Банкнота і російський державник

«Ведь каждое промедление всё усиливает здесь отделение Украины от России более решительное: создаётся привычка, утрачивается власть; создаётся новое тело. Совершенно ясно, что сейчас создано очень много для проявления в государственной истории украинского племени и очень опасно, что в дальнейшем будущем это его проявление примет характер отделения от русской государственности»,[1]— це цитата не із щоденника сучасного російського «правого інтелектуала» чи старого маразматичного імперця-комуніста, який ностальгує за СРСР і міг би висловити іншими словами приблизно те саме. Це запис із щоденника за червень 1918 року людини, портрет якої скоро має з’явитися на найбільшій за номіналом банкноті української держави — Володимира Вернадського.

Володимир Іванович Вернадський народився в сім’ї таємного радника Івана Васильовича Вернадського — типового представника українського дворянства Російської Імперії з козацьким корінням, що виростало з бурхливого XVII сторіччя, часу повстань, становлення козацької протодержави та її руйнації під ударами зовнішніх сил і в результаті внутрішнього розбрату. Починаючи з кінця вказаного сторіччя і майже на цілий вік розтягнувся процес успішної інкорпорації козацької старшини в російське імперське дворянство. Окрім «батога», тодішня імперська політика за часів Катерини II змогла запропонувати козацькій еліті і дуже жаданий «пряник»: те, заради чого, власне, і піднімалося свого часу повстання Хмельницького — дворянський статус, який після указу «О вольности дворянства» став надзвичайно привабливим. Недарма в майбутньому серед діячів українофільського руху, а пізніше і визвольних змагань ми практично не бачимо представників старих родин серед прибічників української незалежності та культурної емансипації.

Революційний 1917-й 53-річний академік Вернадський зустрів у Петрограді, будучи знаним у світі науковцем і організатором з надзвичайно широким колом наукових інтересів, людиною російської культури і російським державником.

«Переносишься в мир культурной работы русской — одного из главнейших элементов единства России. [… ]

Элементы единства: 1) воля народа к единству и к государственности — сейчас чрезвычайно ослабла и, наоборот, направлена в другую сторону, 2) религиозная вера тоже потухла в активных элементах. Временно? 3) духовная культура — очень сильная и крепкая, благодаря мировому её характеру по сравнению со всеми же местными национальными, 4) богатство качественное и количественное русской литературы, имеющей практическое применение в жизни, и малая распространённость других мировых языков, 5) государственная рутина, 6) налаженные торговые связи, 7) значение и выгода большой государственной территории, обычно не оцениваемое, для отдельных частей России, 8) личная связь между деятелями в разных местах и областях России, даже принадлежащих к разным национальностям, основанная на долгой традиции. Несомненно, большое значение должны иметь бессознательные элементы, сдерживающие Россию. Их надо развивать особо».[2]

Проте більшовицький переворот посіяв страшну невпевненість у завтрашньому дні серед усіх верств населення Російської імперії, і навіть переконаних державників змусив шукати опору на окраїнах, де підтримка більшовиків була меншою, ніж на «великоруських» землях. І навіть розглядати можливість федералізації цих територій.

«Невольно думаешь о будущем. Хочется найти выход вне случайных обстоятельств. Эти случайности могут быть ужасны для переживающих, — но поворот так глубок, что то, что за ним сохранится, само по себе огромно. Сейчас в смысле случайностей всё зависит от Учредительного собрания. Если оно будет не большевистское в большинстве, всё же ясно, что унитарная Россия кончилась. Россия будет федерацией. Слишком пала воля и уважение к великороссам. Юг получит гегемонию. Роль Сибири будет очень велика. Я даже мечтаю о присоединении к этой федерации и австрийских земель. Столица не в Москве?»[3]

Цікава думка Вернадського про можливе превалювання Півдня, тобто значною мірою українських земель в майбутній федерації. Тут треба пояснити, що населення українських земель розглядалося як частина «триєдиного російського народу»: «малоросів», «великоросів» і білорусів, а саме слово «українець» використовується (зокрема, і в мемуарах Вернадського) виключно в політичному сенсі для позначення людини, яка виступає за політичне і культурне виокремлення України.

«Сейчас надо ждать результатов выборов в Учредительное собрание. Несомненно, в большевистском движении очень много глубокого, народного. Tu l’as voulu, George Dandin! Демократия показала своё лицо, то, которое она постоянно показывала в истории. В критический момент покажет и свою энергию. Но ясно одно — русский народ до этих форм жизни в мировом государстве не дорос, а так как возврат к унитарной монархии невозможен, то выход один — сильные области, объединённые единой организацией — федерацией.

