Царі та капуста

Про Росію багато сказано і написано, але, на мій погляд, українці так і не зрозуміли до кінця, з ким мають справу. Конфлікт, що триває, створює ефект «капустини» — на кожному новому етапі, знімаючи шар за шаром, поглиблюючи своє розуміння природи конфлікту, ми добираємось до ядра, кореня проблеми. Цією проблемою є сутність Росії як держави і як цивілізації.

Росія, а правильніше сказати Москва, виросла з периферійного замкнутого анклаву в межиріччі Волги й Оки, формуючись під впливом Золотої Орди. Можна згадати дві значні події, які свідчили би про військове протистояння між Москвою і степом — Куликовcька битва 1380-го і, через сто років, стояння на річці Угрі. Були битви меншого масштабу, але загалом це не так багато. Як же сталось, що периферія змогла стати домінантом і утримувати таке становище впродовж століть?

У середині XIV століття Золота Орда перебувала на вершині могутності, мала багаті міста і розвинену культуру. У столиці не було фортечних мурів — ніхто не насмілювався напасти на неї. 1359 року починається війна в самій Орді за ханський трон між прямими нащадками Чингісхана — «Велика зам’ятня». Без сильної центральної влади все обвалюється. Тут же стаються військові поразки, яких татарське військо раніше не знало — битва на Синіх Водах із Литвою 1362 року (в результаті перемоги Литва забрала собі Україну), битва на Куликовому полі 1380 року, що закріпила за Москвою роль лідера у Північно-Східній Русі. В кінці XIV століття на Золоту Орду нападає Тамерлан, розбиває її війська і знищує міста. Держава розпадається на частини, ніхто не має сили для того, щоб встановити одноособову владу і відновити єдність, всі воюють зі всіма.

Що робить у такій ситуації Москва? Просто чекає. Після Дмитрія Донського аж до Івана ІІІ на великокнязівському престолі сиділи далеко не видатні правителі, але, незважаючи на це, сила Москви постійно зростала. Татарські воїни масово переходили на службу до Великого князя Московського, оскільки цей осколок Орди був найбільш стабільним і багатим. Вони йому служили так само, як раніше служили хану, за ординськими звичаями. Ми не бачимо якогось шаленого «цивілізаційного» протистояння, якщо не брати до уваги питання релігії. Та й воно розв’язувалось для багатьох татар, що переходили на службу до Великого князя, доволі просто. Головне, сам формат служби для татар був знайомий і зрозумілий, а тому легко прийнятний.

Без війни, великих битв московські князі набиралися сили, яка перетікала до них з татарських ханств. У якийсь момент вони стали сильнішими, ніж найсильніше татарське ханство — Велика Орда, що і зафіксувало стояння на Угрі. Процес тривав, і Велике князівство Московське одну за другою підкорило інші частини Золотої Орди. Щойно центр сили опинився в Москві, вона стала розширюватись за тими ж імперськими принципами, за якими будувалась сама Золота Орда. Держава територіально відновилась за дзеркальної зміни силових полюсів — якщо раніше Степ панував над Лісом, то тепер стало навпаки (так було всюди, де відбувалась «порохова революція»). Формально змінилась ідеологія — замість мусульманства провідною релігією стало християнство.

Золота Орда як держава ґрунтувалася на принципах, закладених Чингісханом: воля хана — абсолютний закон, всі мешканці держави — його раби, все майно належить хану. За службу хан наділяє підданих частиною цього майна, але лише на час служби. Ні про яке право приватної власності не може бути й мови. На місцях хан призначає намісників, основна місія яких — беззаперечно втілювати ханську волю. Так формується вертикаль влади, що є основою державного механізму. Оскільки за такої системи людина — безправна піщинка, вона не має жодної можливості самостійно організовувати своє життя і взаємодіяти з іншими. Тому вертикаль служить не тільки державним механізмом, а заміняє собою самоорганізацію громадян, громадянське суспільство, як би ми назвали це сьогодні. Якщо витягти вертикаль — розсиплеться не лише держава, розсиплеться суспільство. Далі хаос, війна всіх проти всіх — доти, доки нова вертикаль не скріпить людей, одночасно позбавляючи їх волі.

