Місія Івакури: японський пошук політики національного розвитку

У липні 1871 року середньовічна японська держава перестала існувати — майже 300 князівств, що мали свої війська і кордони, були ліквідовані, а країна стала унітарною державою, поділеною на префектури за європейським зразком. Фактично це був заколот, яким керували Кідо Такайосі із князівства Тьосю та Окубо Тосіміті з князівства Сацума, спрямований на припинення безперервних збройних сутичок між князівствами. Заколотники готові були до опору з боку феодальної системи, але на диво його не сталося, заколот вийшов безкровним. А через чотири місяці ініціатори і керівники цього перевороту Кідо й Окубо у складі величезної делегації, в якій налічували майже 100 осіб, вирушили до США та Європи. Головою делегації був призначений Івакура Томомі.

З делегацією Івакури з Японії виїжджало майже половина верхівки керівництва країни, ситуація була вкрай крихкою, тому за три дні до початку місії між її головою та Сайго Такаморі, який фактично лишався головою японського уряду, було підписано угоду про постійний обмін інформацією й утримання від кардинальних змін у країні до закінчення місії.

Перед делегацією було поставлено три завдання: 1) презентація світові нової країни, яка з 1868 року прагнула модернізації та світового визнання; 2) спроба перегляду нерівноправних договорів із США і країнами Європи, укладених із 1854 року; 3) вивчення досвіду США та Європи у побудові сучасних держав та економік.

Кожен із цих пунктів потребує коментарів. Із 1641 по 1854 рік Японія була фактично ізольованою від світу країною, лише двічі на рік іноземцям (голландцям і китайцям) було дозволено заходити у порт Нагасакі. Християнська місіонерська діяльність, яка була дуже активною із XVI століття, потрапила під повну заборону. Ми не розглядатимемо причини та наслідки цієї 200-річної політики закритості від світу, просто констатуємо, що вона була припинена під військовим примусом США. Під загрозою військового втручання, протидіяти якому японці не мали змоги, вони погодилися підписати угоду зі США, яка була нерівноправна і відверто принизлива для Японії. Договір не тільки дозволяв захід американських кораблів у японські порти і відкриття консульств, а й надавав американським громадянам імунітет на території Японії (вони потрапляли під юрисдикцію не японських судів, а американських консулів), а японська влада втрачала право митного регулювання зовнішньої торгівлі. Подібні угоди були підписані невдовзі із Британією, Францією, Росією та Нідерландами.

Принизливі договори та поява іноземців у Японії викликали реакцію невдоволення владою і спротиву їй. Позбавлення права країни на власну митну політику завдало швидкого і сильного удару по економіці: місцеве виробництво бавовняних тканин, не у змозі конкурувати з дешевим імпортом, занепало, виник дефіцит шовку-сирцю та чаю, зросли ціни.

Хоча формально владу в Японії очолював імператор, насправді країною правили військові диктатори — сьогуни династії Токугава, тому після 1854 року протести проти влади були протестами проти сьогунату, за відновлення влади імператора. В результаті політичної та збройної боротьби 1860-х років правління сьогунів було повалене. Із 1868 року почалась нова історична епоха, яка отримала назву «реставрація Мейдзі» за іменем нового імператора.

Хоч владу імператорові було повернуто, але вона була слабкою, бо феодальні князівства не тільки залишили собі війська, а й почали їх модернізувати за пруським зразком. Покінчити із цим вдалося 1871 року в результаті перевороту Кідо й Окубо. Відсутність збройного опору перевороту, найімовірніше, була обумовлена економічною політикою: центральна влада погодились утримувати князівські сімейства за кошти державного бюджету. Таким чином, виникла єдина централізована держава з дуже відсталою економікою, обтяженою невигідними зовнішніми відносинами з найсильнішими країнами світу та величезними витратами на утримання феодальної аристократії (на це йшла третина бюджету держави). В такому стані держави та економіки японці проголосили мету створення «багатої держави із сильною армією». Це так само, якби таку мету проголосила сучасна Україна: у нас це виглядало б відвертою насмішкою, а японці спорядили місію для пошуків розв’язання такого завдання.

