Ефект Могадішо
Примітка редакції. Колись Рідлі Скотт зняв фільм про те, чому зараз США так поводяться. Давайте згадаємо і розберемось.
Оскільки новини читають усі, хотілося б дати вам деяку базу для їх подальшого аналізу. Наприклад, згадати, як свого часу США вчилися на своїх помилках. І чому, в даному випадку, краще б не вчилися.
Почнемо з хорошого фільму. «Падіння чорного яструба» Рідлі Скотт зняв ще 2001 року, і якщо ви його не дивились — радимо за можливості виправити цей прикрий недогляд. Бо це не героїчний бойовик про крутих американців, які всіх перемагають. Це жорстка картина про те, як одна операція пішла не за планом.
У жовтні 1993 року громадянам США довелося дізнатись про існування міста Могадішо. Спецназ США вирушив захопити кількох польових командирів сомалійського польовика Айдіда. Операція мала тривати 30 хвилин. Натомість вона розтягнулась на 15 годин, два гелікоптери Black Hawk були збиті, 18 американців загинули.
Тіло одного з них бойовики протягли вулицями міста. І ось усе це потрапило у прямий ефір світових телеканалів. Крах? Ще й який. Але наше завдання сьогодні — зрозуміти, чому ця подія мала такі наслідки. Для цього треба розуміти контекст.
Якими були США у той момент? Початок 90-х — мабуть, найбільш самовпевнений момент в американській історії. Холодна війна щойно закінчилася, і США її виграли. Радянський Союз розпався. Комунізм програв. Ліберальна демократія тріумфувала, а політолог Фукуяма навіть написав книгу «Кінець історії».
Потім була війна в Перській затоці. У 1991 році американська військова машина показала свій клас. Щойно Саддам Хусейн вдерся до Кувейту, як американці разом із коаліцією його звідти вибили. Буквально за кілька тижнів.
Це виглядало як доказ, що нова американська армія — машина, яка не програє. Точні бомби, супутники, технології. Всі вчинки немов повторювали громадянам США: «Жоден В'єтнам не повториться, шановні».
США почувалися не просто сильними. Вони почувалися необхідними. Єдиною наддержавою, яка може і повинна наводити лад у світі. У цьому настрої й відправили солдатів до Сомалі — майже не замислюючись над тим, чим це може закінчитись.
Коли ті кадри з Могадішо з'явилися на екранах, реакція була блискавичною. Конгрес вибухнув зсередини. Суспільство вимагало пояснень. Президент Клінтон, якому ця операція взагалі дісталась у спадок від Буша-старшого, опинився під шаленим тиском. І, будьмо відверті, його не витримав.
Вже у березні 1994 року американські війська вийшли з Сомалі. Але головне тут — не стільки саме виведення, скільки висновки, які з цього зробили у Вашингтоні. Гуманітарні інтервенції почали вважати пасткою. Потреба втрутитися в чужий конфлікт через небажання вивчати контекст отримала ярлик «Не наша війна». Ні, ну це мало б сподобатися більш ліберальним діячам. Мало б, якби у світі більше не було конфліктів.
Психологічно це було зрозуміло. Але наслідки виявилися катастрофічними. У 1994 році на перші шпальти потрапила Руанда та її внутрішня трагедія. Плем'я хуту почало масово вбивати тутсі. Це була страшна, жахлива різанина. Лише за перші 100 днів конфлікту загинуло близько 800 тисяч людей. Це досі вважається одним із найшвидших геноцидів в історії людства.
І ось тут весь світ дивився на американську армію як на силу, яка могла б це припинити. Адміністрація Клінтона знала свої можливості. Міжнародні спостерігачі попереджали, що ігнорувати таке не можна. Тодішня ООН, на відміну від її актуального стану, буквально благала про втручання.
І що зробили США? Вони цілеспрямовано уникали навіть слова «геноцид» у публічних заявах. Бо якщо визнати геноцид, виникне юридичний і моральний обов'язок якось реагувати. А реагувати — це ризик повторити Могадішо ще раз. Другий рік поспіль.
Отже, поки в Руанді нищили людей будь-якими ріжучими предметами, Вашингтон ретельно добирав слова. Сам Клінтон пізніше назвав це найбільшим жалем свого президентства. Добре, що хоча б чесно визнав, хоча ситуації це не змінює.
