А чи таки потрібен українцям президент?

Примітка редакції. Редакція має певні сумніви щодо ефективності запропонованого рішення — просто тому, що парламент в Україні також нечасто вирізнявся ефективною інституційною роботою. Але це грінлайт — місце для думок.

Серед депутатів Верховної Ради першого скликання, до яких і я мав щастя належати, після проголошення ними Незалежності були різні думки щодо того, чи потрібен Україні інститут президента. Одні вважали, що обраний народом президент стане надійним гарантом державного суверенітету. Адже історичний досвід вчив, що українці, не один раз проголосивши свою державу, жодного разу не вберегли її від ворогів. На засіданнях Народної Ради нерідко висловлювалися хвилювання: «Нам би кілька років протриматися!» Окремі депутати доводили протилежне: «Ми впораємося з цим і без президента. З нашими президентами ми не раз матимемо ще той клопіт!»

Життя і практика показали, що жоден із президентів України не став авторитетом для всього народу й президентом усіх українців. Навколо персони президента завжди розгорталися суспільні збурення, особливо напередодні та під час президентських виборів і навіть після них. Тож не випадково деякі нинішні кандидати у президенти ставлять у своїх програмах завдання будувати надалі Україну не з парламентсько-президентською і не з президентсько-парламентською системою влади, яку реально ми сьогодні маємо, а як парламентську державу.

Трохи більше п’яти років тому, 12 лютого 2014 року, «Українська правда» опублікувала мою статтю «Чи потрібен українцям президент?» Оцінюючи президенство нинішнього президента та спостерігаючи за рівнем агресивності та комедійності нинішньої виборчої кампанії, я знову себе запитую: «А чи таки потрібен українцям президент?»

Як не згадати різких випадів проти президента Леоніда Кравчука у стінах Верховної Ради і поза нею з боку комуністів і проросійських депутатів та організацію ними страйків донецьких учителів та шахтарів, що відразу після розпаду СРСР було явищем незвичним, яке налякало і парламент, і президента Леоніда Кравчука. Це, зрештою, призвело до його вимушеної відставки і саморозпуску парламенту.

Україна ніколи не зможе забути касетний скандал. У замовленні вбивства журналіста Георгія Гонгадзе підозрювали самого президента Леоніда Кучму. Україною прокотилася акція «Україна без Кучми!» під гаслом «Кучму геть!» Помаранчева революція стала вибухом народного гніву проти «прихватизації» колись загальнонародної соціалістичної власності та фальсифікацій під час президентських виборів.

Електорат Віктора Ющенка досі не може збагнути, що сталося з ним після його інавгурації, коли замість виконання основних гасел Майдану «Бандитам тюрми!» та «Олігархи заплатять справжню ціну» він несподівано цих гасел злякався та став на шлях примирення з тими, хто пограбував Україну. У 2010 р. Ющенко своїм гаслом «проти обох» сприяв тому, аби ставленик донецького кримінального клану В. Янукович сів на президентський трон.

Електорат Віктора Януковича сподівався, що він почує, як той і обіцяв, кожного та наведе порядок у країні. Підсумком наведеного ним порядку став Євромайдан, який закінчився Революцією Гідності, загибеллю героїв Небесної Сотні і ганебною втечею Януковича до Росії.

Обираючи президента, народ доручає йому певну історичну місію. Усі наші президенти свої місії провалили та наробили багато дурниць. Місією Л. Кравчука було не тільки утвердження незалежності проголошеної держави та її атрибутики, а й також переведення економіки соціалістичної в капіталістичну. Як марксист і автор кандидатської дисертації на тему «Роль прибутку при соціалізмі», Кравчук міг стати теоретиком і практиком побудови народного капіталізму. Наче злякавшись цієї місії, він достроково й «без бою» передав владу другому Леонідові. Він надто легко погодився піти у відставку на вимогу купки депутатів на чолі з парторгом з Донецька О. Чародєєвим. Поза тим Леонід Макарович добре знав, що після недільного дня президентських виборів у 1994 р., коли всі обласні виборчі комісії вже до ночі здали свої протоколи до ЦВК, з Донецька протоколів чекали майже три доби, бо там, за словами самого Кравчука, «переписували протоколи, міняли урни й підганяли цифри». Якби він тоді не промовчав, а звернувся до Верховної Ради, ЦВК і народу, цей прецедент не призвів би пізніше до широкої практики виборчих фальсифікацій. Адже тепер будь-яка виборча кампанія є не стільки агітаційною, скільки контрфальсифікаційною. У нас часто виграють кампанію не агітаційну, а фальсифікаційну, де аргументами стають не ідеї, а підкуп, маніпуляції та адмінресурс.

Леонід Кучма ніби не хотів іти в президенти, але «червоні директори» порадили: «Лёня! Иди — мы поможем!» І Льоня пішов. Наслідком цього походу, хотів цього колишній директор Південмашу чи не хотів, настало панування в Україні олігархічно-кримінального капіталу. Вийти з цим капіталом на двобій обіцяв народові Віктор Ющенко. Але, ставши президентом, він несподівано став на двобій не з кримінальним капіталом, а з тими, хто з тим капіталом збирався реально боротися шляхом реприватизації через суди. Він взяв курс на примирення і співробітництво з олігархами на основі підписаних з ними меморандуму та універсалу. В. Ющенко, на жаль, не зрозумів, з ким має справу, та проігнорував попередження колег по Майдану: «З наперсточниками меморандумів не підписують». Віктор Андрійович, схоже, прислухався до старої єврейської мудрості: «Розумний не той, хто переміг своїх ворогів, а той, хто зробив їх своїми друзями».