На картині художника Ямагуті Хосюн бачимо сцену відплиття місії Івакури. На рейді стоїть пароплав «Америка», на якому японська місія мала вирушити до США, бо власних кораблів для плавання через океан Японія тоді ще не мала. Івакура стоїть на борту парового катера в традиційному японському одязі, а двоє членів місії — у звичайних західних костюмах того часу. Так само вони вдягнуті на фотографії, зробленій після прибуття до Америки.

Керівництво місії

На цій світлині в центрі сидить Івакура в японському традиційному вбранні, поруч із ним бачимо його заступників у цій місії (зліва направо): Кідо Такайосі, Ямагуті Наойосі, Іто Хіробумі, Окубо Тосіміті. Хто ж ці люди? Саме вони перетворили середньовічну країну на модерну державу, одну з найсильніших економік світу, тому хоча б коротко розглянемо життєвий шлях кожного з них.

Івакура Томомі (1825–1883) в дитинстві був усиновлений аристократичним родом Івакура і з молодих років служив при імператорському дворі. З юності до 1860 року він був радикальним противником будь-якого іноземного впливу на Японію, тому виступав категорично проти політики сьогуна стосовно підписання договорів зі США та іншими західними країнами. Але після того, як 1860 року політичні суперечності призвели до вбивства голови уряду, Івакура відмовився від радикалізму і став прихильником співпраці імператора з сьогуном. Шалений тиск із боку колишніх однодумців-радикалів примусив Івакуру полишити 1862 року політичну діяльність і стати буддійським монахом.

Життя в монастирі було недовгим, але кардинально вплинуло на світогляд Івакури: він повернувся до радикальних поглядів проти сьогунату і навіть підготував 1867 року таємний наказ імператорі про повалення влади сьогуна. Виконання наказу не знадобилося, бо сьогун Токугава добровільно повернув владу і землі новому імператору Мейдзі, коронованому 1867 року. Колишній монах повернувся до придворної діяльності й зробив блискавичну кар’єру: 1869-го став заступником керівника уряду, а 1871 року очолив Міністерство закордонних справ і японську закордонну місію, яка увійшла в історію під його ім’ям.

Поїздка країнами Заходу настільки шокувала зрілу людину і досвідченого політика (йому було 46 років на початку місії), що він із противника іноземного впливу перетворився на запеклого прихильника швидкої вестернізації Японії. Після повернення з-за кордону Івакура виступив із різкою критикою пропозиції Сайго Такаморі розпочати захоплення Кореї та переконав імператора в тому, щоб замість війни всі ресурси спрямувати на розвиток освіти, економіки та армії. Палка прихильність Івакури ідеї вестернізації мало не коштувала йому життя: 1874 року на нього напали колишні самураї, але він дивом вижив. Після цього нападу і аж до смерті в 1883 році Івакура уникав публічності, хоча залишався одним із найбільш упливових людей при імператорському дворі.

Кідо Такайосі (1833–1877) вважають одним із «трьох великих героїв» реставрації Мейдзі (двоє інших — це Сайго Такаморі та Окубо Тосіміті). Кідо походив із самурайського роду з князівства Тьосю. Йому було 20 років, коли кораблі командора Перрі зайшли в Токійську затоку, тому, як і більшість самурайської молоді його покоління, Кідо приєднався до руху проти сьогунату та іноземців. Князівство Тьосю було одним із найзапекліших ворогів сьогунату, а Кідо до 30-ти років став одним із лідерів противників сьогунату в ньому. 1864 року князівство Тьосю підняло повстання проти сьогуна, намагалося захопити столицю Кіото, але повстанці зазнали поразки і були страчені.