Ось перша ціна «правильно засвоєного уроку» з Сомалі. Настільки правильного, що лавина наслідків тільки починалась. І наступний її етап торкнувся вже не якоїсь Руанди на краю світу, а самих США.
Бо був ще один глядач, який уважно спостерігав за американською реакцією на Могадішо. І також зробив свої висновки.
Усама бен Ладен публічно говорив про це неодноразово. Він стверджував, що американці — своєрідний паперовий тигр. Мовляв, варто їм відчути реальні втрати, як вони тікають. Сомалі, на його думку, це довело.
Певна логіка тут дійсно була. Якщо американці настільки бояться повторити Могадішо, вони ухилятимуться від прямих зіткнень. Відтак, тобі як дестабілізуючому гравцю ніхто не заважає діяти з розмахом.
Тож поки Вашингтон дбайливо вичитував прес-релізи, «Аль-Каїда» не менш ретельно готувала теракти проти США. 1998 рік показав, як вибухають будівлі американських посольств. 2000 рік приніс атаку на есмінець «Коул». Відповідь США була млявою. Що підтверджувало: висновок дядечка Усами був правильний, тож можна продовжувати.
А потім впали вежі Всесвітнього торгового центру. І виявилось, що ніяка обережність, ніякий «синдром Сомалі» не врятував Штати від ще більшої катастрофи. Просто замість 18 загиблих солдатів було майже три тисячі цивільних. Всього за день.
Після цього США все одно довелося воювати. В Афганістані, потім в Іраку. Те саме, чого так боялися після Могадішо, тільки цього разу в більшому масштабі. Двадцять років бойових дій.
Тобто американці фактично витратили вісім років на те, щоб нічого не робити, і все одно повернулися до необхідності воювати. Тільки вже на гірших умовах для себе.
Але й це ще не фінал. Здавалося б, ефект Могадішо мав запам'ятатись як довгострокова суцільна невдача у відповідь на звичайну невдачу в одній операції. Дати поштовх американському суспільству. Показати, що бажання нічого не робити «тут і зараз» веде до вимушених дій згодом. Втім, суспільство урок не засвоїло.
Бо згодом воно привело до влади Барака Обаму, відправивши на смітник Джона Маккейна. Новий президент мав надзвичайно свіжу ідею, що США занадто багато воюють, всюди втручаються, і взагалі час трохи відпочити від ролі світового поліцейського.
«Стратегічне терпіння», «лідерство з тилу» — суспільству згодували настільки красиві формулювання для простої ідеї: ми більше не лізем у кожну діру.
Виведення військ з Іраку. Червоні лінії в Сирії, які виявились нічим. Реакція на анексію Криму у 2014-му, яка обмежилась дуже обмеженими санкціями і розчарованими заявами. Це той самий сигнал, який колись помітила «Аль-Каїда». Тільки тепер його зчитали гравці значно серйозніші, тобто Росія і Китай.
Якщо США демонстративно відступають від ролі гаранта безпеки, утворений вакуум хтось заповнить. І вони заповнюють. Хто Донбасом і Сирією, хто Південно-Китайським морем і Тайванською протокою.
Ми не збираємося робити великих узагальнень. Це не зовсім та роль, яку треба виконувати зараз. Повчати вас менторським тоном ніхто наміру не має (ми про свій скромний колектив).
Хотілося лише показати один ланцюжок подій. Як одна болюча поразка в Могадішо породила страх, той породив бездіяльність, вона — черговий акт слабкості з ігноруванням геноциду, а вже звідти народилася трагедія 11 вересня. Звідти пішли нові війни, від нерозуміння їх причини швидко з'явилася втома і бажання вийти. І так по колу.
Проблема була не в тому, що США реагували на Могадішо. Проблема в тому, як вони зробили висновки. Вони вирішили, що головне — по максимуму не втручатися. Хоча треба було більш системно думати, перш ніж втручатися все одно доведеться.
Різниця була невеликою лише на папері. На практиці ви бачите її масштаб. І хотілося б вірити, що зараз американці нарешті вийдуть із замкненого кола. Хоча їм, як і будь-кому деінде, цього робити не хочеться.