Система дуже стійка. Кризи в ній запрограмовані, але запрограмоване і постійне самовідновлення, що позбавляє людей вибору і змушує буквально молитись на владу та її уособлення — верховного хана. Система ідеально підходить для війни, бо забезпечує можливість максимальної мобілізації наявних ресурсів та швидку оперативну керованість. Щоправда, за однієї умови. А саме — обов’язково необхідна сильна центральна влада, сильний хан, владу якого беззаперечно визнають.

Ординська система ідеально накладається на імперську матрицю — сильний центр, що контролює периферії, не пов’язані між собою прямими зв’язками.

Імперія доти залишається імперією, доки її центр сильніший за будь-яку з контрольованих ним периферій. Для нього життєво важливо перешкоджати прямим контактам, у тому числі економічним, окремих периферій між собою, оскільки такі контакти можуть змінити баланс сил, що недопустимо для імперського центру. В його інтересах — ізолювати кожну окремо взяту периферію від буд-яких зовнішніх контактів, що не може бути гарантовано лише економічним домінуванням центру. Тільки силовий контроль над периферією повною мірою може забезпечити інтереси імперського центру стосовно підконтрольних територій, а це означає, що економіка завжди буде підпорядкована інтересам політики, влади. Насильство, а не економічний інтерес, домінує в такій системі. Зрозуміло, що імперія і федерація (яка будується за мережевим принципом горизонтальних, а не вертикальних зв’язків) — це антиподи, системи, збудовані на принципово протилежних засадах.

Ординська система за будь-яких умов формує і природним чином відтворює не просто імперську систему, а тотальну імперську систему — принцип домінування влади закладено від найнижчого до найвищого рівнів соціальних зв’язків, від контролю простої людини до контролю найбільшої периферії.

Можна простежити, як Орда змінювала ідеологічне оформлення з моменту свого виникнення, не зачіпаючи при цьому основ держави. Початково імперія Чингісхана була здебільшого язичницькою (вірили у Тенгрі — Блакитне небо). Окремі монгольські племена сповідували християнство. Надалі окремі частини імперії, залежно від місцевих умов, прийняли буддизм чи мусульманство. Ординські хани використовували ту чи іншу релігію як інструмент для ідеологічного контролю податного населення, у всіх випадках надаючи преференції, по суті, підкуповуючи духовний стан. І треба сказати, що духовний стан відповідав взаємністю. Так виникла традиція ставити ідеологію (у даному випадку у формі релігії) на службу владі.

Подивімось на сьогоднішню Росію — що з вищевказаного не може бути застосоване до неї? Владна вертикаль як основа держави, слабке суспільство, релігія на службі влади, імперський контроль центру над периферією — перед нами Золота Орда, яка маскується поверхневою європеїзацією.

Здатність до зовнішньої мімікрії — одна з найсильніших і найнебезпечніших властивостей «ординської системи», тому що це система обману. Що не візьми: язичництво, християнство, мусульманство, буддизм, російський комунізм — в ординській системі ніщо не міняє суті влади, держави, суспільних відносин, але створює ілюзію якихось шалених змін чи можливостей. Ідеологія і культура, обслуговуючи владу, утворюють із нею органічний симбіоз. Це справжня тоталітарна система, з якої немає виходу.

Оскільки державна ординська система — імперська, то і культура, яка її обслуговує — також імперська, і не може бути іншою. Російські діячі культури, російська інтелігенція — такі ж «солдати імперії», як і танкісти Кантемирівської дивізії. Фіговий листок лібералізму, який надіває частина згаданої інтелігенції, робить її тільки більш лицемірною, порівняно з відвертими державниками. Щойно культура робить спробу гуманізувати систему, вона починає працювати на її розвал — і влади, і суспільства, і культурних канонів. Гуманізм смертельно небезпечний для Орди, і тому нещадно переслідується. Не тільки державним насильством, а й самоцензурою діячів культури. Достоєвський, Солженіцин — гуманісти, які критикували різноманітні суспільні виразки, але щойно зрозуміли, що подальше розвінчування системи призведе до злому самої Росії, тут же стали запеклими антизахідниками. Це означає, що ординська російська держава і культура — принципово антизахідні, антиєвропейські імперські утворення, яку б ідеологічну обгортку вони на надівали. Це означає, що ординська система — це сама Росія.

