Читаємо Фрідріха Ліста

Економічний націоналізм, який більшість економістів вважали мертвим і забутим, переможно повертається, дякуючи не тільки Дональду Трампу і коронавірусу, а й усвідомленню політиками реалій життя. Навіть Зеленський визнав це на пресконференції, присвяченій перший річниці його президенства, хоча його головний «ідеолог» Стефанчук із глибокою погордою називав команду Зеленського «лібертаріанцями». Мабуть, настав час згадати про економіста, який написав першу у світі книжку про економічний націоналізм — Фрідріха Ліста.

Головна праця Фрідріха Ліста «Національна система політичної економії» вийшла друком 1841 року в Німеччині. Здається, що між сучасною Україною та Німеччиною 180 років тому нема нічого спільного, тому праця Фрідріха Ліста має представляти суто історичний інтерес як віха на шляху розвитку світової економічної думки, подібно до «Капіталу» Карла Маркса або «Багатства народів» Адама Сміта.

Проте «Національна система політичної економії» актуальна для нас з одної вельми сумної причини: ця книжка описує економічну політику, спрямовану на подолання економічної відсталості та слабкості національних держав. Тому там і тоді, де все нормально, про неї згадувати не доводиться. До її ідей повертаються, коли в національній економіці виявляються слабкості — не дуже значні, як зараз у США, або ж катастрофічні, як зараз у нас. За 30 років незалежності Україна перетворилася з держави трохи вище середнього світового рівня розвитку на найбіднішу країну Європи, яка значно поступається середньому світовому рівню. Перед нашою державою постала дилема: або залишитися серед бідних і відсталих країн, або міняти свою економічну політику на таку, що поверне нас хоча б до середнього рівня розвитку, а згодом — дасть змогу досягти рівня високо розвинутих країн. Першим автором, якому вдалося описати та систематизувати таку політику «розвитку навздогін», був саме Фрідріх Ліст.

Життя та становлення світогляду

Фрідріх Ліст (повне ім’я — Даніель Фрідріх Ліст) народився 1789 року в місті Ройтлінген, у герцогстві Вюртемберг (нині земля Баден-Вюртемберг у ФРН) у сім’ї заможного ремісника. Фрідріх не бажав продовжувати сімейний бізнес, тому 1805 року пішов на державну службу. Він не тільки успішно просувався службовими щаблями, а й навіть був запрошений 1817 року викладати державне управління в Тюбінгенському університеті, в одному з найстаріших у Європі та одному з найкращих тоді і нині німецьких університетів.

Ситуація в Німеччині на початку ХІХ сторіччя була складна: важкі наслідки війни в поєднанні з процесом створення держави. Поразка 1806 року від Наполеона показала, по-перше, економічну слабкість німецьких держав, по-друге, необхідність створення єдиної централізованої німецької держави. Завдання могли розв’язати найбільші з німецьких держав того часу — Пруссія або Австрія, зрештою, це вдалося зробити Пруссії 1871 року.

Після поразки від Наполеона Пруссія втратила майже половину території та повинна була заплатити Франції величезну контрибуцію. Лише після закінчення наполеонівських воєн і територіальної перебудови Європи на Віденському конгресі, Пруссія відновила свої західні території, що призвело до економічної конкуренції між індустріалізованими частинами держави, такими, як провінції Рейн та Вестфалія з одного боку і сільськогосподарськими територіями на схід від Ельби з іншого.

Це був один із факторів, які зробили життєво важливими низку реформ, у тому числі — митну, тобто усунення внутрішніх перешкод для розвитку єдиного ринку. Ця реформа відбулася 1818 року, коли було знайдено компроміс між інтересами основних землевласників, які хотіли вільної торгівлі, та інтересами ще слабкої промислової економіки, що потребувала протекціоністських митних тарифів. Скасувавши власні внутрішні тарифи, Пруссія почала запрошувати інші німецькі держави скасувати тарифи, щоб установити міцні економічні зв’язки між усіма ними.

Проблема була у величезній кількості німецьких держав: після закінчення наполеонівських воєн Німеччина складалася із 39 окремих держав, серед них чотири були просто містами. Тому не могла йти мова ні про внутрішній ринок, ні про національну економіку, бо, щоб продати товар, наприклад, із Берліна в Баварію або з Гамбурга в Саксонію, треба було пройти з десяток митниць, на кожній із яких були свої порядки і митні платежі.

Митний союз («Цольферайн») мав привести до ліквідації митних та інших перешкод, (наприклад, у німецьких державах використовували різні міри ваги і довжини), зростання внутрішнього товарного обміну і розвитку підприємництва. Ця проста й очевидна ідея наштовхнулася на спротив суверенів безлічі малих німецьких держав, бо позбавляла їх доходу від митних зборів, тому митний союз був створений тільки 1833-го, через 15 років від початку роботи над ним. Німецька економіка того часу, мабуть, становить перший випадок економічного об’єднання великої території без єдиної політичної влади, яка виникла там тільки 1871 року.

Рушійною силою створення митного союзу була організація приватних німецьких підприємців, що мала назву Об’єднаний німецький торговельний союз, який, крім ліквідації митних кордонів між німецькими державами, також вимагав захисту від англійського експорту, щоб Німеччина не перетворилась на сировинний додаток до Британії. Фрідріх Ліст був радником і речником цього торговельного союзу до того, як був обраний до Палати депутатів Вюртембергу[1].

