Американська олігархія: як вона програла? Барони-розбійники

Восени 1936 року, напередодні чергових президентських виборів, Франклін Рузвельт виступав із програмною промовою. Про фінансові та промислові монополії він сказав таке: «Вони почали розглядати уряд Сполучених Штатів як просто придаток до своїх власних справ. Зараз ми знаємо, що урядування організованих грошей є настільки ж небезпечним, як і урядування організованих банд. Ніколи за всю нашу історію ці сили не були настільки єдиними проти одного кандидата, як сьогодні. Вони одностайні у своїй ненависті до мене — і я вітаю їхню ненависть».1 Промислово-фінансові монополії, які підкоряють собі державні інституції, утворюють суспільний устрій, який називають олігархічним.

Довге президентство Франкліна Рузвельта, який вигравав президентські вибори чотири рази поспіль, відоме всім перемогою США у Другій світовій війні, хоча він сам трохи не дожив до капітуляції Німеччини та Японії, і подоланням найбільшої в історії США економічної кризи. Але був ще один здобуток, про який ми зараз поговоримо, — перетворення США із країни олігархів на країну середнього класу. Франклін Рузвельт зробив вирішальний внесок у політичну боротьбу з олігархію у США, але ця боротьба почалася за кілька десятків років до президентства Франкліна Рузвельта.

Барони-розбійники

США були створені наприкінці XVIII сторіччя, і майже сто років це була країна середнього класу (якщо розглядати її як країну вільних білих людей; наявність рабів та індіанців псує картину). Але у другій половині ХІХ сторіччя, десь приблизно з 1865 року, в США почали виникати дуже багаті люди, які швидко перетворилися на олігархів, їх тоді називали «барони-розбійники». Першим, до кого застосували цей середньовічний термін, був Корнеліус Вандербільт (1794-1877).

Назва «барони-розбійники» відображала не стільки обсяг статків, скільки методи ведення бізнесу. Вандербільт був найбільшим судновласником США, тому міг собі дозволити на якомусь маршруті перевезень встановити ціни, які не могли витримати інші судновласники. Був випадок, коли інші судновласники платили йому по 40 тисяч доларів за те, щоб він дав їм можливість користуватися конкретним маршрутом, прибравши з нього свої кораблі. Ситуація дуже нагадували німецьких середньовічних баронів, що брали плату за дозвіл пропливати Рейном через їхні землі. Згодом Вандербільт вклав весь свій капітал у залізниці, що зробило його найбагатшою людиною США.

Наприкінці ХІХ сторіччя у США панували приблизно 40 осіб, які уособлювали американську олігархію: Рокфеллер, Морган, Карнегі та інші, перелік яких нескладно знайти в Інтернеті2. Корнеліусу Вандербільту належить фраза, яка стала найвідомішим виразом ставлення олігархії до закону і влади. Він якось сказав: «Що мені до закону. Хіба я не влада?» Під цією фразою може підписатися будь-який український олігарх, бо в ній викладена суть олігархії — вона вважає себе вище за державну владу і закон. Як сказав у наведеній вище цитаті Франклін Рузвельт, вони вважали уряд США своїм придатком. Таке ставлення олігархів до закону і влади призвело кінець-кінцем до того, що американські законодавці почали боротьбу з олігархами.

Панування «баронів-розбійників» мало економічні основи й соціальні наслідки. Встановлення монополії призводило до монопольної ренти, яку отримували «барони-розбійники», а отримання монопольної ренти призводило до шаленої концентрації багатства у невеличкої купки людей. Така ситуація зберігалася до початку 1930-х років. У ті часи найбагатші 0,1% американців володіли більш ніж 20% національного багатства США. А потім, після Другої світової війни, США стали зразковою країною середнього класу і були такими аж до 1980-х років, коли знову почалось зростання економічної нерівності. Яким же чином із країни «баронів-розбійників» було зроблено країну середнього класу?

Джон Шерман

Початком боротьби з «баронами-розбійниками» та взагалі з монополізацією економіки був закон Шермана 1890 року, який забороняв угоди, що обмежують конкуренцію та створюють монополізацію (і навіть спроби монополізації) ринків. Закон Шермана був спрямований не проти монополій взагалі, бо є законні й чесні монополії, утворені, наприклад, інноваційною діяльністю підприємця, а проти штучних монополій, утворених змовою або зловживанням владою. З приводу закону Шермана у 1993 році Верховний суд США дав пояснення: «Мета закону не захищати підприємства від функціонування ринку, а захистити громадськість від неспроможності ринку. Закон спрямований не проти конкурентної поведінки, а проти поведінки, яка несправедливо намагається знищити саму конкуренцію».

Джона Шермана (1823-1900), який був автором цього закону, неможливо назвати рядовим конгресменом. Вперше його обрали до Конгресу у 1855 році у віці 32 роки. Остаточно він залишив його 1897 року, тобто пропрацював в обох палатах Конгресу 42 роки з перервою в 1877-1881 роках, коли був секретарем казначейства США. За багато років роботи в Конгресі США Шерман став лідером у питаннях фінансового законодавства, допомагаючи відновити грошову систему США після громадянської війни. Серед іншого, він працював над розробкою законодавства, яке відновило кредитоспроможність держави та стабільну валюту, забезпечену золотом. На посаді секретаря казначейства США Шерман вирішував ті самі проблеми.

Джон Шерман став впливовим політиком ще до виникнення американської олігархії і був серед провідних членів республіканської партії, які розглядалися як можливі кандидати на президентську посаду. Таким чином, Шерман зовсім не випадково став автором першого антимонопольного законодавства, мабуть тоді у США не було більш підготовленого в цій царині законодавця, можна сказати, він втілював загальне сприймання олігархії американським Конгресом.

Один із дослідників американської олігархії так описує ситуацію в Конгресі під час слухань закону Шермана: «Побоювання полягало в тому, що концентрація економічної влади в руках нечисленної еліти дестабілізувала б демократію. