Філарет — все

Те, про що ми писали впродовж останніх місяців, відбулося.

20 червня у Володимирському соборі Києва пройшла подія, яку її учасники — дещо неправомірно — назвали Помісним собором Української православної церкви Київського патріархату. І вони проголосили:

• Київський патріархат не ліквідовано;
• він існує, ним керує патріарх Філарет, і він претендує на все, що мав до грудня 2018 року. Майно, церкви, парафії.

Це — брехня. Просто і однозначно. Київський патріархат було ліквідовано 15 грудня 2018 року самим патріархом Філаретом. Це зафіксовано документально та відзнято на відео.

На цьому «соборі» він, фактично, дезавуював власні ж твердження.

Ми писали, що на Собор Філарет вийде, скоріше за все, зі слабкими позиціями. Ми переоцінили: позиції виявилися ще слабшими.

Розповідаємо докладно.

Чому?

Зараз уже очевидно: створення Помісної Православної Церкви України, визнаної світовим православ’ям, для патріарха Філарета — голови Київського патріархату — ніколи не було справжньою метою. Він її декларував як завідомо нездійсненну. Коли ж вона справді здійснилася через сподівання українських вірних, зусилля української влади та згоду Вселенського Патріархату — для нього настали важкі часи.

На початку 1990-х митрополит Московського патріархату Філарет вважався найбільш ймовірним кандидатом у предстоятелі Російської православної церкви — Патріархи Московські та всія Русі. Але так не сталося. За нього не проголосували — можливо, ще й тому, що знали його авторитарну навіть за радянськими вимірами вдачу.

Але це був момент розпаду СРСР і здобуття Україною незалежності. Ще донедавна бувши противником української державної та церковної незалежності, владика Філарет швидко змінився і зміг допомогти створити, а згодом і очолити, незалежну українську церковну юрисдикцію, що отримала назву Української православної церкви Київського патріархату.

Так буває.

Уже тоді багато хто ставив питання — скільки у діях патріарха Філарета особистої жаги влади, а скільки щирого навернення до української ідеї? Але, по-перше, ці аргументи тонули серед потоків відверто брудної критики з (про)московського боку, а по-друге, практично це було не так важливо. Щиро чи не дуже, але владика Філарет втілив мрію українців про поновлення власної церкви.

Це стало важливо згодом.

Кожній автокефальній церкві, як і кожній незалежній державі, потрібне визнання. Визнання робить її рівною серед рівних, але й накладає певні зобов’язання щодо загального співжиття.

Необхідність такого визнання усвідомлювали українські політики. Спочатку Віктор Ющенко, а потім й Петро Порошенко зробили це одним із власних політичних проектів, і, паралельно, однією зі спроб увійти у підручники з історії. Ющенку не вдалося. Порошенко діяв за сприятливіших зовнішніх обставин (Російська православна церква, проігнорувавши Всеправославний собор, дуже зіпсувала стосунки зі Вселенським патріархатом), тому в нього вийшло.

Проблема була в тому, що владиці Філарету, насправді, це визнання було, щонайменше, непотрібним. А в тій формі, у якій воно пропонувалося — ще й шкідливим. І тут його особистий інтерес цілком розходився зі стратегічним інтересом як української церкви, так і держави. Єдиний формат, який його б задовільнив — це безумовне визнання УПЦ Київського патріархату як української автокефалії.

Це було неприпустимо для Вселенського патріархату.

По-перше, вони мали хоча б спробувати доєднати до новоствореної структури інші православні церкви України, подолавши розкол. Хай би Київський патріархат став основою нової структури (як, зрештою, і відбулося), але всім, хто хотів би увійти до неї, мала б бути відкрита брама. Для владики Філарета це означало б втрату контрольованості нової структури, входження до неї «чужих».

По-друге, Вселенський патріархат не «легалізував Київський патріархат». Він поновлював стародавню Київську митрополію і, водночас, дарував їй автокефалію — церковну незалежність, відмовляючись від прав на неї. Цим Константинополь створював собі потужного союзника у православному світі. Але він не міг одразу проголосити нову церкву патріархією — для цього потрібен був час, і, бажано, об’єднання довкола неї всіх українських православних, формування власної суто української традиції, відмінної від російської не лише адміністративно, а й зовнішньо та внутрішньо. Владика Філарет не хотів позбуватися ані почесного патріаршого звання, ані звичної адміністративної (авторитарної) структури, ані зовнішніх символів влади, властивих російській церкві — на кшталт свого улюбленого білого куколя.

Зрештою, по-третє — і це головне — Константинополь не задовольняв сам владика Філарет як очільник нової церкви. Він був занадто авторитарним та занадто токсичним, а анафеми, накладені на нього Російською церквою, справедливо чи ні, навіть попри те, що Константинополь їх зрештою зняв, могли відлякати від нової церкви як єпископат інших українських церков, так і керівництво іноземних. У свою чергу, владика Філарет взагалі не сприймав ідеї відходу від влади.

Тож був компроміс. І не просто компроміс, а компроміс, наслідки якого усі сторони бачили по-різному.

Вселенський патріархат, влада України та владика Філарет дійшли такої схеми:

• з владики Філарета знімають усі анафеми,
• він розпускає Київський патріархат, але лише тоді, коли переконається, що на Об’єднавчому соборі, що створить нову церкву, усе піде згідно домовленостей,
• Об’єднавчий собор пройде за схемою представництва, яка дозволить єпископату Київського патріархату скласти більшість та провести свого кандидата на предстоятельство,
• цим кандидатом буде найбільш довірена особа патріарха Філарета — митрополит Епіфаній, якому і буде надано Томос,
• сам владика Філарет залишить за собою титул почесного патріарха та вплив на внутрішні процеси в церкві.
• Саме останній пункт, узгоджений усно, сторони бачили по-різному.

