Він, Вона і Воно

Результати першого туру засвідчили, що в нашому суспільстві відбулися фундаментальні зміни. На політичну арену нарешті вийшло нове покоління та заявило свої права та вимоги. Попередники цього або не помітили, або не зрозуміли, що сталося.

Що це за покоління? Назвемо його умовно покоління Z.

Фактично це покоління політичних підлітків. Вони народилися переважно у 80-ті та 90-ті роки, але серед них є багато й тих, хто у свої 45 залишається підлітком у душі.

Коли вони виростали, то ніколи особливо не вчилися, бо в ті часи їх вже ніхто не примушував. Вони ніколи особливо не напружувалися на роботі, бо доходи та суспільне становище вже не залежали від результатів праці. Та вони й особливо не бажали щось робити, бо досягнення успіху в них зовсім не асоціювалося з необхідністю наполегливо працювати. Вони ніколи не служили в армії, бо це вже було й нібито непотрібно. І вони ніколи не знали ніяких обмежень, окрім обмежень своєї фантазії.

І ось вони на порозі.

Ви пам’ятаєте себе підлітками? Мабуть, ні. Пубертатний період рідко ясно залишається в пам’яті. Але хто має дітей відповідного віку, мабуть, зрозуміє. Уявіть, як одного дня ваше дитя приходить до вас, і вилупивши очі, з кривою усмішкою хижой, хриплим баритоном заявляє:

— Папєц, мамєц, всьо, прийшов триндєц. Ви зрадили мої ідеали, перекрили мені соціальні ліфти, заставляєте ходити у школу, забороняєте курити, пити пиво й матюкатися, і взагалі всіляко мене утискаєте. З сьогоднішнього дня всьо міняється. Тепер людина — вища цінність! Тепер повага до моєї гідності повинна стати основним принципом у діяльності нашої сім’ї! І я сам буду рішать, коли додому приходить, як вдягатися і з ким дружити. І ще одне, папєц, давай-но сюди ключі од машини. Тепер я сам буду їздити коли і куди схочу.

Зрозуміло, мати в ауті.

— Куди ж ти поїдеш, синку, ти ж керувати не вмієш, та й прав у тебе нема!

— Нічо, поїду, хлопці підкажуть, якщо треба. А з поліцією, єслішо, договорюсь.

Тут німа сцена. Але жіноча натура — вона така…

— Це ти все винен! Ти нас ніколи не любив! Це ти його злочинно неправильно виховував! Це ти обкрадав його своєю увагою та не приділяв сім’ї достатньо часу! Одні гроші й робота в тебе в голові! Все занапастив!

Що тут батькові на це сказати? Хіба що:

— Уймися, жінко, та не оскаржуй. Все одно нема там що оскаржувати. А треба думати, що далі робить.

А що ж тут зробиш? Оце оскаженіле дитя тебе зараз не почує, що б ти там не говорив. Хоч вибачайся, хоч гримай, хоч обіцяй новий айфон купити — бєсполєзно. Гормони грають, думати раціонально воно не може. Воно хоче самоствердитися.

І немає на то ради. Треба просто «пойнять і простіть». І чекати лише того, про що колись писав Марк Твен: «Когда мне было четырнадцать, мой отец был так глуп, что я с трудом переносил его; но когда мне исполнился двадцать один год, я был изумлен, насколько этот старый человек поумнел за последние семь лет».

Але то ще не скоро.

А поки що ключів від машини в ніякому разі не давать! Бо машину грохне, само вб’ється та людей повбиває!

Така от у нас політика. У принципі, нічого нового чи страшного. Покоління підлітків рано чи пізно подорослішає та знайде своє місце і в житті, і в політиці. Але краще б це було без жертв та руйнувань. Маємо запобігти тому.