Если Академия наук будет разрушена как целое в этом вихре — переехать в Киев или Полтаву?»[4]

Хоча Вернадському дуже хочеться сподіватися на те, що Установчі збори врятують ситуацію, насправді ця надія була марною. Уже відбувся більшовицький переворот. Прикриваючись рішенням з’їзду Рад у Петрограді, який був проведений таким чином, щоб на нього потрапили представники лише тих Рад, де більшовики мали більшість, вони скидають Тимчасовий уряд і беруть владу спочатку в Петрограді, а потім у Москві і по всій Центральній Росії. І хоча досі декларується готовність підкорятися Установчим зборам після виборів, на меті вони мають зовсім інше. Більшовики тоді ще не могли заявити прямо, що встановлюють однопартійну диктатуру, оскільки суспільна думка ще мала вагу. Тактика була в тому, щоб приспати схильне до апатії деморалізоване суспільство розмовами про владу Рад і майбутнє верховенство Установчих зборів, тим часом концентруючи владу в своїх руках.

На виборах, у підготовці яких змушені були брати активну участь більшовики, було обрано 715 депутатів Установчих зборів, розподіл голосів такий (у тис.)[5]:

Кількість голосів російських соціалістичних партій (68,9%)

Кількість голосів російських ліберальних і інших несоціалістичних партій (7,5%)

Кількість голосів неросійських партій (13,4%)

Хоча загалом по країні більшовики взяли лише чверть голосів, у «великоруських» великих містах-промислових центрах (включаючи Петроград і Москву) за них була переважна частина. Натомість вони не отримали голосів селян, які здебільшого проголосували за есерів. Також непокоїв більшовиків успіх у великих містах партії кадетів, членом якої був Вернадський. Кадети посіли друге місце в Петрограді і Москві (26,2% і 34,2% відповідно). В 11 з 38 губернських міст вони навіть обійшли більшовиків. Одним із перших кроків більшовиків на шляху до знищення Установчих зборів стала заборона Конституційно-демократичної партії (кадетів). 28 листопада більшовицькі загони схопили всіх кадетів, кого змогли, включно з хорошими знайомими Вернадського. А 12 грудня під приводом цілого шерега абсурдних аргументів більшовики вперше виголошують своє невизнання Установчих зборів і врешті не дають їм зібратися.

Очевидно, що за такого розвитку подій Вернадському було надзвичайно небезпечно залишатися в Петрограді, останній його петроградський запис за 1917 рік датований 19 листопада, а перший за 1918-й рік він пише 17 лютого вже в Полтаві.

В Полтаві не відчувається чиєїсь твердої влади, а населення втомлене від поневірянь.

«Обыватель начинает задумываться и о немце. Он ему обеспечит безопасность от убийств, насилий, явных грабежей — но затем? Тяжёлое придётся пережить и в связи с украинизацией. Корней идейного сочувствия нет; традиция прервана; будет связана с такой же изменой родине, как и большевики, и чувствоваться как насилие. Русская культура, если она, как мне кажется, будет развиваться интенсивно, может не бояться насильственной украинизации. Едва ли можно сейчас создать здесь что-нибудь очень прочное».[6]

Ось що у березні 1918-го Вернадський пише про українські підрозділи, які тоді формувала Центральна Рада:

«Очень важно, чтобы украинская армия была русофильской. Наконец, при сложности жизни и при нашествии немцев важно, чтобы у украинского правительства была армия для защиты русских (в украинской окраске) интересов от немцев. Наконец, может быть образуется-таки общерусская армия в Сибири при оккупации союзников и Японии, и, может быть, ещё удержатся остатки войск Корнилова. Это всё так сложно, и в разговоре с Имшенецким, к которому обращалась бы партийная молодёжь, которой дороги интересы России, я мог только высказать pro и contra — но сделать заключений не мог. Тут должен решать каждый сам. Лозунг «идти!» не может быть дан, но не может быть дан и обратный».[7]

Імшенецький — це полтавський кадет, член ЦК цієї партії, який, певно, цікавився точкою зору Вернадського щодо питання, чи варто радити молодим прихильникам партії вступати до українського війська. Тут і надалі ми бачимо, що Вернадського передусім турбують російські інтереси, а українські державні потуги він розглядає як інструмент, який можна використати на користь російської справи.