З точки зору Константинополя та української влади, 90-річний владика Філарет просто до кінця життя зберігав за собою єпископство, почесне місце в Синоді та титул патріарха — із приміткою «почесний». Як звання Президента, що згідно українського законодавства залишається як почесна титулатура на все життя, навіть коли термін повноважень збіг.

З точки зору патріарха Філарета, він усе одно залишився би очільником церкви. Владика Епіфаній був би його маріонеткою та фактично виконував би функції голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків. Владика Філарет — зараз це вже очевидно — планував одразу зневажити умови Томосу, повернувши нову церкву до старого адміністративного устрою Київського патріархату (так зване «митрополітбюро» з постійних членів Синоду замість ротації єпископів у керівному органі церкви), а згодом, якщо все вдасться, й проголосити патріархат, змінивши владику Епіфанія.

Себто, зробити з нової церкви другий Київський патріархат за рік-два.

Не вийшло

Йому це не вдалося. Саме тому він зараз лютує люттю людини, яка не змогла пошити усіх у дурні — і використовує механізм проекції, звинувачуючи оточуючих у зраді.

Чому не вийшло?

По-перше, він недооцінив власних єпископів. І владику Епіфанія, і багатьох інших. Він вважав, що зможе їх контролювати навіть після втрати статусу керівника. Але так не вийшло. Навпаки, його намагання змусили їх відсахнутися. Навіть тих, хто був щиро йому вірним.

Їм не було потрібно ані повернення до старої моделі керівництва, ані зневажання умовами Томосу. Навіщо йти в минуле, коли майбутнє видається перспективнішим?

Не зумівши їх змусити, він почав злитися.

По-друге, він переоцінив власну харизму. Він просто відмовився розуміти, що вся пошана, яку йому висловлювали, трималася на його ролі будівничого незалежної української церкви. Щойно він вийшов з цієї ролі — він її втратив. Щойно увійшов у роль руйнівника вже здобутого — розвернув навпаки.

На руйнування авторитету, що заробляв десятиріччями, владиці Філарету вистачило півроку.

Що відбулося і що буде далі

Тому коли владика Філарет проголосив власний «збір знамен» — «Помісний Собор», що мав би проголосити відновлення (точніше, перепрошую, «скасування розпуску») Київського патріархату, за масштабом подія скоріше нагадувала не народне віче, а збори ОСББ.

На подію у Володимирському соборі, окрім Філарета, приїхали лише два єпископи, що представлять кілька невеликих парафій Київського патріархату в Росії, а також з десяток священників та кількадесят мирян. Це фіаско. Саме ця купка людей відчайдушно удавала, що вона — повнота української православної спільноти. Не приїхали навіть люди, на яких владика Філарет розраховував до останнього і включив їх до керівних органів «собору» — епископ Фалештський та Східно-Молдавський Філарет та намісник київського Свято-Феодосійського ставропігійного монастиря архимандрит Макарій. Останній прямо перед собором визначився зі стороною — і це не була сторона владики Філарета.

Таким чином, за владикою Філаретом фактично залишилися кілька храмів у Києві, кілька храмів у Білгороді (Російська Федерація), кілька монахів та з десяток священників. Побудувати з цього нову церкву важкувато. Побудувати її, якщо тобі 90 і тебе, чесно кажучи, вже мало хто поважає — самі здогадайтесь.

Утім, владика Філарет, майже напевно, розгорне кипучу активність.

Він висвятить тих монахів, що залишилися лояльні йому, у єпископи.

Він спробує (вже намагається) потоваришувати з новою владою, розписавшись у абсолютній лояльності.

Ймовірно, він спробує заманити до нової церкви маргінальних священників — представників малих церковних структур, священників, вигнаних звідусіль за якійсь непослух, тощо.

Владика Філарет — боєць і буде битися до кінця. Але він уже не має ресурсу навіть на те, щоб серйозно накапостити. Православна Церква України вже переросла людину, що стояла біля її першовитоків.

Що ж зробить керівництво ПЦУ?

Чесно кажучи — баба з возу. Своїми діями владика Філарет сам поставив себе за межею відновленої української церкви, і дії її керівництва логічно звелися до того, щоб не дати йому утягнути за собою багатьох. Це вийшло.

Наступне засідання Синоду ПЦУ відбудеться вже 24 червня. Єпископи матимуть як формальні підстави висловити незадоволення владикою Філаретом (він проігнорував законну вимогу перереєструвати статути київських парафій з УПЦ КП у ПЦУ), так і обговорити його «помісний собор», а також стан фізичного та душевного здоров’я.

Можливо, колишнього патріарха заборонять у служінні чи констатують його самовільний вихід з церкви. Але, певно, ймовірніше — просто оголосять недієздатним через неадекватність його дій, пославшись на незворотні вікові зміни.

Деякі релігійні оглядачі сподіваються на повернення практики відправки архієреїв на пенсію за досягненням певного віку. Імовірно, це було б корисно, але автор цих рядків має певні сумніви щодо того, що Синод піде на такі різкі кроки — тим більше, що підтвердити таке рішення мав би щонайменше Архієрейський собор, повніше єпископське зібрання.

Уже невдовзі побачимо. Але скоріше за все, дії колишніх вихованців владики Філарета щодо свого вчителя видадуться багатьом навіть занадто поблажливими.

Бо вони знають, що час, люди та канонічне право — на їхньому боці. Їм уже не треба зупиняти колишнього патріарха.

Він сам позбавив себе можливості зашкодити.