1820 року Фрідріх Ліст розпочав політичну діяльність, яка приносила йому чимало неприємностей упродовж майже всього його життя, бо його ліберальні погляди не дуже вписувались у політичні реалії тогочасних німецьких держав. Ліст був обраний до Палати депутатів Вюртембергу 1820 року, а вже 1822-го — виключений зі складу депутатів та засуджений на 10 місяців, які мав відсидіти у фортеці під Штутгартом. Звинувачення було суто політичним — за відстоювання самоврядування та реформування судів. Ліст був вимушений тікати в Ельзас.

1824-го він повернувся до Вюртембергу, був заарештований і запроторений у фортецю, а наступного року звільнений за умови вигнання за кордон. Таким чином, Фрідріх Ліст на багато років був вимушений оселитися у США. Американське вигнання зробило з Ліста не тільки громадянина США, а й того економіста, який написав «Національну систему політичної економії», бо у США Ліст познайомився з економічною політикою, яка мала назву «Американська система» і яка протистояла «Британський системі», тобто теорії Адама Сміта. Тому Фрідріха Ліста можна вважати такою самою мірою американським економістом, як і німецьким, і не тільки за громадянством: його головна праця — це виклад досвіду, набутого з дослідження американської економіки, досвіду німецької економічної політики тоді ще було замало.

Відлік часу створення «Американської системи» починається з того самого 1789 року, коли народився Фрідріх Ліст. Того року перший президент США Джордж Вашингтон призначив Александера Гамільтона (1757–1804) головою казначейства США, де Гамільтон упродовж кількох наступних років займався формуванням економічної політики нової держави. 1791 року він презентував Конгресу доповідь, яка є першим зафіксованим на папері викладом економічної політики, що надалі отримала назву «Американська система», а після виходу книжки Ліста — «Національна система». Центральною ідеєю Гамільтона було набуття не тільки політичної, а й економічної незалежності від Британії, перетворення американських колоній із сировинного додатку Британії на промислову державу, чому так наполегливо протидіяла Британія протягом ХVIII сторіччя.

Гамільтон започаткував традицію, яка формувала американську економічну політику аж до середини ХХ сторіччя. Ця цілісна концепція включала три базові ідеї:

• Захист промисловості за допомогою селективних високих тарифів, протистояння вільній торгівлі.
• Державні інвестиції в інфраструктуру, особливо в галузі транспорту.
• Банківська політика, що сприяє зростанню реальної економіки, а не фінансовим спекуляціям.

Пропозиції Гамільтона не були відразу ж утілені в життя, бо в економіці та політиці США домінували плантатори-експортери сировини, яким промисловий розвиток був не потрібний. Але згодом, уже після загибелі Гамільтона, його економічна політика перемогла: пропонована ним тарифна система була затверджена Конгресом через 12 років після його смерті.

Назва «Американська система» належить сенатору і державному секретареві США Генрі Клею (1777–1852). Його економічна концепція була в повному обсязі сформована ним упродовж тривалого політичного життя, але не викладена в систематизованому друкованому творі, бо Клей був чинним політиком, а не вченим або публіцистом. Систематизувати та викласти цю концепцію економічної політики довелось Фрідріху Лісту. Заслуговує уваги той факт, що «Американська система» Клея, особливо її тарифна політика, не мала підтримки в південних штатах, як і пропозиції Гамільтона, бо власники бавовняних плантацій уперто вважали вигіднішим для себе експортувати бавовну, а не переробляти її на американських фабриках.

Фрідріх Ліст постійно проживав у США із 1825 по 1830 роки. У цей період він познайомився з багатьма американськими політиками, в тому числі з Генрі Клеєм. Ліст видавав у США німецькомовну газету, а 1827 року опублікував невеличку працю «Начерк американської економіки», яку можна розглядати як зародок його головної книжки. У США йому пощастило стати власником покладів вугілля, які на роки забезпечили його матеріальні статки.

Після остаточного повернення зі США 1833 року Фрідріх Ліст певний час був американським консулом у Ляйпцигу, а потім багато років присвятив журналістиці та публіцистиці, жив у Парижі до 1843 року, писав для декількох видань.[2]

У цей період він написав і видав свою основну працю — «Національну систему політичної економії». Довгі роки журналістики та публіцистики наклали відбиток на літературний стиль Фрідріха Ліста — далекий від академізму, надто емоційний, за який його книжку часто піддавали критиці наступні покоління економістів.

Ситуація в Німеччині того часу нагадувала США декілька десятирічь до того: становлення держави й одночасне подолання економічного відставання. Спираючись на досвід США, Німеччини, а також Британії до XVIII сторіччя та інших країн, Ліст аргументував політику підтримки економіки в країнах із незрілою промисловістю (зараз країни такого типу називають «країнами, що розвиваються»).

Ліст наполягав на особливих потребах кожної нації відповідно до її обставин і ступеня її розвитку. Він був упевнений у нещирості закликів до вільної торгівлі з боку розвинених країн, зокрема Британії. Ліст писав, що будь-яка держава, яка за допомогою захисних обмежень підняла свої виробничі потужності до такої міри розвитку, що жодна інша нація не може витримати з нею вільну конкуренцію, не може зробити нічого мудрішого, ніж проповідувати іншим країнам переваги вільної торгівлі.

