Ідуть танки на світанку: маневри в зоні ООС очима військкора

Примітка редакції. Про честь і доблесть наших захисників, безпосередніх борців за незалежність України, їхні настрої — у репортажі з Донбасу військового кореспондента «24 каналу» Володимира Патоли.

Залізний легіон до дій готовий за будь-яких обставин та умов

Втомлений, як собака, радий, як слон — такі результати одної доби разом із танковим резервом командувача ООС.

Мчали в кабіні всюдихода, вантажного «Урала», на броні кількадесяттонного «ведмедика» моделі Т-64. А поміж цим — фото і спілкування, спілкування і фото. З простими українськими хлопцями та дівчатами, але водночас — справжніми героями визвольної війни за нашу свободу й незалежність.

Ми побачили, скільки грамотної методичної розумової діяльності та важкої фізичної праці потрібно для підготовки реальної бойової роботи. Наказ, копітке вивчення карт і розвідданих, гарячі суперечки та поява рішення. А механіки вже готують машини. Тепловізори, затемнені фари, масло, гусениці, шини…

Приховати все, що може видати і зрадити перед ворогом, перевірити те, що здатне зламатися. Дрібниць на марші не буває. Знову наказ, уже безпосередньо для бійців. Екіпажі мчать до машин. І колона виходить у ніч...

Десятки тисяч кінських сил, тисячі тонн броні, сотні кілограмів тротилу і пороху, але головне — гарячі серця і натруджені руки захисників України, які методично ведуть колону в пункт прибуття, примушують мчати сталеву міць без огляду на темряву й бездоріжжя, виконувати завдання незалежно від обставин та умовностей.

А ще — вогники в очах і справжній азарт на обличчях, який не затьмарить жодна втома.

Це навчання. Та справжній ворог не так і далеко. Максимальна концентрація нагадує, що насправді криється за терміном «навчально-бойовий».

Частина І. Тетяна, зв’язківець і телеграфіст

Після гарячих суперечок над картами, нічного серфінгу по багнюці в кабіні важкої техніки і денного — на її броні, ми нарешті прибули в район зосередження. Хлопці виявилися майстрами маскування, тож навіть добре знаючи, де вони, кожну машину з екіпажем доводилося шукати. Пробираючись непрохідними хащами і відводячи вбік чергову гілку, за два десятки кілометрів від фронту, кореспондент очікував побачити що завгодно. Утім, він усе одно був здивований.

Бронежилет, автомат за спиною, доволі грамотно підігнана екіпіровка. Це зрозуміло. Руки бігають по клавіатурі так, що ритм нагадує кулеметний вогонь довгими чергами. Теж буває. А ось форма без жодної пилинки, коли всі навколо наче чортяки, ідеальний макіяж і чарівна усмішка в поєднанні з усім іншим — викликали когнітивний дисонанс. Рефлекс воєнкора безумовний, як дихання, тож мою відвислу щелепу піднімали руки, які тієї ж секунди рвонули візир ближче до ока, спрямовуючи об’єктив фотоапарата на нашу співрозмовницю. Далі пряма мова.

Тетяна:

– Ми добралися сьогодні в район зосередження серед перших, оскільки необхідно було розгорнути системи зв’язку. Йшли своєю машиною за бронетранспортером.

У зв’язківцях служу давно. Це наша робота. Не важко, тому що не перший рік в армії. Подібні маневри вже стали звичкою. Хорошою чи поганою — не знаю. Але все відпрацьовано до автоматизму. Я у Збройних силах із минулого століття (сміється. — Прим. авт.).

Спочатку в зоні бойових дій жінок було небагато. Хіба при дуже великому власному бажанні. Нас жаліли. Активно діяли в основному дівчата-медики. Серед зв’язківців жінки стали з’являтися на війні в кінці 2014 – у 2015 роках. Ось я і воюю з 2015-го. Бували складні моменти. Попадали під обстріли. Господь допоміг, напевне. І батьки-командири своїми грамотними діями. Якось ми разом за цих обставин зуміли вижити.

