Брати до гробу

Написати цей матеріал надихнув перегляд фільму «Брати до гробу» (чеськ. «Bratri za hrob»), знятого чеським режисером Мартіном Язаірі (Martin Jazairi). Стрічку вперше показали 2017-го, і вона є у вільному YouTube-доступі. Мартін спробував дослідити, як склалася доля дітей родин радянських військовослужбовців, які служили в Центральній групі військ СРСР після воєнної інвазії до Чехословаччини у 1968-му, відомої як операція «Дунай». Це угруповання налічувало приблизно 136 тис. осіб (строковики, офіцери, цивільні фахівці і члени родин військових). Упродовж 1990–1991 рр. його остаточно вивели. Разом з офіцерами із численних військових містечок (чеські автори назвали їх окупаційними військовими базами) виїздили і їхні сім’ї.

У різні куточки країни, яка незабаром сама перестане існувати, повернулися колишні однокласники — діти згаданих військових, які ходили до однієї школи, разом проводили дозвілля, дружили. А ким вони стали тепер? Як виявилося, життя їх дуже змінило: хтось став прихильником європейських цінностей, а хтось їх люто зненавидів. Хтось узявся за зброю, аби боронити рідну Україну від агресора, а хтось вирішив «защищать русский мир от гейропы и фашизма»…

Ареал популяції «гомо совєтікус» збігається з кордонами Росії

Служба радянських військових у колишній Чехословаччині була престижною і бажаною. Особливо наприкінці цієї історії, коли там уже існувала інфраструктура у велелюдних, обжитих військових містечках. Жити разом із родинами там було комфортно. Тамтешні міста не знали звичного для СРСР дефіциту, крамниці наповнював якісний товар. Місцеве населення хоч інколи і нагадувало тим воякам про їх окупантський статус, та особливого озлоблення не відчувалося. А навколишні культурні ландшафти й ментальність важко було порівняти з реаліями Сибіру чи Далекого Сходу епохи «розвиненого застою». Але справа йшла до логічної розв’язки. Родинам військових довелося пакувати валізи, аби назавжди попрощатися з гарно оплачуваним відрядженням до європейського «раю».

Задумавши творчо препарувати в часі декілька людських доль, Мартін Язаірі вирішив відшукати колишніх учнів школи з радянського військового містечка у Міловіце (чеськ. Milovice). Тут, неподалік від Праги, був розміщений штаб Центральної групи військ. А ще — дислокувалася 15-а гвардійська танкова Мозирська дивізія. Режисер зі знімальною групою побував в Україні, відвідав район АТО, був на окупованім терені Донбасу, спілкувався і в Росії. Його цікавили представники останньої генерації школярів із радянської імперії, що набудувала на землях тимчасових сателітів чимало подібних «резервацій».

Тепер ця військова частина зруйнована. Камера ковзає поглядом по досі обклеєних «Красной звездой» і портретами Дзержинського стінах порожнього штабу й по казармах. Тут мало що нагадує про те, за чим варто ностальгувати. Але скільки людей — стільки і думок… Переглядаючи фільм, одразу помічаєш, наскільки кардинально по-різному, передусім світоглядно, ціннісно, колишні підлітки, яким зараз десь під 50, оцінюють роль СРСР і нинішню агресію Росії проти України. Більшість громадян РФ у кадрі виправдовують утримання радянського «антинатовського» буфера в сусідніх країнах, не сприймаючи це як окупацію. Так само радикально — проте негативно — вони ставляться і до спроб Києва здобути реальну незалежність й обрати власний вектор розвитку. Українські громадяни, які школярували в Міловіце, мають протилежні погляди. Важко повірити, але ці люди — однокласники, переважно етнічні росіяни. Перегляд фільму збагачує аргументаційний «кейс» пояснень причин того, чому ареал найбільшої популяції «гомо совєтікус» нині збігається із кордонами Росії.

Відповідь однокашникам-імперцям: якщо стрілятиму, куля вище голови не піде...

Ігор, батько якого був підполковником, очільником штабу частини в Міловіце, каже, що для нього є загадкою причина останньої еволюції російської людності. Він сам росіянин, але давно живе в Україні. «Ми знаємо, що російський народ може бути нормальним, бо пам’ятаємо 1991-й і те, як москвичі захищали демократію. Пам’ятаємо газети і програми на російському телебаченні часів перебудови. Це чудові демократичні ЗМІ, яких тоді в Україні було не так багато. Чому зараз росіяни такі?» — дивується Ігор.

