Аллах не бачить, Брюссель не пробачить
Примітка редакції. Євроінтеграція — чудова річ. А до якої саме Європи краще інтегруватись, як ви вважаєте?
Якби мені поставили завдання описати європейські новини за останні роки, висновок звучав би так: «Європа робить велосипед без коліс і дивується, чому він не їде; втім, ідея хороша, бо велосипед — штука потрібна».
Насправді є певний прогрес, якщо порівнювати 2026 рік зі, скажімо, 2023-м. Оборонний комісар ЄС Андрюс Кубілюс запропонував створити новий оборонний союз із власною постійною армією. Причина зрозуміла. Навіть тим, хто роками вдавав, ніби американська парасолька вічна, хочеться трошки безпеки.
США дедалі більше дивляться убік Індо-Тихоокеанського регіону. Європі натякають на необхідність працювати над власним військовим потенціалом настільки ж товсто, як студентка — своєму знайомому, який має перевстановити їй Windows.
Здавалося б, ідея правильна. Навіть більше — давно прострочена. Після 2022 року сам факт того, що Європа досі обговорює власну оборонну суб’єктність як якусь сміливу інтелектуальну новацію, а не як питання виживання, вже звучить трохи образливо для здорового глузду.
Але саме тут і починається звична трагедія. Правильну думку автори знову намагаються засунути в механізм ЄС. У середовище, створене не для війни, не для швидких рішень і точно не для відсікання слабкої ланки. Швидше, для уніфікації всіх ланок, незалежно від їхніх заслуг.
Кубілюс говорить про підготовку Європи до самостійної оборони. Про те, що чинні договори не дуже пристосовані для створення справжнього оборонного союзу. Все це також правильно. Слід зазначити, що Урсула фон дер Ляєн теж говорила про поглиблення оборонної інтеграції. Та далі слів це не зайшло.
Проблема лише в тому, що правильні дії у Євросоюзі не перетворюються на правильні наслідки. Коли таке трапляється з нашим власним організмом, ми зазвичай турбуємось і біжимо до лікаря (або хоча б замислюємося про це). Втім, політика далі живе одним днем, і кіпішують через це лічені люди.
Подивіться на карту Європи, враховуючи політичні настрої її ключових столиць. Я не бачу там певного цивілізаційного моноліту, який одного дня може вийти єдиним строєм. Швидше, помітні надто великі розбіжності в усьому, що стосується військових видатків. І це в часи, коли без толкової армії вижити стане надзвичайно складно.
Одні дивляться на Росію як на військову загрозу. Інші — як на неприємну дрібничку, яку краще дипломатично пересидіти. І щось нам підказує, що навіть напад Росії на умовного члена ЄС не змінить ці настрої у деяких інших членів ЄС.
Саме тому оборонний союз у рамках усього ЄС виглядає як погана ставка. Військові потреби та загальноєвропейський консенсус — на жаль, майже взаємовиключні речі. Натомість та сама Україна перебуває поза ЄС і НАТО, хоча й готова надати умовно новому альянсу суттєву підтримку.
Тому ідея Кубілюса може бути життєздатною в іншому форматі. Такий собі союз «не всіх загалом, а охочих». Тут я навмисне уникаю слова «коаліція», бо цей термін останнім часом було дискредитовано безліччю нових коаліцій.
Уявіть собі два альянси. До першого записуємо умовно активні держави — Фінляндію, Швецію, Норвегію, Данію, Польщу, Німеччину, країни Балтії. В іншому альянсі вся Європа, незалежно від рівня заслуг і вкладу тієї чи іншої держави; кожна з них має право вето й тягне ковдру на себе, не пропонуючи спільній вигоді абсолютно нічого.
Ви ж самі розумієте, який альянс є більш життєздатним, правда?
Брюссель занадто часто мислить категоріями збереження єдності за будь-яку ціну. Може, у мирний час це й чудова ідея. Але на порозі нової війни намагатись вберегти коло своєї шиї до кінця тобою не вивчене кубло політичних інтересів… Як на мене, це ризик, що хтось по цій шиї вдарить ножем. Так, замість вдячності.
Я не вірю, що Брюссель відріже від себе якусь державу. Тому подібні пропозиції можуть навіть розлютити його ключових функціонерів. Так само пацієнт у польовому шпиталі може відбиватись від лікарів, які мають відтяти йому синю ногу, від якої вже тхне. Він не хоче втратити ногу. І він до останнього віритиме, що з кінцівкою все гаразд.
Пацієнту дадуть якусь хімію і все зроблять без його підпису. Та навіщо пропонувати брюссельському пацієнту вивчити саму суть проблеми? Невже у європейських країн аж настільки багато часу?
Частина цієї єдності давно стала баластом. Одні союзники готові стояти, інші в цей момент ритмічно псують повітря і називають це складною дипломатією, побудованою на власних національних інтересах. Надто багато бажаючих користуватися прапором, не ризикуючи нічим заради його захисту.
Втім, остання теза насправді шокує багатьох у світі. По-справжньому глибоко її розумієш, коли війна вже палає навколо тебе, а не лише чекає свого початку.
Поки Україна не скасувала свій процес євроінтеграції (або нам його не обрубали ззовні), ці питання мають хвилювати не лише мене. Бо в мене складається враження, що за далекими США українці слідкують набагато більше, при цьому не живучи майже 15 років в умовах інтеграції туди.
Коли долаєш складний маршрут і навіть забув свою точну мету — все одно треба знати, куди ти йдеш.