Ні, розповідати про це не люблю.

Для чоловіків більше характерні питання військової доблесті. А скромні захисниці завжди створювали тил. Ось і в цих складних умовах ми намагалися вплинути на атмосферу, домогтися ілюзії певного затишку, були надією і нагадуванням для хлопців, що життя — це не лише важка робота і смертельна небезпека. Коли чоловіки бачать нас, стають сміливішими, чи що. Ми завжди якщо не за спиною у них, то, принаймні, морально поруч.

Як ставиться сім’я? У мене чоловік — військовий пенсіонер. Він був іще радянським офіцером, 1991 року прийняв присягу на вірність українському народові. Невдовзі, після того як чоловік закінчив службу, її почала я. Так склалося, що в часі наші кар’єри не перетнулися.

Я давно в армії. Коли ми складали присягу, там були слова про труднощі військової служби. Ось, разом із війною, ці труднощі і почалися. Раніше, до війни, я не скажу, що мали місце труднощі. Так, незначні питання. Тепер же, коли почалася серйозна робота, — ми не зрадники і не пристосуванці, щоб «ховатися в кущі». Тому ми тут.

Патріотизм своєрідний є, безумовно. Наша бригада дислокується в місті, де я народилася. Я криворіжанка. Якісь радісні моменти, свята, що запам’яталися з дитинства, були пов’язані з військом. Коли ж настали складні часи, — я відчула, що повинна бути з армією, а не в цивільному житті. Думки піти зі служби навіть не виникало. Розуміла: початок війни — це найскладніший і найстрашніший час. Є діти, є сім’я. Проте відчула якийсь поклик. Не скажу, що «поклик душі». Напевно, відповідальність, чи що. Я вже достатньо доросла і розумію: це не іграшки. Але це відповідальність, а я дуже відповідальна людина.

Плани на майбутнє — дослужити до пенсії, військової, обов’язково. Я завжди жила і працювала в місцях, які прийнято називати бойовими частинами, звикла до їхньої атмосфери. Нічого в цьому відношенні змінювати не збираюся. Коли служив чоловік, — сім’я жила в Монголії, Забайкаллі. Задовольнялися тим, що мали. Не скажу, що це дуже подобалося. Однак це доволі прийнятно і це стиль життя. З іншого боку, тут, майже вдома, попри бойову обстановку, особисто мені значно простіше, ніж тоді.

Про те, що після розпаду Союзу ми з чоловіком залишилися в українському війську, не шкодувала жодної секунди. Я уродженка України, з Кривого Рогу. Тут усі мої родичі. Моя сім’я, мама, батько. І виїжджати заради якихось очікуваних привілеїв ніколи не збиралася і не збираюся. Усі разом ми достатньо сильні, щоб упоратися тут.

Так буває, що кількість інформації, зібраної під час виїзду, кореспондент просто не може вкласти одразу і в один матеріал. Проте події українсько-російської війни заслуговують фіксації а наші герої, які беруть у них участь – щоби їх знали. Тому, у продовження теми навчань танкового резерву Командувача операції об’єднаних сил, наступна частина репортажу.

Зенітників ми знайшли тільки тому, що прибули майже одночасно з ними і побачили, як ховалася від зайвих поглядів бойова машина. Через декілька хвилин воїни замаскують техніку так, що її не знайде ніхто ані з землі, ані з повітря.

Старший лейтенант Роман, командир зенітно-ракетної батареї

Зенітно-ракетний підрозділ, приданий до танкового підрозділу, який є загальновійськовим резервом командувача ООС. Завдання – прикрити танковий батальйон від засобів повітряного нападу та засобів повітряної розвідки. В першу чергу – від безпілотних літальних апаратів (БПЛА).

