Свій серед чужих...

Ті, кому політична страва «Володимир Зеленський» не лізе в горло, вбачають коріння весняного фіаско політичної системи у двох комплементарних компонентах — цифровому ноу-хау кампанії та низькій якості українського населення. Неграмотні вибрали неграмотного — так у цензурній тональності ми можемо резюмувати претензії з протилежного флангу. Все ж логіка «подібне обирає подібне» тут страждає на надмірне спрощення, тому ми нагадаємо декілька очевидних моментів із життя електорату.

Політика, безумовно, одна із чистих форм життя. Постійна боротьба за існування, взяття на себе ризику за вчинення тих чи інших дій, відсутність кінцевого смислу, велика роль фарту, відсутність виграшної стратегії — політика випукло показує всі дратівливі сторони нашого поцейбічного існування. Весь стрес нашого буття збирається на політичному полі в концентрованому вигляді без прикрас і сюсюкання. Постійна напруга через невизначеність майбутнього сприяла успіху релігії, устаканенню суспільної ієрархії, появі індустрії розваг. Всі засоби, які відгороджують людину від особистого зіткнення зі світом, мають успіх, допоки беруть на себе тягар адаптації до зовнішніх умов. Ми носимо одяг, щоб підтримувати оптимальну температуру тіла і забути про обмороження, або використовуємо кондиціонер, щоб не відчувати спеки. Так само ми обираємо релігію, соціальну маску, заводимо друзів, щоб підтримувати свій середньостатистичний рівень психічного і суспільного комфорту. Ми використовуємо соціальні інститути і довколишніх людей як велетенську подушку безпеки, яка повинна пом’якшити удар, якщо особисто «Я» чи «Ти» потрапимо в халепу. Протектор, яким користуємось усі ми, — це політичні інституції, які є фінальним відповідачем у запитанні: «Чому нам так погано?» живеться поряд з іншими людьми.

Політика в секулярному суспільстві є бар’єром проти несподіваних змін, які несе фізичний, економічний і який завгодно інший зріз реальності. Всі неполітичні тварини мають взагалі не відчувати ходу часу і жити за своїми регулярними щоденними потребами, а ефект від війн, епізоотій, економічних криз має фільтруватися на державному кордоні політикою як колективним охоронцем. Це визначає набір вимог до політиків і специфіку їхньої роботи. Політик не повинен у чомусь розбиратися, його все одно оцінять за принципом — чи може він витримати тиск ззовні і розподілити його між громадянами так, щоб кожен окремий індивід не відчував, що став сильно потерпати.

Позицію захисника брали на себе всі останні президенти. Моя родичка з Одеської області у 2007 році переконувала, що Янукович придатніший на посаду гаранта, бо він великий, сильний і поважний. Порошенка з подібною комплекцією нормально сприймали у військовому камуфляжі і в образі Верховного Головнокомандувача. Після нашого локального падіння з 2014 року запити зменшилися до розмірів Зеленського, який свої невидатні фізичні дані компенсував агресивною подачею і манерами підростаючого гопника, який може в темному переході на понт відібрати гаманець без ножа. Скандаліст, який у черзі до реєстратури в державній поліклініці може заткнути рот хамовитій жінці, яка лізе без черги, а потім змусить лікаря почати прийом вчасно — така ситуація цілком органічна для Зеленського. Де-факто частина виборців зробили ставку на неконвенційне хамство і нахабність як універсальний ключик до всіх проблем. Нове обличчя виросло з товщі українських 1990-х, де показний діловий етикет не був модним, тим більше що переключатись доводилось на гумористичний регістр спілкування. Інсталювання стандартного текстового редактора з набором програм для аналізу інформації на такому бекграунді не може обійтися без труднощів. Для аудиторії це все одно позитивний момент — пасивна, жіночна природа публіки (за Фрейдом) сприймає наступальну агресію з-під тісного робочого піджака як особливо привабливий об’єкт любові.

Прийом «клин клином» ще не пройшов тестування в нашій недавній історії, бо ж навіть Янукович намагався мімікрувати під доброго господарника, а фізичну силу використовував в анекдотах і переказах. Тепер електорат катапультував на верх «свого серед чужих, чужого серед своїх» — копію мажора-начальника середньої руки, який спускає ляпас вниз по ланцюжку адміністративної драбини. Використати Зеленського як ефективний таран, який розмовляє мовою приниження і залякування, було чесною реакцією народу на військовий і економічний страх. Погрожувати треба і тим, хто наживається на тарифах, і МВФ, і націоналістам, і місцевим чиновникам, і кому тільки не. Головне, що в ситуації «перетерти за Донбас» Зеленський гідний двійник Путіна. Безапеляційний спосіб розмовляти, стартова позиція від сили, однакові антропометричні габарити, прихід до влади в момент мілітарного протистояння, підтримка олігархів під час обрання. Анігіляція їм обом не світить при особистій зустрічі, але презирлива реакція з-за поребрика показує, як важко дивитися в дзеркало на свого двійника. Якщо правду казали соціологи про високу популярність сусіднього президента в Україні, як мінімум до анексії Криму, то високий результат Зеленського підкріплювався ще й схожістю на Путіна. Вести оборонну війну з відкритою датою закінчення для широких мас — непосильне завдання, на щастя вдало підвернувся чоловік, який принаймні на словах вів кампанію в атакувальному стилі. Так само на контрасті з попередньою політикою сприймалася обіцянка з наскоку закінчити війну.

Однак необхідність бути щитом і бар’єром від зовнішніх загроз включає в себе й ще одну невербалізовану обіцянку — ліквідувати парламентську демократію для наведення спокою і порядку. Для пасивного спостерігача головним чинником дестабілізації є багатопартійність і поліагентність політичного середовища, в чому можна переконатися, перемикаючи телевізійні канали. Фасеткове бачення двох десятків медіа дає сумарну картинку тотального мародерства і скакання на трупах в агонізуючій країні. Лишається провести ясну пропагандистську кампанію, що в усьому винен представницький плюралізм, який дозволяє ховати корупцію за димовою завісою партійних суперечок. Насправді, весь правлячий клас між собою в домовленостях і грає в чотири руки. Отже, треба зробити парламент повністю керованим, а в місцеві органи призначити свого емісара, щоб локальні групові чвари не заважали проводити політику президента в повному обсязі. Порятунку країни суперечить сам факт існування різноспрямованих векторів діяльності, що розсіює енергію на другорядні завдання. Тому клич про необхідність «єдиноначалія» буде в логіці спрощення каналів зв’язку з народом і спрощення контенту, який цими каналами рухається.

Спосіб, у який Зеленський показує себе перед електоратом, бере за основу бажання в Захисникові, який вбереже від зовнішніх і еквівалентних зовнішнім (політична система частиною громадян сприймається як винесений назовні спосіб експлуатації й обману). Користуючись цим, президент у властивий йому спосіб спробує налагодити повний силовий контроль для проходження власних рішень у тому вигляді, як їх задумала правляча команда. Хамство — перший дзвіночок перед переформатуванням політики в сторону її вихолощення і конституційного руйнування.