На відміну від тодішніх і теперішніх ліберальних економістів, Ліст вважав, що ліберальна економіка є не передумовою, а результатом економічного розвитку, її передчасне запровадження в країнах із нерозвинутою промисловістю консервує їхню відсталість. Він писав про британський протекціонізм: «Якби англійці залишили все як є, … як рекомендує популярна економічна школа,… бельгійці все ще виготовляли б тканину для англійців, Англія, як і раніше, продовжувала би бути вівчарською фермою для Ганзейського союзу, так, як Португалія стала виноградником Англії та залишилася такою до наших днів… Дійсно, більш ніж імовірно, що без її протекціоністської комерційної політики Англія ніколи не досягла б такої великої міри муніципальної та індивідуальної свободи, як вона зараз має, бо така свобода — дочка промисловості й багатства».

Ліст бачив, що всі успіхи в побудові індустріальних економік і сильних національних держав досягнуті не політикою вільної торгівлі, а й шляхом державного протекціонізму і меркантилізму. Як приклад Ліст порівнював історію Британії та Польщі. Ліст писав про Польщу: «Замість того щоб ввозити вироби фабрично-заводської промисловості, вона (як Британія в той час, коли вона перебувала в аналогічному становищі) повинна була би ввозити з-за кордону капітали і фабрикантів. Але дворянство її воліло постачати за кордон бідні плоди праці своїх кріпаків і одягатися в більш дешевий і красивий закордонний одяг». Вільна торгівля повністю знищила зародки польської промисловості, Польща стала однією з найбідніших країн Європи і взагалі була знищена як незалежна держава і поглинута більш сильними сусідами — Пруссією, Австрією та Росією.

До речі, зараз Україна переживає період, подібний до Польщі тих часів — правлячий клас перетворив її економіку на аграрно-сировинну, продає на експорт сировину, а імпортує предмети розкоші. В результаті ВВП України не досягає навіть рівня 30-річної давності (в порівняльних цінах), а Україна разом із Молдовою стала найбіднішою країною у Європі. Над обома з цих бідняків висить загроза повного підкорення Росією.

Після 1844 року Ліст короткий час жив в Австрії, Угорщині, Англії, але останні роки життя були для нього дуже сумні. Він утратив свій американський бізнес (вугільні копальні), стан його психічного здоров’я різко погіршився. 1846 року Фрідріх Ліст, перебуваючи на тірольському курорті, покінчив життя самогубством.

«Національна система»

Передмова

Передмова дуже важлива для розуміння мотивів і мети написання книжки, бо в передмові Фрідріх Ліст розповідає передісторію «Національної системи політичної економії». Він підкреслює, що понад два десятки років тому, 1818-го, коли він викладав у Тюбінгенському університеті, в нього зародилися сумніви щодо загально визнаної економічної теорії, одним із базових елементів якої є вільна торгівля. Підставою для сумнівів у цій теорії була її невідповідність практиці.

Ліст визнає, що теорія відповідає здоровому глузду і практичному досвіду, наприклад, якщо розглядати позитивний уплив вільної торгівлі після ліквідації митних бар’єрів між провінціями Франції чи всередині Великої Британії. Тобто, якби між усіма країнами була б ситуація, подібна до провінцій Франції, то теорія співпадала б із практикою, але в реальності ситуація зовсім інша: економіки різних країн розділені між собою митними бар’єрами та до того ж мають дуже різні рівні розвитку. Ліст пише, що він намагався викладати студентам не тільки теорію, а й практичну економічну політику, але це було неможливо поєднати з-за суперечностей між теорією та практикою.

Ліст нагадує, у якому занепаді була Німеччина 1818 року. Саме тоді почалася робота Ліста з Об’єднаним німецьким торговельним союзом, у процесі якої він намагався знайти економічну політику, яка могла б допомогти Німеччині подолати такий стан занепаду. Ліст пише, що як радник торговельного союзу він опинився у скрутному становищі: всі освічені службовці, всі економісти та журналісти притримувались панівної теорії, яка вважала протекціонізм злом. Але вільна конкуренція між двома націями може бути взаємовигідною тільки у випадку, якщо вони обоє перебувають у приблизно рівному стані промислового розвитку. В той період Британія була значно більш розвинута, ніж Німеччина, тому панівна економічна теорія й економічна політика на її основі були вигідні тільки Британії, а не Німеччині.

Ліст зізнається, що тоді сили були не рівними: з одного боку — всіма визнана теорія та лобіювання інтересів Британії на всіх рівнях, від імпортерів британських товарів із їхніми грубими грошима до вчених в університетах та чиновництва всіх рівнів, а з іншого — бідність, відсутність будь-якої теоретичної бази, голе бажання захистити слабку німецьку промисловість. Ліст пригадує, що лобісти Британії та прихильники теорії Адама Сміта звинувачували його в незнанні елементарних принципів політичної економії і навіть просто в нестачі розуму.