Кідо вважав повстання передчасним, після його поразки він став одним із членів уряду Тьосю, а після повалення сьогунату 1868 року представляв своє князівство в імператорському уряді. На службі в імператора Мейдзі Кідо увійшов в історію як автор клятви, яку проголосив імператор 1868 року — «Клятви п’яти пунктів», що була фактично маніфестом початку модернізації Японії.

Кідо був переконаним прихильником унітарної імперії, 1870-го він став радником імператора, а наступного року разом з Окубо ліквідував у Японії феодальні князівства. Після повернення місії Івакури Кідо виступав на боці Івакури проти війни з Кореєю, але через конфлікт з Окубо подав у відставку. 1874 року повернувся в уряд на пост міністра освіти і міністра внутрішніх справ, а з 1875 року до своєї передчасної смерті 1877 року був радником імператора.

Окубо Тосіміті[1] (1830–1878) — ще один із «трьох великих героїв» реставрації Мейдзі. Він походив із самурайського роду невисокого рангу з князівства Сацума. У двадцятирічному віці приєднався до політичного руху, як і Кідо, був прихильником антиурядового та антизахідного радикалізму. Після 1858 року Окубо, як і Івакура, змінив радикалізм на помірковані погляди прихильника співпраці сьогунату з імператором і отримав керівну посаду у фінансовому секторі свого князівства. Його політичний вплив у князівстві Сацума базувався на тому, що він був, так би мовити, посередником між найнижчими прошарками самурайства й урядом князівства.

1866 року Окубо разом зі своїм давнім приятелем Сайго Такаморі уклав таємний союз із князівством Тьосю, спрямований на повалення сьогунату і відновлення влади імператора. До союзу приєдналися столичні аристократи на чолі з Івакурою. Після повалення сьогунату 1868 року Окубо зробив швидку кар’єру в Міністерстві внутрішніх справ і 1870 року став радником імператора. На цій посаді він разом із Кідо ліквідував феодальний устрій Японії і був призначений у місію Івакури заступником голови.

До поїздки у США та Європу Окубо, на відміну від Кідо, не поділяв ідею радикальної вестернізації, він був тут більш поміркованим. Але після повернення став проводити політику форсованої індустріалізації та абсолютно негативно поставився до ідеї завоювання Кореї, яку відстоював його давній приятель Сайго Такаморі. Окубо очолив Міністерство внутрішніх справ, у якому було створено Управління розвитком промисловості, що дало йому інструмент для державної політики індустріалізації країни. Фактично з 1874 року Окубо отримав диктаторські повноваження. Завдяки впливу на імператора і фактично абсолютній владі, Окубо зміг за лічені роки почати модернізацію економіки, будівництво текстильних фабрик і військових заводів. Незважаючи на успіхи в державному управлінні, диктаторські методи Окубо викликали суспільний спротив, в результаті чого 1878 року на Окубо напала група самураїв, які зарубали його разом із його почтом.

Іто Хіробумі (1840–1909) відрізняється від інших керівників місії Івакури, бо він суттєво молодший за них і був не самурайського, а селянського походження — самурайський ранг одержав тільки у 27 років. Проте його слід в історії епохи Мейдзі дуже помітний — він був автором Конституції Японії, став першим прем’єр-міністром країни і найдовше обіймав цю посаду.

Іто навчався в тій самій школі, що й Кідо Такайосі, якою керував Йосіда Сьоїн, видатний ідеолог і педагог, який виховав цілу плеяду політиків епохи Мейдзі і після смерті став сінтоїським божеством. Іто так пригадував уроки Йосіда: «Він із божественним натхненням учив нас націоналізму, відданості імператору й етиці бусідо». Природно, що в результаті такого виховання Іто пристав до молодіжного антизахідного руху, однією з акцій якого був підпал 1862 року посольства Великої Британії. Наступного року керівництво князівства Тьосю вирішило відправити на навчання до Британії п’ятьох найбільш обдарованих юнаків, серед яких був і Іто Хіробумі. Через те, що сьогун забороняв японцям виїжджати за кордон, Іто та решта майбутніх студентів покинули країну таємно, Іто виїхав під виглядом матроса британського корабля.