У фільмі є й інші діючі особи. У тому ж військовому містечку в Міловіце мешкав і вчився ще один хлопець — Юрій Яненко. Коли подорослішав, став міліціонером у Маріуполі. Він не підтримав ідей Революції Гідності і покинув рідне місто. Зрадник пристав до сепаратистів. Навіть дослужився до «народного мера Ясинуватої». Каже, що українець, як і батьки. Але настільки занурився у кремлівські шизоїдні фантазії, що тепер вважає Донбас частиною Росії.

А найбільше зацікавив інший персонаж фільму — 47-літній Герман Єчевський, який мешкав у Міловіце, коли йому було 12–16 років. Народився він у Росії. Згодом пішов шляхом батька і став професійним військовим. Служив спершу в РФ, згодом перевівся в Україну. Коли ЗСУ перебували, як-то кажуть, «у загоні», звільнився. Займався зокрема і власною справою. Однак із початком ворожої агресії поновився в українському війську, брав участь в АТО. Герман Анатолійович нині у званні майора служить офіцером відділу психологічного забезпечення Управління МПЗ Командування Сухопутними військами ЗСУ. Є фаховим психологом: 1992-го закінчив Ленінградське вище військово-політичне училище. Днями вдалося з ним поспілкуватися. Попри те, що співрозмовник — етнічний росіянин, він чудово спілкується українською.

– На тому боці цілком може воювати людина, з якою я в Міловіце вчився в школі чи навіть у тому ж класі. Тоді мало хто думав, що ми ось так підемо один проти одного. Схожі думки вперше з’явилися, коли розвалився Союз, а ми саме випускалися з військового училища. Пам’ятаю, як говорив тост: якщо випадково зустрінемося в окопах як представники різних армій, то щоб ми цілилися тільки вище голови. Але ця теза давно переосмислена, — говорить Герман Єчевський. — Із того боку є люди, які люто підтримують агресивну політику щодо України. І я з ними воюватиму по-справжньому. Якщо стрілятиму, то моя куля вище голови не пройде, а потрапить у ціль.

Герман уже втомився боротися в соцмережах з однокашниками з Росії, із якими закінчував військове училище. Став просто «стібатися» — мовляв, ось день почну з того, що піду і поп’ю крові щойно привезених «російських немовлят». Вони зляться і, перебуваючи за тисячі кілометрів, невгамовно утовкмачують фейки про те, що відбувається в його рідній Україні.

– Певним чином їх можна зрозуміти. Багаторічне інформаційне зомбування призвело до того, що в Росії почали свято вірити, що їм така Україна не потрібна. І що росіян хочуть знищити «бендерівці», з якими раніше вони нормально співіснували: їздили в гості, разом працювали і товаришували, — мовить співрозмовник. — Я сам родом із Грозного, й коли почалася перша чеченська кампанія, а я саме перевівся служити в Україну, моїм однополчанам у РФ пропонували солідні гроші за участь у ній. І якби зостався жити в Росії, мені теж могли так само «промити» голову...

Герман восени 2016-го супроводжував чехів до прифронтового Маріуполя, а також навідував разом із ними українські позиції.

Я міг сприйняти цю війну за російським сценарієм

– Як знайшли вас автори фільму? — запитую в майора Єчевського.

– На мене вийшов режисер Мартін Язаірі, який вирішив зняти документальний фільм, відомий як «Брати до гроба», — каже він. — Він списався зі мною в месенджері Facebook, розповівши про свою ідею. Спершу подумав: це розіграш. Коли поставив кілька запитань про Чехію, зрозумів — він справді звідти. Потім довідався: Язаірі давно працює на чеському телебаченні, закінчив Празький університет, є філологом. І я дав згоду на зустріч у Києві. Режисер у нашого військового керівництва взяв дозвіл на мою участь у фільмі. І ось надійшло розпорядження відрядити мене зі знімальною групою в район АТО — до Маріуполя. Їм справді потрібна була військова людина для супроводу. Багатьох моментів чехи не знали — як поводитися на блокпостах, контактуючи з поліцією, штабом сектору. І погано орієнтувалися в наших проблемах, бо не спеціалізувалися на військовій журналістиці чи документалістиці.