Двісті років потому ми бачимо дуже схожу картину в Україні: з одного боку — інтелектуальний тероризм прихильників ліберальної економічної політики, які мають підтримку таких міжнародних інституцій, як МВФ та ЄС, а з другого — слабка українська промисловість, яка скорочується щороку в нерівній боротьбі зі значно сильнішими конкурентами, на захист якої виступають нечисленні послідовники політики економічного націоналізму. Справа не тільки в тому, що для адептів ліберальної економічної теорії догмати важливіші за реальність, справа в тому, що ці догмати вигідні для розвинутих країн, які задають тон у МВФ та ЄС, так само, як вони були вигідними для Британії за часів Ліста. Із точки зору національних інтересів розвинутих країн вони діють цілком розумно, точка зору бідних країн їх не дуже цікавить, консервація бідності в цих країнах — не їхня проблема, це національна проблема самих бідних країн.

Для Фрідріха Ліста зламним моментом став переїзд до США. Як він зізнається, ця подія примусила його викинути всі книжки з політичної економії, бо найкращим посібником була реальна американська економіка. Її дослідження зрештою привели до написання «Національної системи політичної економії». Але головне, Ліст вважав, що це дослідження слугуватиме на користь його батьківщині — Німеччині, бо він поєднував у собі німецького націоналіста з лібералом. Саме в Америці Ліст знайшов зразок економічної політики, започаткованої Александером Гамільтоном і довершеної Генрі Клеєм, яка протистояли теоретичній системі Адама Сміта і давала можливість для розвитку незрілої промисловості (infant, за визначенням Гамільтона).

Фрідріх Ліст не дожив до того часу, коли Німеччина під проводим Отто фон Бісмарка втілила в життя пропоновану ним політику і стала економічно найсильнішою країною Європи. Цю політику згодом взяла за зразок Японія, за нею — «азійські тигри» і потім — Китай.

Схожа невідповідність теоретичних догматів марксизму-ленінізму реальній економіці була очевидна і в СРСР у 1970-х роках, коли я був студентом економічного інституту. І не тільки у СРСР, а й у всіх країнах, що будували економічну політику на теорії марксизму — від Чехословаччини до Китаю. Пекін із 1979 року почав пристосовувати економічну політику під реальне життя, і зараз ми бачимо наслідки цього процесу. СРСР і його сателіти почали міняти економічну політику у 1980–1990-х роках трьома різними шляхами: (1) ринкова економіка на зразок країн ЄС, (2) держави-деспотії східного типу (Туркменістан і Білорусь як типові зразки), (3) держави-шукачі ренти (Росія, Україна, Грузія як представники) [3].

Держави третього типу далі в ХХІ сторіччі еволюціонували по-різному: Росія стала східною деспотією, у якій тиранічна державна влада має монополію на розподіл ресурсів і національного багатства; Румунія та Болгарія потрапили під оруду ЄС; Україна залишилась зразком олігархії 1990-х років, де держава та її економічна політика зосереджена в руках купки людей, які роблять статки з політичної ренти. Зовні держава шукачів політичної ренти схожа на ринкову капіталістичну державу, але тільки зовні, бо значна частина економіки перебуває у приватній власності. Але ця економіка не працює в умовах ринкової конкуренції, конкуренція є в доступі до влади, метою економічної діяльності тут є не прибуток, а політична рента. В результаті економічний розвиток припиняється, країна переходить із стану середнього розвитку (який був притаманний усім постсоціалістичним країнам Європи у 1980-х роках) у стан слабо розвинутих країн.

Утративши значну частину економіки, передусім технологічно складні сектори промисловості, такі країни мають декілька варіантів подальшого існування: (1) не міняти економічну модель, орієнтовану на ренту, поступово все більше відстаючи від світового розвитку, (2) переходити до ліберальної економічної політики у дусі Сміта – Фрідмана та «Вашингтонського консенсусу», (3) перейти до політики економічного націоналізму у дусі Гамільтона – Ліста та «азійських тигрів».

Перший із цих варіантів має неминучий результат: економічна слабкість призводить до втрати незалежності формально або неформально, по частинах або цілком. Молдова — зразок такого варіанта розвитку. Придністровська частина країни вже цілком залежна від Росії, на решті території при владі проросійські політичні сили. Україна може стати наступним прикладом.

Другий варіант вважають «стовповою дорогою» до подолання бідності та процвітання. Зразком такого шляху раніше була Грузія. Чесно кажучи, певний час я й сам так вважав. Набережна Батумі та скляний міст через річку Мткварі у центрі Тбілісі були символами цього успіху Грузії. Сумніви почалися після того, як 2012 року мені довелося проїхати сотні кілометрів маленькими містами та селами Грузії. Там бідність нікуди не зникла, вона була гірша за українську. Цей факт примусив мене глянути на економічні показники Грузії. Вони підтвердили сумніви в успіху: хоча темпи зростання перевищували українські та середні у світі, але структурних змін на кшталт «азійських тигрів» в економіці не відбулося, а без структурних змін тривалі високі темпи зростання не можливі. Що й сталося після 2012 року — зростання уповільнилось удвічі: якщо зростання ВВП у 2002–2012 роках становило 6–12% річних (за винятком кризових 2008–2009 років), то після 2012-го темпи впали до 2,9–4,8% на рік, що не суттєво відрізняється від середніх світових показників, які в ці роки тримались біля позначки 3% річних. Ліберальна економічна політика жодного економічного дива в Грузії не створила, вона законсервувала відсталу структуру економіки, що означає консервацію бідності. Все цілком відповідає висновкам Фрідріха Ліста. Грузію не можна вважати зразком розвитку за теорією економічного лібералізму, радше її законсервована бідність — іще одна ілюстрація невідповідності теоретичних догм лібералізму та реальної ситуації в економічно слабо розвинутих країнах.

