана — росіянка, а сам він великий поціновувач російської культури і навіть працював у Москві кілька років, коли очолював американську частину двосторонньої комісії про скорочення ракетних озброєнь США і Росії.

1 листопада 2017 року прігожинські джерела на кшталт «РІА ФАН» почали поширювати фейк про те, що Конгрес США поклав відповідальність за поставки комплектуючих для двигунів у КНДР на Україну. Насправді ж Конгрес поставив завдання з'ясувати правду Національній розвідки і держсекретареві. А «український слід» вже придумали росіяни. Встановити цей факт досить просто, варто лише почитати законопроект H.R. 4123 «Розслідування про балістичні ракети Південної Кореї »(North Korea Ballistic Missile Investigations Act).

Звісно, у Національної розвідки США всі «ложечки знайшлися». Але «осад» у світової спільноти залишився. А сама Росія, поза будь-якими сумнівами, постачає північним корейцям зброю і технології і отримує навзамін дестабілізуючі кроки Пхеньяна в потрібний момент, коли слід загострити обстановку для Вашингтона, щоб відвернути його увагу. Ну, і не в останню чергу, Пхеньян розплачується рабської силою своїх громадян для будівництва різних об'єктів на території РФ, в тому числі до ЧС-2018. Скільки їх полягло на будівництві стадіонів від холоду, недоїдання і порушень безпеки праці — один лише бог знає.

У лютому 2016 року Лі Чхоль-ву, депутат правлячої партії Південної Кореї Сенурі, заявив із посиланням на розвідувальне агентство країни, що Північна Корея отримала ключові частини ракети дальньої дії, випробування якої проводив Пхеньян, з Росії.

КНДР для Кремля — це «третя Україна». Замислись, дорогий читачу, про те, що головним суперником для Путіна завжди був і буде «умовний Вашингтон». Саме з Вашингтоном бореться Путін, відправляючи ефесбешну і грушну агентуру дестабілізувати Україну й анексувати Крим. Саме від Вашингтона він захищається, вводячи в гру «козирну карту» Дамаска, щоб міцно прив'язати західні еліти до співпраці з собою. Саме Вашингтон він лякає «ядерним попелом», коли постачає ракетні технології Пхеньяну.

Будь-які спекуляції навколо нібито провини Києва в передачі чутливих військових технологій диктаторам — це щонайменше смішно.