Тим часом у Полтаві починають проводити українізацію.

«Сейчас в Полтаве очень тревожное чувство в связи с начинающейся насильственной украинизацией. Через три недели вывески магазинов должны быть по-украински. Новый налог и полное нарушение равенства национальностей. Всюду предписано ввести делопроизводство на украинском языке. Вводят на язычии. Возбуждается ненависть к языку. Небольшая кучка людей проводит, и начинается отношение такое же, как к большевикам. Вышла газета «Вільний голос» — ярко германофильская и русофобская, очень противная по типу и направлению. Пойдет ли? Но яд будет распространять как так единственная на украинском языке».[8]

У кінці квітня в Полтаві стає відомо про державний переворот, здійснений гетьманом Скоропадським під покровительством і з допомогою німців.

«Сегодня впервые в Полтаву проникли слухи и точные известия о coup d'état в Киеве. Два дня не было известий. Сегодня известие о гетманстве Скоропадского, министерстве Устимовича с Кияницыным, Лизогубом, Соколовским, Драгомировым. По-видимому, немцы и хлиборобы. Хлиборобы уже давно говорили здесь о предстоящем coup d'état. Говорят, земельный закон: 40 десятин и выкуп. Я думаю, что этот coup d'état для страны всё-таки лучше. Рада в значительной степени из фальшивых предателей и социалистических бездарностей. Ее кажется никто не жалеет. Всё-таки шовинистического украинства в новой власти не ожидают и, в конце концов, у них есть русское чувство. Наконец они и более образованы, и более умны».[9]

Coup d'état, власне, і означає «державний переворот» по-французьки, а хліборобами Вернадський називає членів Української демократично-хліборобської партії, яка підтримувала Скоропадського.

Уже в травні Вернадський приїздить до Києва до Миколи Прокоповича Василенка, київського кадета, який на той час обіймав посаду в уряді.

«Конечно, никакой украинизации среднего образования не будет. Будет развитие и украинской школы. Василенко мне предлагает заведывание высшей школой и учебными учреждениями: создание Академии наук в Киеве, исторического архива. Необходима широкая постановка культурной работы. Деньги на всё это будут».[10]

На тій самій сторінці:

«Огромно значение сознательного стремления русского общества к воссоединению и возрождению России. Если оно охватит широкие круги, творящие жизньто не сможет быть остановлено».

1 червня 1918-го:

«Единственный выход — рост русской культуры, в этом главная связь между оторванными частями государства».[11]

В цей же час Вернадський активно включається в роботу зі створення Академії наук, весь час зустрічається з різними людьми, багато працює і навіть не полишає, власне, наукову роботу.

4 червня 1918-го:

«Несмотря на все желания, не мог ничего записывать. Весь день до ночи вчера и третьего дня в сутолоке и работе. Вчера утром разговор с Н. Пр. Василенко. Накануне у меня выяснился план организации комиссий и наметились секретари».[12]

«А у меня период довольно ответственный в жизни здесь же. Вот и другие высказывают мысль, что я останусь в Киеве. По-видимому, сюда стремятся многие: Василенко говорил о Зеленском и Петражицком. Петроградские банки хотят перейти и т.д. Новый мировой центр создаётся? Намечался и раньше — ещё старые разговоры с черносотенником Армашевским о Киеве как столице. И многие киевляне к этому стремились и мечтали. Роль Киева велика ещё по отношению с Западом и западным славянством.

Украйна до Сухума. Всё побережье с Азовским морем — идея Василенко. Проводит в Совете министров. Есть карта».[13]

Ця ідея створення нового центру, в якому буде прихисток для росіян із захопленої більшовиками Росії, інкубатора, в якому зможе розвиватися вільно російська культура, а згодом, можливо, стане плацдармом для повалення більшовиків, була в головах багатьох тогочасних «білих». Якщо під таким центром розумілася українська держава, то її підтримка з боку білих носила лише вимушений утилітарний характер (герої «Білої гвардії» Булгакова). Василенко і Вернадський змогли принаймні оцінити вигідність і можливість такого плану, бо були малоросами і принаймні відчували деяку окремішність української культури і могли підтримувати майбутню федеративність, Булгаков, який прожив все життя в Києві, міг якщо не підтримувати, то змиритися з нею, якщо вона стане ключем до звільнення і возз’єднання Росії. А генерал Врангель (хороший знайомий і приятель Скоропадського), який не мав нічого спільного з Україною, не міг зрозуміти і підтримати цієї ідеї. І в його голові думка про необхідність зберегти вільну від більшовиків державність хоч на якомусь клаптику землі виникла, лише коли вороги загнали його до Криму.