Даний виріб здатний знищувати БПЛА на дальності до 5 кілометрі. Ми можемо боротися з усіма різновидами безпілотників незалежно від того, чи вони рухаються за допомогою електродвигуна, чи мають звичайний двигун внутрішнього згоряння. Засоби спостереження за повітряним простором і системи наведення на ціль працюють у двох режимах – інфрачервоному (реагує на температуру) та фото контрастному режимі (фіксує різницю зображення неба та літаючого об’єкта, а також рух об’єкта). Крім того, у нас є кулеметна установка «ПКМБ» – по-суті кулемет Калашникова на борту, оснащений солідним запасом патронів для безперервної стрільби. Якщо ця штука (бойова машина) дивиться в небо і черговий робить свою роботу – ворожих безпілотників можна не боятися.

Служба мені подобається. Вступив до Харківського університету Повітряних сил на факультет протиповітряної оборони Сухопутних військ, який закінчив у 2015 році та був направлений за державним замовленням на місце проходження служби. Про свій вибір не жалію. Нарощую знання, вміння, користуюся ними на практиці і навчаю своїх підлеглих.

Зі мною на марші був особовий склад зенітно-ракетного взводу зенітно-ракетної батареї. Мої підлеглі – дуже гарні хлопці, відповідальні. До поставлених завдань відносяться належним чином. Виконують своєчасно та вміло мої команди, накази і розпорядження.

І сьогодні ж, на офіційній сторінці ООС Ви зможете знайти відео талановитого оператора Прес-центру КП ОС про те, як проходили маневри. Чи можна передати потужність двигунів, завдяки яким 40-тонні велетні мчать по бездоріжжю так, що ризикуєш звалитися з броні зі своєю бойовою камерою? Чи передати відчуття нестримної сили 125-міліметрових снарядів, готових прокласти дорогу крізь що завгодно? А коли в одному строю, в одному пориві?

•  Як думаєте, взяли б отой населений пункт? – показую за горизонт, чи навіть до нього, на окуповану росіянами часточку українського Донбасу.
•  Був би наказ, – такими силами узяли б без втрат і без проблем. Або з мінімальними. Втримати було б складніше, але то вже інша справа, – відповідає молодший сержант з дуже дорослими як для його віку очима.

Важко передати потужність, заховану в металі. Але ще важче – дух людей, що ведуть його всупереч смертельній небезпеці до слави і перемог. Завдання воєнкора – фіксувати історію, а не придумувати її. Тож рубані фрази простих чоловіків з непохитною позицією подаємо без змін. Їх не вчили красивих слів. Але вони роблять те, на що не здатен жоден оратор.

Командир батальйону майор Олег #Баркатов («Кулак»)

Ми отримали бойове розпорядження. Було сплановано ряд заходів, які виконувались особовим складом під час підготовки та здійснення маршу. Переміщення проводилося вночі за допомогою встановлених новітніх засобів нічного бачення, тепловізорів. Вони у повній темряві дозволяють особовому складу пересуватись на місцевості та виконувати завдання.

Прибули до визначеного району своєчасно, вклалися в нормативи, виконали усі поставлені завдання. Це маскування техніки, її підготовка до подальших дій, створення системи вогню в районі, де розташовуємося на даний момент.

Загалом я задоволений діями особового складу і станом техніки. Вся Техніка марш пройшла. Вся зібралась у районі зосередження. Під час руху ніяких несправностей не було.

Маскування – це перший захід, який повинен виконуватися у зв’язку з дією безпілотних літальних апаратів і розвідувальних підрозділів противника щодо виявлення та характеру дій наших військ. Я вважаю, що особовий склад з цим завданням справився на оцінку «добре».

Наприклад, тут, навколо нас, застосовані елементи як маскувальних сіток, так і природних захисних властивостей місцевості.

Від бойових російських безпілотників захищає, у першу чергу, маскування Якщо противник не виявить цю техніку, – він не зможе виконати своє завдання по скиданню мін чи іншої зброї. Також захищають засоби протиповітряної оборони. Є штатні екіпажі, які призначаються черговими. Танки обладнані станковим зенітним крупнокаліберним кулеметом, здатним вражати повітряні цілі, особливо безпілотні літальні апарати, без всяких проблем. Також у нас є підрозділ протиповітряної оборони, який може прикрити нас від повітряного противника.