Він пробув у Великій Британії всього два тижні, але багатомісячна подорож на британському кораблі й коротке перебування в Англії перевернули його світогляд, він став запеклим поборником вестернізації Японії. 1870 року Іто був відряджений до США, щоб вивчати особливості фінансової системи, а наступного року саме він ініціював відправлення місії до західних країн, у якій був призначений заступником керівника.

Після повернення місії Івакури Іто стає міністром суспільних робіт, а після вбивства Окубо займає його посаду міністра внутрішніх справ. 1885 року Іто реформував уряд Японії за європейським зразком і став першим прем’єр-міністром в історії країни. Він чотири рази обіймав цю посаду, остаточно пішов у відставку 1901 року.

Особливою заслугою Іто було розроблення та ухвалення Конституції, працювати над якою він почав 1882 року в Німеччині. Робота була завершена 1888 року, і з 1890-го Японія стала конституційною монархією німецького зразка. Іто Хіробумі загинув 1909 року від руки корейського націоналіста, який помстився за позбавлення Кореї незалежності.

Ямагуті Наойосі (1839–1894) був єдиним із керівників місії Івакури, хто не став політиком національного масштабу. У юності він навчався в школі в Нагасакі, де вивчив голландську та англійську мови. Після закінчення школи працював перекладачем в уряді свого князівства, мав тісні стосунки із самураями князівств Сацума і Тьосю і брав участь у встановленні їх таємного союзу, спрямованого проти сьогунату. Тоді ж він зблизився з Івакурою Томомі.

Після повалення сьогунату обіймав посади середнього рівня в Міністерстві закордонних справ, найвищою із яких була позиція помічника міністра, в результаті міністр Івакура запропонував йому стати одним зі своїх заступників під час місії 1871–1873 років. До речі, Ямагуті взяв із собою свого сина, який залишився навчатися у Великій Британії. Після повернення місії до Японії Ямагуті впродовж 15 років перебував на численних чиновницьких посадах у державі, 1890 року його було призначено у верхню палату парламенту за імператорською квотою.

Що спільного мають ці люди?

По-перше, всі вони брали участь у суспільно-політичному русі «Сонно Дзьої» (буквально означає «Шануємо імператора, геть іноземців»). Цей націоналістичний рух набув особливої значущості між 1854 та 1868 роками і став головною рушійною силою повалення сьогунату та перемоги революції Мейдзі. Крайніми екстремістськими проявами руху були вбивства іноземців, у відповідь на одне з яких британці зруйнували столицю князівства Сацума.

По-друге, всі вони стали прихильниками швидкої модернізації Японії шляхом її економічного та політичного розвитку за зразками західних країн. Причому вони не тільки підтримували ідею вестернізації Японії, а й очолили цей процес. Усі вони були проти витрачання ресурсів на завоювання Кореї, бо це завадило б швидкій індустріалізації Японії. Через 30 років, коли Японія вже стала економічно сильною країною, Іто Хіробумі не тільки підтримав підкорення Кореї, а й очолив його.

Здається, неможливо поєднати перше з другим. У реальності друге було логічним наслідком першого. Послідовний раціональний націоналізм — це не стільки шана традиціям, головним символом яких є імператор, скільки перетворення країни з бідної та слабкої на багату і сильну. Тому після 1868 року гасло японського націоналізму змінилося із «сонно дзьої» на «фукоку кьохей», тобто «багата країна, сильна армія». Багату країну та сильну армію можна було збудувати шляхом не убивств іноземців, а запозичення їхнього економічного, військового, технологічного, наукового та політичного досвіду. Для цього націоналістам потрібні державна влада і стратегія перетворення країни. Державну владу націоналісти остаточно захопили 1871 року, скасувавши феодальні князівства. Місія Івакури була першим масштабним кроком на шляху пошуку стратегії розвитку.

Далі буде.