Третій варіант розвитку — політика економічного націоналізму за Лістом — на пострадянському просторі ще жодного разу застосована не була. Причин може бути декілька: (1) вона значно складніша, ніж ліберальна, тому вимагає значно кращого державного управління, (2) вона відбирає політичну ренту в панівного класу, на що він не погодиться, (3) вона суперечить панівній теорії економічного лібералізму, догмати якої зараз сильніші за реальність, як і за життя Ліста.

Вступ

Перша тема вступного розділу — суперечності між економічною теорією та економічною політикою. Фрідріх Ліст констатує, що прірва, яка відділяє теорію від практики, з часів Адама Сміта не тільки не зменшилась, вона тільки поглибилась. Теорія вважає ідею абсолютної свободи міжнародної торгівлі, яка може тільки через сторіччя стане реальністю, придатною для поточного життя. Ліст звинувачує теорію в тому, що вона ігнорує історичні факти, якщо ці факти їй суперечать. Наприклад, теорія стверджує, що Велика Британія досягла своєї економічної могутності не завдяки своїй протекціоністській політиці, а попри цю політику, що є очевидною неправдою.

Відповідно до панівної теорії, в Німеччині того часу точилися дискусії щодо зниження або ліквідації ввізного мита. Ліст вважав цю ідею вкрай небезпечною. Він пише, що кожна німецька фабрика, яка загине в результаті такої політики, справлятиме враження повішеного трупа, що наводить жах на будь-яку живу істоту. Тому головним чином інтереси Німеччини, пише Ліст, примушують його написати це дослідження та викласти свої погляди, які суперечать панівній теорії.

Водночас Ліст визнавав і помилки практики економічної політики, які випливали з абсолютизації захисних заходів. За ним, протекціонізм корисний і необхідний не завжди і не скрізь, тому з того факту, що він корисний у певний час у певній країні, не можливо робити висновок щодо його необмеженого в часі та просторі застосування.

Виникає резонне питання: чому теорію, яка ігнорує історію та досвід, політику й національні держави, проповідують, як каже Ліст, «у всіх провулках та з усіх дахів»? Відповідь Ліста — схильність епохи до філантропічних експериментів і розв’язання філософських проблем — виглядає не тільки неочікуваною, а якоюсь дуже наївною. Ба більше, ця відповідь суперечить його твердженню, що пропаганда цієї теорії вигідна більш сильним і розвинутим країнам та тим людям у менш розвинутих країнах, які наживаються на торгівлі з передовими країнами.

Із дня виходу «Національної системи» пройшло майже 200 років, але досі економічний лібералізм усе так само пропагують «у всіх провулках і з усіх дахів».

Не один рік вивчаючи проблему економічної політики розвитку, не можу знайти відповідь на очевидне питання: чому міжнародні організації здебільшого і більшість економістів, у тому числі українських, наполягають на необхідності ліберальної економічної політики, хоча всі до єдиної історії швидкого подолання бідності заперечують ліберальну політику? Чому економісти так уперто і так довго не хочуть бачити факти? Чому вони постійно повторюють рекомендації, які не мають жодного прикладу успішного застосування?

Джо Стадвелл у виключно цікавій книжці How Asia Works (в українському перекладі невдало названа «Чому Азії вдалося», хоча Стадвелл описує не тільки удачі, а й провали економічної політики) констатує: «Що видається найбільш неправильним, так це те, що багаті країни й створені ними економічні інституції, такі як Світовий банк та Міжнародний валютний фонд, надавали бідним країнам нікчемні рекомендації стосовно розвитку, які не мали історичної основи. Повторюю ще раз: нема жодної впливової економіки, яка розвинулася б завдяки політиці вільної торгівлі та дерегуляції з низького старту. Чого завжди потребувала кожна бідна країна, так це активного втручання — найбільш ефективного в сільське господарство та промисловість — яке сприяло би ранньому накопиченню капіталу і технологічному розвитку». На прикладі дослідження розвитку Азії ХХ сторіччя Стадвелл робить той самий висновок, що і Ліст на прикладі вивчення розвитку країн Європи та США ХІХ сторіччя.

Разючий контраст між історичною реальністю та рекомендованою політикою подолання бідності, а ще більше — небажання його побачити та усунути, викликають у Стадвелла неприхований відчай, який понукає його рекомендувати політикам бідних країн «навчитися брехати» (таку назву має епілог його книжки). Він пише: «Складно рекомендувати брехню, але в цьому випадку доводиться… Взяти сторінку з книжки про Пак Чон Хі чи про сучасний Китай: публічно проголосити важливість вільного ринку, а далі тихцем займатися власними справами». Ось тільки слова «займатися власними справами» для Пак Чон Хі або Ден Сяопіна мають зовсім інший зміст, ніж для українських можновладців. Наші політики вже навчилися брехати так, що Стадвеллу й не снилося, але «власні справи» для них — то набивання власних кишень, а не розвиток власної країни.