– Які емоції викликала пропозиція? Ви зраділи, що хтось попросив згадати безтурботне дитинство, щиру шкільну дружбу на чужині?

– Відтоді, як стало можливим спілкування у соцмережах, тих же «Однокласниках», ми одразу встановили контакти. По тому, як закінчили школу 1988-го, було природне бажання побачитися, розпитати, як склалося життя, поділитися новинами, згадати яскраві моменти із чеського минулого. Тоді хтось уже жив у Канаді, а хтось — в Ізраїлі, ФРН, Росії. Дехто не пережив «буремні 1990-ті». 2008-го я організував зустріч однокласників із Міловіце, з нагоди 20-річчя випуску. Приїхало 53 особи, яких я розселив на базі під Києвом. Організував ресторан, живу музику (тоді мав свою справу. — Г.К.), екскурсії. Усіх зустріли в аеропорту, на залізничному вокзалі. Потім усіх так само провели. Щоправда, якось кілька однокласників відвідали колишнє містечко в Міловіце.

– Дивує, наскільки трансформувалася та частина однокашників, які живуть у Росії. Це феномен! Училися, жили разом і ось так усе різко змінилося…

– Справді, все змінилося швидко. У чеський період ніхто не наголошував за національній ознаці. Вперше це відчув, коли приїздив у Грозний до бабці з дідусем. Після Другої світової у тих краях сталося насильне виселення чеченців та інгушів. (Депортація напровесні 1944-го мала назву «Операція ˮЧечевицяˮ». Маловідоме в СРСР повстання у Чечено-Інгушській АРСР під проводом Хасана Ісраїлова почалось узимку 1940-го і закінчилось висилкою чеченців й інгушів переважно до Казахстану. Проте опір у горах тривав до осені 1947-го. Останнього повстанця вбили 1976-го у віці 70 років. – Г.К.) Наприкінці 1980-х депортовані почали масово повертатися. Однак радянська влада повелася підступно: землі, що раніше належали чеченцям, віддали інгушам, і навпаки. Щороку були конфлікти. Мій дядько, нині покійний, служив у полку внутрішніх військ у Грозному. Вони кілька разів на рік придушували заворушення. І про це у ЗМІ тоді не писали. Уже до пори, коли чеченців підняв і очолив Джохар Дудаєв, розгорілася нетерпимість до росіян.

Багато однокашників, які живуть у країнах Балтії, ФРН, Казахстані, мають прокремлівські погляди. Причина — помітна присутність російського телебачення. Ось моя однокласниця — лікар у Таллінні. Склала іспит з мови, одержала естонське громадянство, працює за престижним фахом. Її дитина вчиться в університеті в Осло. А вона разом із чоловіком підтримують Росію й Путіна. Я їй казав: «Олено, навіщо ти мешкаєш у Таллінні? Збирай манатки, їдь у Санкт-Петербург, і насолоджуйся батьківщиною теперішнього ˮцаряˮ. Але от дивина, чому твоє дитя не вчиться в Москві чи деінде у Росії?». Якщо ці люди почнуть реально про те замислюватися, їм просто порве мозки.

– Долі дітей військових надзвичайно особливі. Надто ті, яким довелося в радянські часи мандрувати за тисячі кілометрів із місця на місце. Це ж і школи постійно змінювали. Не виникали певні комплекси?

– Грузія, Вірменія, Пітер… — де тільки батько не служив. Були на рівні дітей проблеми з місцевими. Гадаю, зовсім без того не обійтися. У Чехії деякі місцеві могли нам, малим, кинути у спину, що ми нащадки окупантів. Змінити кілька шкіл, інколи і добрий десяток — для дитини військового є нормою. Жили в одних будинках, ходили на дискотеки, займалися спортом, дружили родинами. Звісно, коли нам, 12–14-річним, у спину в Міловіце кидали: «Окупант!», — я задумувався: чому і за що? Мій батько захищає спільні кордони від нападу ворогів, а тут таке кажуть. Ми ж чехам на блюдечку мир принесли, соціалізм дали змогу розвивати. І на тобі…

Із початком горбачовської відлиги я в батька запитував, чому так. Та він про це волів не говорити. Проте хотілося розібратися. Навіть у Чехії ми бачили разючу різницю із СРСР, де рівень життя був незрівнянно гіршим. Чому мама все купувала за талони? А за місяць до свят бігала, щоб ковбас, шпротів і майонезу придбати. А в Чехії все було: джинси учетверо дешевші, а наші кольорові «Електрони» стояли в магазинах вільно без «запису». Виявилося: радянська система штучно насаджувала іншим країнам свою ідеологію.