На прикладі Золотої Орди XIV століття ми можемо побачити, яким чином функціонує ординська система на етапі розквіту і, що важливіше, яким чином вона обвалюється. Ми бачимо, що не економіка — основний фактор руйнації. Економіка Орди середини XIV століття перебувала в чудовому стані, але від обвалу це не врятувало. Його передумова — ослаблення центральної влади і розвал владної вертикалі. Очевидно, такі умови в Росії можуть скластись у момент, коли Путін реально відходитиме від влади і не буде знайдено шляхів безконфліктної передачі влади наступнику.

Україна провела декомунізацію, щоб звільнитися від огидної тоталітарної спадщини. Однак, знявши один лист із капустини, ми побачили під ним такий же — російську імперську культуру, яку вкорінювали століттями. Українці здебільшого навіть не розуміють, у полоні якого культурного поля вони живуть. Це здається настільки природним, що ризики перебування в цьому полі просто не усвідомлюються. А ризик простий — ординська система заточена на відтворення. І в державному, і в культурному форматах.

Подобається це комусь чи ні, але ми ніколи не зможемо збудувати цивілізовану державу, не звільнившись від російської імперської культурної спадщини, постійно перебуватимемо в зоні ризику втратити все.

Сьогодні Україна переживає критичний момент, стоячи на порозі великих випробувань. Нам дуже не пощастило. Етап реімперіалізації Росії, який, як тепер стає зрозуміло, був запрограмований самою суттю російської держави-цивілізації, збігся із глибокою кризою цивілізації Заходу, куди Україна зібралась рухатись. Європейці завжди були зацікавлені в ресурсах Росії, її ринках, у тому, що вона контролювала величезні території, знімаючи з Європи потребу будь-яким чином турбуватись про порядок на них. Європейці фактично добровільно відмовились від частини свого суверенітету, не бажаючи тратитись на оборону, а найголовніше — не бажаючи себе захищати. Вони потребували старшого сильного партнера, яким були Сполучені Штати Америки. Щойно США за часів Трампа відмовились від ролі партнера-опікуна, зайнявши більш егоїстичну агресивну позицію, економічний інтерес та військова слабкість повернули Європу у бік Росії. Не встигли українці обрати нового президента, очевидно, далеко менш здатного до протистояння з Росією, ніж попередник, як європейці сприйняли це як індульгенцію для свого нового курсу. І чи такого вже нового? Та підтримка, яку вони раніше надавали Україні, чесно кажучи, скидалась радше на мінімально можливу подачку, що рятувала європейські кордони від соціального вибуху в Україні.

Росія залишається імперією і структурно, і за своїм військово-економічним потенціалом. На сьогодні Москва — це центр, що сильніший за будь-яку з периферій, у тому числі за найсильнішу з них — Україну. Доки так буде, Москва невідворотно намагатиметься підкорити собі Україну, незалежно від того, хто перебуватиме при владі у Кремлі. І не тільки Україну. Мене вражають грузини сеансом масового самогіпнозу. Від звичайних людей до діячів культури і політиків, тобто осіб, які мали б розуміти реальні загрози і реальну ситуацію — всі заявляють, що це Путін винуватий у тиску Росії на Грузію, а до самих росіян вони ставляться пречудово. Однак Путін — просто втілення колективної волі кожного конкретного росіянина і всіх їх загалом. Імперський народ імперської держави, яка з моменту свого виникнення існувала виключно як імперія і ніколи в іншому форматі. Тотальна імперська цивілізація, яка, відчуваючи слабкість оточуючих, прагне розширення, бо тільки в стані зовнішньої агресії не проявляється агресія всередині країни. Росіяни хочуть і будуть завойовувати сусідів (доки зможуть), бо таким чином вони розв’язують свої внутрішні проблеми. Це колективний інтерес цього імперського народу, і це треба розуміти всім його сусідам, а не тішити себе ілюзіями. Українцям і грузинам передусім.

На жаль, нам зараз заморочили голову. Своєю наївністю, незрілістю, інфантильністю ми самі полегшуємо ворогові його справу. А на кону стоїть існування нашої держави і народу, життя і здоров’я мільйонів українців. Внутрішня слабкість, відсутність зовнішньої підтримки, агресія сильного і жорстокого ворога — така зараз у нас ситуація.

Безумовно, колись цьому всьому настане кінець. Головне питання — яким він буде, що принесе із собою. З упевненістю можна сказати тільки одне: той світ, який постане після війни, буде дуже відрізнятися від нинішнього. Все зміниться і дуже сильно. Дай Боже, щоб у кращий бік.