З точки зору Стадвелла, причина помилкових рекомендацій економічної політики, які надавали міжнародні організації бідним країнам, полягає в тому, що вони не усвідомлювали різницю економічної політики в бідних, слабких економіках і в сильних, зрілих. Стадвелл вказує очевидну річь: «Не існує єдиного типу економіки. Їх як мінімум два… Економіка розвитку вимагає підтримки, захисту, конкуренції. Існує також економіка ефективності, що відповідає пізнішому етапу розвитку. Вона потребує меншого втручання, більшої дерегуляції, вільніших ринків…». Це настільки просто й очевидно, що неможливо повірити в існування настільки тупих економістів, які цього не розуміють.

Не думаю, що серед фахівців, що займаються економічною політикою розвитку, є хоч один, хто не прочитав світовий бестселер Еріка Райнерта «Як багаті країни забагатіли… і чому бідні країни лишаються бідними». Це книжка — історична розвідка останніх віків, яка показує шкідливість вільної торгівлі й інших ліберальних заходів у слабких, бідних економіках та необхідність для них протекціоністської політики. Книжка Райтнера — це найкраща критика неадекватності лібералізму з часів Ліста, її видали двома десятками мов, у тому числі українською. До українського перекладу автор написав спеціальну передмову, з якої процитую один абзац:

«Сьогодні найкращою порадою, яку я можу дати, щоб українська економіка процвітала і максимальна кількість українців мали добре оплачувану роботу в рідній країні, є така: ʺНе робіть, як німці кажуть вам робити, а робіть так, як робили німціʺ. Обидва рази, коли Німеччина — як запізніла країна — індустріалізувалася в ХІХ сторіччі і коли — з допомогою плану Маршалла — і індустріалізувалася знову після Другої світової війни, вона дотримувалася духу німецького економіста Фрідріха Ліста. Не відкривайтесь дуже широко для вільної торгівлі, поки не маєте міцної національної промислової основи… Я сподіваюсь, що до сил в Україні, які працюють на розбудову міцної національної інноваційної системи, дослухаються і електорат, і політики. Всупереч значному масиву економічної теорії жодна країна ніколи не піднялась із бідності без інноваційної системи».

Українські політики, мабуть, ніколи не читали книжку Райнерта, бо вони діяли прямо протилежно його рекомендаціям. Після 2014 року, коли Райнерт написав звернення до українців, аграрно-сировинна структура економіки тільки погіршилася, витрати на науково-технічний розвиток досягли історичного мінімуму, неоліберальні заходи економічної політики розширилися, відставання України від середнього світового рівня економічного розвитку збільшилося. Погодитись із тим, що наші політики не читали бестселери Стадвелла та Райнерта, я можу, але повірити в те, що їх не читали економісти Світового банку та МВФ, неможливо.

Ба більше, звинувачення Стадвелла економістів Світового банку в нерозумінні економіки розвитку не підтверджується роботою самого Світового банку. У 2006–2008 роках у Світовому банку працювала спеціальна Комісія зі зростання та розвитку, про яку я вже згадував, на чолі із двома Нобелевськими лауреатами з економіки (Майклом Спенсом та Робертом Солоу). Комісія Світового банку вивчала історії швидкого економічного розвитку, виявила та вивчила 13 випадків за останні 70 років, коли країна збільшила ВВП не менше ніж у 4 рази за життя одного покоління. В жодному з цих випадків не була застосована ліберальна економічна політика, радше навпаки — держава активно втручалася в економічні процеси, економічна політика була скорше антиліберальною, можливо, за винятком Гонконгу, який був у ті часи колонією Британії та частиною її економіки. Висновки цієї Комісії цілком підтверджують історичний факт, зафіксований іще Фрідріхом Лістом: жодна з економік, які досягли швидкого та сталого зростання, не застосовувала ліберальну політику, всі вони зростали за рахунок сильного державного втручання в економіку.

Таким чином, пояснення «нікчемних рекомендацій» стосовно неоліберальної економічної політики неосвіченістю або нерозумністю економістів, зокрема економістів Світового банку, виглядає непереконливим. Найімовірніше, пояснення більш складне, а єдиної причини просто не існує.

Перша причина, на яку вказував Ліст, залишається актуальною, навіть стає ще актуальнішою — це зацікавленість розвинутих країн у поширенні вигідної їм політики у слабо розвинуті економіки. Якщо за часів Ліста такою сильною країною була тільки Британія, то зараз таких країн уже три десятки і вони контролюють міжнародні фінансові та економічні організації. Ця причина лежить на поверхні, вона випливає з безпосереднього матеріального інтересу.

На сьогодні найкращою книжкою про сучасну неадекватну неоліберальну політику для слабо розвинутих країн є праця корейського економіста Ха-Джун Чанга «Погані самаритяни» (Ha-Joon Chang, Bad Samaritans. 2007). Чанг вважає, що багаті країни за допомогою «Несвятої Трійці» — МВФ, СТО та Світового банку — примушують бідні країни прийняти політику вільного ринку, щоб створити середовище, сприятливе для всіх виробників та інвесторів із багатих країн, хоча іноді це робиться напряму на користь конкретних фірм-лобістів. Ці організації та уряди багатих країн підтримує ціла армія ідеологів, серед яких є блискуче підготовлені вчені. Цю машину ліберальної пропаганди Чанг називає «фінансово-інтелектуальний комплекс», а матеріальний зиск — єдиним мотивом роботи цієї машини.