«Днём заходил Гинзбург И. И. С ним говорил о делах в России. Он пока здесь. Работает над сводкой анализов и т.д. пород и полезных ископаемых Украины. Его мнение тоже такое, что сейчас необходимо всячески сохранить научную и культурную связь с Россией. Я считаю, что надо занять это место и не дать его занять и повести тем лицам, которые будут стремиться повернуть всё или к Германии или, во всяком случае, к врагам Русской культуры».[14]

Це ключова думка, ще раз: «Сейчас необходимо всячески сохранить научную и культурную связь с Россией. Я считаю, что надо занять это место, и не дать его занять и повести тем лицам, которые будут стремиться повернуть всё или к Германии или, во всяком случае, к врагам Русской культуры». Вернадський, як розумний російський державник, користується принципом: «Якщо не можеш протидіяти — очоль». Якщо не можеш завадити українському характеру створюваних структур Академії наук, то зроби їх невід’ємно пов’язаними з уже наявними російськими, залучи якомога більше росіян до їх створення, мінімізуй, власне, їх українськість. 

Най пробачить мені читач за відступ від початку ХХ сторіччя, але не можу не висловити аналогію із сучасністю, яка впала мені в око. Коли стало очевидно, що Україна отримає Томос, російський інтелектуал від Російської православної церкви дяк Кураєв просто волав: «Потрібно, щоб УПЦ МП долучилася до процесу отримання автокефалії, тоді єпископат УПЦ МП становитиме більшість у об’єднаній церкві і збереже вплив Москви на українську церкву, збереже культурні зв’язки між церквами на сторіччя вперед. На щастя московське керівництво РПЦ його не послухало, а керівництво УПЦ МП виявилося не здатним на самостійні дії.

«В Украине две задачи для меня: 1) объединение украинцев, работающих в украинском возрождении, но любящих русскую культуру, для них тоже родную, и 2) сохранить связь всех учёных и научно-учебных учреждений с русской культурой и аналогичной русской организацией, а не немецкой».[15]

Вернадський продовжував працювати в Києві, але Перша світова війна завершалася, німці, на підтримці яких трималася гетьманська влада, її програли. Вернадський продовжив роботу при Директорії, ще певний час був у Києві за більшовиках, потім працював у Симферопольському Таврійському університеті, в Москві, повертався до Петрограда. Але це вже інша історія, в якій про українську незалежність уже не йшлося.

Тепер настав час підійти до питання, заради якого і була написана така розлога передмова: чи правильним було рішення Національного банку України помістити портрет академіка Вернадського на тисячогривневу банкноту української держави? І за яким критерієм узагалі визначати, кого друкувати на грошах?

Державна банкнота — це де-факто один із символів держави. За часів, коли монархи казали: «Держава — це я», — на грошах карбували монархів. І сьогодні держава за своєю суттю є тим, що надруковано на її грошах. Якщо це Сполучені Штати, то на їх банкнотах портрети людей, які писали Декларацію незалежності: «Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невідбірними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя; що уряди встановлюються між людьми на те, щоб забезпечувати ці права, а влада урядів походить із згоди тих, ким вони урядують». Якщо це Велика Британія, то на її банкноті портрети королеви, яка уособлює собою державні традиції та сталість розвитку британської держави від Вільгельма Завойовника, через Велику хартію вольностей і до сьогодення. Якщо це лукашенківська Білорусь, то на її банкнотах зображені зайці і радянські будівлі.

На наш погляд, Вернадський зробив внесок в українську науку, але як він ставився до української держави? Він був російським державником. Тому відзнака ролі Вернадського в українській науці цілком зрозуміла: на його честь названа єдина українська антарктична станція, найбільша українська бібліотека, вулиці в багатьох містах України, але місце на банкнотах — для українських, а не російських державників.

Україна — це те, що на її банкнотах. Досі на них були князі, які принеси на наші терени християнство: Україна — християнська держава. На них були лідери визвольних змагань: Україна — волелюбна держава. На них були національні поети: Україна —це держава української культури. На них був філософ-життєлюб: Україна — це життєлюбна країна. На банкноті російський державник… Принаймні, наші банкноти — це те, якими ми хочемо бути.