– Якби лишилися в Росії, чи так само оцінювали б українську ситуацію? Погодьтесь: російське когнітивне поле — це фактично колективний Путін, який перетворює навіть інтелігентів на зомбі. Тобто і вас, людину з російським корінням, це поле могло інфікувати?

– Так! Я міг сприйняти цю війну за російським сценарієм, не виключаю. Тому однокласників тільки критикувати за їх ніпогляди не дуже коректно, бо вони існують у штучній реальності. Причому за ці роки дехто вже змінив думку. Люди аналізують, розуміють: не все так просто. Але про таку метаморфозу вони соромляться зізнаватися.

Два роки тому я був в АТО у складі української сторони СЦКК. У кожній спостережній групі перебувало по два російські офіцери. Коли вони виїздили з місії і зайшли попрощатися, то сказали: «Ми зрозуміли, що тут відбувається, але не зможемо це розповісти публічно». Однак і це обнадіює.

Мої однокашники в Росії бачили: на Донбас їдуть офіцери. Для багатьох з них війна в Україні, як і в Сирії, — трамплін кар’єрного зростання. Так само колись у Росії шлях до військової академії та вищих посад ішов через Чечню.

Де батьківщина народженого в поїзді?

– Мені здається, феномен Донбасу, якщо він справді є, має ментальне підґрунтя.

– Після ворожих обстрілів Мар’їнки запитував місцевих, які скаржилися на втому від життя в підвалах: «На референдум ходили?». Кажуть, так. Навіщо? У відповідь чую: «Нам обіцяли безкоштовний газ, дешевий хліб і що знову запрацюють шахти». Звісно, з приходом Путіна. Я парирую: «Чому тоді Росія шахти цього ж Донецького кам’яновугільного басейну, що доходить до Таганрогу, закрила? Напевно, через нерентабельність, бо на Кузбасі вугілля добувають дешевшим відкритим способом. Звідки ви взяли, що ваші копальні Росія дотуватиме? Люди добрі, вмикайте розум і логіку!».

Знаєте, гени не впливають на те, як думає людина. Цікавою є історія мого народження. Тато тоді служив у Грузії, в Кутаїсі. Мама їхала в поїзді до Грозного і… не доїхала. Народила мене на станції в Адлері. Там нас посадили в літак і доправили у Грозний. Кутаїсі – Ленінград – Кіровакан – Міловіце – вступ у військове училище, переїзд батьків до Москви. Хто скаже, де моя батьківщина? Вважаю, що це та земля, яку я захищаю, бо там мій дім!

Мартін каже, що хотів створити об’єктивний фільм, не насаджуючи своєї думки. Але очевидно: він прихильніший до України. Якби режисер тільки показав ситуацію винятково з нашого боку, йому ніхто не повірив би у сенсі повноти картини. Він зізнається, що скрізь по той бік фронту чув нарікання на «хохлів», «бандерівців» і «фашистів». Що якби не Росія, то вони тут не вижили б. І скрізь портрети нині покійного Захарченка. Їсти нема чого, скажені ціни й багато безпритульних псів. Мартін купив їм сосисок, так бабці місцеві його мало не порвали, волаючи: «Нам їсти нічого, а ти собакам ковбасу згодовуєш!».

Я в Мартіна запитав: «Навіщо тобі цей фільм?». Він сказав, що в Чехії, починаючи від новобраного президента Земана, знаного прихильника всього російського, і закінчуючи багатьма чехами, забули 1968-й. Як і те, що було доти, під час сутичок у Празі, і як довго довелося чекати реальної свободи. Язаірі хоче показати співгромадянам, до чого призводить дружба з теперішніми господарями Кремля. Нічого хорошого з того не буде. Але Європа заколихана у своїй тривалій безпеці, тому Мартін планує зняти продовження цього фільму.

P.S. У Facebook Герман Єчевський усім однокласникам розіслав посилання на фільм, але на його заклик дати про себе знати ніхто не відгукнувся, хоча більшість таки переглянули «Братів до гроба».