Після приходу до влади Віктор Янукович не мав «своєї» парламентської більшості. За таких обставин він повинен був створити коаліційний уряд, наприклад, з «Нашою Україною», а в разі невдачі оголосити дострокові парламентські вибори. Проте Янукович пішов іншим шляхом. Спочатку він заради повноти своїх повноважень «нагнув» Конституційний суд, який у неконституційний спосіб скасував дію чинної тоді Конституції. У парламенті запанувало перекуповування депутатів, а політичний словник поповнився низкою неологізмів: «кнопкодавство», «тушки», «сім’я», «тітушки», «кіреєвщина». Янукович створив вищий спеціалізований суд, головою якого було обрано колишнього юрисконсульта єнакіївської автобази, директором якої Янукович колись був. Невдовзі після інавгурації президент очолив орган по боротьбі з корупцією. На підтвердження своїх серйозних намірів у цій справі він «запхав» молодшого сина в нардепи, а старшого благословив на великий бізнес. Замість того щоб втілювати в життя свої передвиборчі гасла «Україна для людей» та «Почую кожного», президент будував країну для «своїх» людей. Призначення очільників Міністерства оборони, Служби безпеки, Міністерства освіти та державного телебачення відбулося за квотою Кремля. Так виходить, що президент готувався здати Україну Москві.

Цікавим видалося президенство нашого п’ятого президента. Цікавим у тому сенсі, що Петро Порошенко здійснив багато чого доброго, чого не обіцяв, і не здійснив багато доброго, яке наобіцяв. Петро Олексійович став державним діячем зі стратегічним мисленням, який спрямував нарешті українську націю на шлях її національного відродження, яке давно назріло, і яке оминали його попередники, бо не розуміли, що без повернення всіх українців до своїх національних витоків, своєї національної мови, віри і правдивої історії, без виховання українського національного патріотизму боротьба із зовнішнім ворогом та корупцією і казнокрадством успішною не буде. Президент почав виводити Україну на шлях побудови національної держави. Він торує шлях України до Європи, до її економічних, політичних і оборонних структур. Водночас Президент не виконав своєї головної передвиборчої обіцянки. Він не перестав бути бізнесменом і олігархом. Він начебто передав свій великий бізнес в управління «сліпим трастам». Трасти, можливо, сліпі, але народ не сліпий. Намагання бути у великій політиці і одночасно залишитися у великому бізнесі призвело до серйозних кадрових помилок та прорахунків у фінансовій, ціновій та соціальній сферах. Як наслідок, Петро Олексійович не впевнений, що народ знову довірить йому свою державу. Петро Порошенко був покликаний на рішучу боротьбу з корупцією і казнокрадством, а серйозних результатів на цій ниві досі не видно. А під кінець його каденції були виявлені фінансові «оборудки» в Оборонпромі, які засвідчили, що його найближче оточення дотичне до них. Усе це відбилося на скромних здобутках у першому турі виборів.

Ще цікавішим може стати шостий президент. Адже всі соціологічні групи навперейми пророкували В. Зеленському вихід у другий тур і перемогу там над будь-ким. І це тоді, коли він тікав він журналістів, уникав серйозних публічних виступів і оцінок, досі не висловивши своєї позиції з жодного з важливих політичних і соціальних питань. І це тоді, коли він не є українцем за етнічним походженням, а українською мовою володіє лише рецептивно. І це тоді, коли його сценічні комікси державною мовою іншої держави для людей з нормальним почуттям гумору виглядають вкрай примітивними, плоскими і вульгарними. Високий рейтинг В. Зеленського і його вихід у другий тур президентських перегонів віддзеркалює глибоке розукраїнення, оманкурчення значної частини українства та зневіру у владі та злість на неї. Викликає занепокоєння той факт, що за шоумена не проголосувало майже 70% активного електорату, який невідомо як поставиться до його перемоги і його конкретних дій у майбутньому

Отож, мабуть, мали рацію ті окремі депутати першого скликання, які ще двадцять сім років тому застерігали від запровадження в Україні інституту президента, прогнозуючи, що клопоту із президентами буде не обібратися. У сучасній Україні справді відповідального президента обрати важко, оскільки політична культура самого суспільства ще є такою, що значна його частина сама не має достатньої відповідальності. Далеко не всі виборці володіють всією повнотою інформації. Адже демократичні вибори це не тільки вільне голосування, а повна обізнаність виборців. Часом вони голосують за чутками і плітками, а не за політичними, класовими чи моральними критеріями, а нерідко за «гречку». Кажуть, що такса за голос зараз зросла до 500 і більше гривень.

Неможливо обрати справді народного президента у країні, де керівника, який не «забезпечив результат», можуть «погнати» з роботи, та де виборчі справи розглядають підконтрольні владі суди. Не варто обирати президента там, де немає закону про його імпічмент, і де усунути його від влади, якщо він робить дурниці, можна хіба що майданом.

Україні потрібна така система влади, за якої узурпація влади була б неможливою і де першою особою в державі був би призначений парламентом глава уряду, якого в разі потреби можна було б легко замінити іншим. Україні варто стати парламентською республікою з виборчою системою, яка б звела нанівець роль адмінресурсу, «гречки» і такси. Саме тому варто щось міняти, бо, як сказав свого часу на пленумі ЦК КПРС М. Горбачов, «если ничего не менять, то ничего не изменится».

Автор – народний депутат України першого, п’ятого і шостого скликань