Є друга причин, більш глибока, на яку теж указує Фрідріх Ліст: це позиція, з якої формується економічна теорія та економічна політики. Ліст визнає, що якби він був британцем, то не сумнівався б у правильності теорії Адама Сміта. Але стан його батьківщини зародив сумніви в цій теорії. Фундаментальна різниця полягає в тому, що Британія мала високо розвинуту економіку, а Німеччина мала розв’язувати проблему подолання відсталості від Британії. Для розвинутої економіки протекціонізм не потрібний, потрібна ліберальна економічна політика; для країни зі слабкою економікою, яка має бажання подолати свою відсталість, ліберальна економічна політика шкідлива, їй потрібний протекціонізм. Так було 200 років тому, так є й зараз. Теорія Сміта — це теорія стаціонарного стану розвинутої економіки, теорія Ліста — це теорія динамічного процесу розвитку відсталої економіки.

Третьою причиною може бути велика кількість невдалих спроб державного втручання в економіку і невдалого протекціонізму, особливо в країнах Латинської Америки та Африки. Відомо, що на десяток вдалих прикладів застосування протекціонізму та інших заходів державного втручання в економіку в історії людства знайдеться декілька десятків невдалих, часто катастрофічно провальних. Можливо, велика кількість таких невдач у поєднанні з магією неолібералізму 1970–1980 років дає таку аберацію зору, що всі історії успіху у подоланні бідності здаються невидимими або неусвідомленими. Але, відкидаючи таким чином державне втручання і протекціонізм, економісти виплескують із дитячої ванночки дитину разом із водою: замість того, щоб розібратися, чому протекціонізм у Східній Азії приносив стрімке зростання економіки, а в Латинській Америці — застій і економічні кризи, ми цілковито ганимо таку економічну політику й покладаємо сподівання на неолібералізм. Причому незважаючи на те, що неолібералізм давав позитивні результати тільки в більш-менш розвинутих економіках і ніколи не приносив успіху в бідних, слабких економіках.

Ще однією причиною може бути психологічний вплив наслідків, які мали провали неоліберальної економічної політики та політики державного втручання в економіку. Неоліберальна політика залишає бідних бідними або робить іще біднішими, приклади катастрофічного розвалу економіки на кшталт Індонезії 1997 року не численні. Водночас державне втручання в економіку доволі часто асоціюється з політичними режимами, які супроводжувалися величезними людськими жертвами, як-от у Китаї за часів Мао або в Камбоджі за часів Пол Пота. Шок, який викликають подібні режими, може дійсно затьмарити розум.

Можливо, можна знайти й інші пояснення «нікчемних рекомендацій» неоліберальної економічної політики, але все-таки стійкість теоретичних догм, які суперечать реальності вже 200 років, залишається незбагненною.

Далі Ліст у вступній частині на декількох сторінках викладає суть його власної теорії політичної економії. В тезовому вигляді його теорія виглядає так:

1. Людина — соціальна істота, а найвищою реально існуючою формою соціальної організації є національна держава. Гіпотетичною найвищою формою може бути все людство.
2. Природне бажання кожної нації — власний розвиток. Світове об’єднання націй можливе і корисне, якщо нації мають приблизно рівний розвиток, інакше відбудеться підкорення слабких сильними та занепад слабо розвинутих націй.
3. Рівень розвитку і політичну силу національної держави визначають насамперед рівнем її економічного розвитку.
4. Нації у своєму економічному розвитку проходять декілька послідовних стадій: стан дикості, пастухівництво, землеробство, землеробсько-виробнича стадія, землеробсько-виробничо-комерційна стадія. Нація, яка має розвинуте землеробство, виробництво і торгівлю, завжди буде сильнішою за чисто землеробську. Тому будь-яка нація, яка прагне самозбереження та самостійності, має прагнути найшвидшого розвитку землеробства, виробництва і торгівлі.
5. Нації, які перебувають на перших двох стадіях розвитку, мають використовувати політику вільної торгівлі з розвинутими націями; землеробські нації для переходу на виробничу стадію мають захищати свою слабку промисловість, допоки вона не стане конкурентоспроможною. Основний засіб захисту — митна система.
6. Економічна теорія має два різновиди: (а) космополітична, або теорія майна, яке має вартість, (б) політична, або теорія виробничих сил. Виробничі сили народу залежать не тільки від природних ресурсів та матеріального капіталу, а й від соціальних і політичних інституцій, національної єдності та кооперації.
7. В землеробській нації значна частини виробничих сил не можуть бути використані, її політичні, інтелектуальні та оборонні можливості обмежені. Навпаки, промисловість дає можливості для розвитку всіх сторін життя нації, навіть землеробство може досягти високого рівня розвитку завдяки промисловості.
8. Розвиток країни залежить від її географічного розташування: країни помірного клімату придатні для промислового розвитку, тропічні не придатні природно до промислового розвитку, вони мають залишатися землеробськими. Щоб тропічні країни не потрапляли в залежність від промислово розвинутих країн помірного клімату, останні мають досягти однаково високого рівня розвитку і перешкоджати одна одній у зловживанні своїм станом.
9. Основний потік товарообміну в міжнародній торгівлі становить обмін між промисловими країнами помірного клімату та землеробськими країнами тропічної зони. Обмін товарами між промислово розвинутими країнами має другорядне значення.
10. Економічна могутність країни тим більша, чим більше вона експортує промислових товарів та імпортує аграрно-сировинних товарів.
11. Митна система як засіб економічного розвитку має на меті сприяння промисловому розвитку, захист землеробства митними засобами — помилковий захід, бо землеробство розвивається під упливом місцевої промисловості. Митні перешкоди для імпорту сировини тільки шкодять промисловому розвитку.
12. Країни з невеличкою територією, малим населенням і незначними природними ресурсами не можуть сповна використати митну систему для стимулювання промислового розвитку, тому вони мають долати ці недоліки або шляхом завоювань, або шляхом договірних союзів.
13. Промисловий розвиток нації не може відбуватися швидко, бо він потребує змін у всіх сферах суспільного життя, тому протекціоністська економічна політика також має бути поступовою. Раптове та повне встановлення високих захисних бар’єрів принесе тільки шкоду. Встановлені захисні мита мають діяти достатньо довго, їх передчасне скасування шкідливе, бо місцева промисловість може не встигнути зміцніти і буде знищена іноземною конкуренцією. Також шкідливі занадто високі мита, які повністю блокують імпорт і позбавляють місцевих виробників будь-якої конкуренції.
14. Нація, яка досягла високого рівня промислового розвитку, як зараз Британія, для подальшого розвитку має перейти до політики вільної торгівлі. Митні перешкоди будуть тільки стримувати її власний розвиток, особливо імпорті мита на сировину.
15. Торговельні союзи та договори про вільну торгівля — дієвий засіб для поліпшення відносин між народами, але лише за умови вигоди для всіх сторін.
16. Захисні імпортні мита призводять до зростання внутрішніх цін і втрат для споживачів, але це тимчасові втрати, на які нація має піти, щоб розвинути власні виробничі сили. Створивши виробничі засоби, нація назавжди стає спроможною виробляти безліч дешевих товарів. Протекціонізм не створює монополію, він надає гарантію тим, хто готовий ризикнути для створення нових виробництв. Він не створює монополію, а створює внутрішню конкуренцію замість зовнішньої.
17. Аграрна країна не тільки не може досягти високого рівня продуктивності, вона наражається на небезпеку, якщо сусідні країни йдуть шляхом економічного розвитку. Історія надає приклади загибелі націй, які не змогли розв’язати завдання забезпечення інтелектуальної, економічної та політичної незалежності шляхом створення власної міцної промисловості.

Минуло майже два сторіччя після написання «Національної системи політичної економії», і зараз цілком зрозуміло, в чому Ліст помилявся і в чому був правий. Його твердження про неможливість промислового розвитку країн тропічного поясу або малих за територію та населенням країн не витримало перевірки історією. Але значно більша частина його тверджень виявились цілком вірними і досі не втрачають актуальності для розробників економічної політики слабо розвинутих країн.

Митна система — центральний елемент економічної політики за Лістом — зараз перетворилася на значно більш широкий набір інструментів, який найчастіше називають «промислова політика». Крім митної політики цей набір включає засоби квотного регулювання зовнішньої торгівлі, податкові преференції, субсидії та пільгове фінансування й інші заходи, які створюють можливість для розвитку місцевої промисловості і сфери послуг.

На мене особисто велике враження справляє твердження Ліста про нематеріальний капітал як найважливішу складову виробничих сил нації. Тільки через 150 років після Ліста виникне термін «соціальний капітал» і його дослідження приверне достойну увагу. Для Ліста було вже зрозуміло, що національна єдність є виробничою силою.

Для нинішньої економічної політики України з точки зору теорії Фрідріха Ліста можна зробити дві короткі тези.

По-перше, оскільки неоліберальна економічна політика жодну країну не витягла з бідності, то шанс України подолати економічну відсталість засобами такої політики виглядає зовсім примарним. Заяви першого уряду Зеленського («уряду лібертаріанців») про зростання ВВП на 40% за 5 років нічим не були підкріплені — ні розрахунками, ні хоча б історичними прикладами, і залишилися просто анекдотичним казусом. Вирватися з бідності таким шляхом ми не зможемо, статус найбіднішої країни у Європі залишиться за нами назавжди.

По-друге, якщо статус вічних бідняків нас не влаштовує, то потрібно розробляти економічну політику протекціонізму у стилі Гамільтона – Ліста, політику агресивного державного втручання, реструктуризації економіки у напрямі високих технологій та інновацій, стимулювання високотехнологічного експорту. Ця політика незрівнянно більш складна, ніж неоліберальна, бо замість зменшення ролі держави потребує значного поліпшення якості державного управління. Тим паче, що пряме копіювання такої політики зі східно-азійських зразків не можливе, про що я вже неодноразово писав.

Далі буде.