Командир бойової машини протиповітряної оборони

Доїхали нормально. Моє завдання керувати діями екіпажу, виявляти повітряні цілі противника та знищувати їх. В мій екіпаж входить також механік-водій та оператор зенітно-ракетного комплексу.

Самою установкою керує оператор. Командир дає команду про готовність «один». Я передаю наказ оператору. Він виконує алгоритм дій для переведення зенітно-ракетного комплексу до готовності «один».

Якщо десь близько з’явиться російський безпілотник, – я доповідаю на пункт протиповітряної оборони та дію згідно з наказом.

Ми можемо збивати з цієї штуки повітряні цілі на малих і гранично малих висотах.

В зоні проведення АТО та ООС проходжу службу з 2016-го року.

Сім’я ставиться до цього нормально, позитивно. Звичайно, хвилюються за мене. Підтримують. У мене дві доньки. 14 та 12 років. Приїду до них, обов’язково, з квітами.

Командир танка Т-64. Позивний «#Ґудбай»

В танкістах служу з 2008 року. Уже є певний досвід. Сьогоднішній марш для мене і мого екіпажу пройшов нормально. Я вважаю, що ціль досягнута. Швиденько доїхали, швиденько розгорнулися. Відпрацювали на 100 відсотків.

Важко не було. Все, як у бою. Але коли виконуються бойові завдання, – при подібних переміщеннях трошки веселіше. Знаємо, що їдемо «працювати». Є певний азарт, чи що. А технічно – усе так само. Коли ми їдемо в бій – завжди є страх. Кожен боїться. Страх є в усіх. Але наш екіпаж бореться з ним. Піднімаємо бойовий дух собі та один одному. Ми знаємо, що люди навколо нормальні, досвідчені, що все буде добре, віримо у власні сили і в побратимів.

Сім’я ставиться до моєї служби, як і кожна мати, дружина, дочка, син. Не дуже добре, звичайно. Рідні хвилюються. Але з розумінням. Звичайно, підтримують. В основному, я їм говорю про службу небагато. Стараюся не говорити. Але якщо десь щось відбувається й інформація потрапляє в пресу, – рідні переконують: «Усе буде нормально, ви всі повернетесь, все буде добре».

Ми достатньо добре вивчили важку техніку. Знаємо в ній кожен гвинтик. Найскладніше в роботі – це утримувати на належному рівні морально-психологічний стан. Навчання чи бій – потрібно налаштовувати людей, працювати з ними. Це складно. Але абсолютно реально. Моя бойова машина, цей танк, для мене – друг. Не більше і не менше. Це мій друг. І це правда. Кожного разу приводимо його в порядок, в робочий технічний стан, і він не підводить у критичний момент, коли дійсно треба.

Навчання підходили до завершення. Хлопці працювали на славу. Коли настав час «ставити оцінки» – їм не було соромно. Командувач об’єднаних сил генерал-лейтенант Олександр #Сирський безпосередньо на місці ретельно вивчив дії танкового резерву, високо оцінив його боєздатність та особисто подякував учасникам маневрів за старанність. Зокрема, – під час підготовки, маршу, маскування техніки і відпрацювання низки інших елементів. Поряд з тим, він визначив завдання щодо вдосконалення тактики дій з метою результативного протистояння ворогові, який також розвивається. Олександр Сирський акцентував увагу на вжитті командирами різних рівнів усіх можливих заходів для збереження життя українських воїнів, у тому числі – під час ведення бойових дій.

Сонце піднімається вгору. Війна продовжується. «Важко в навчанні – легко в бою» – це не зовсім так. У бою не буває легко. Драйвово, дико, весело, але не легко. Проте, що тренується – те й розвивається. Тепер у суворих чоловіків, чарівних, але далеко не слабких, дівчат, у їхніх, покритих бойовими шрамами важких броньованих «друзів» стане трішечки більше шансів уціліти в наступному бою. Хай береже їх Господь!

Усі права захищені. © 2005—2017, ПрАТ «Телерадіокомпанія “Люкс”», Телеканал новин «24».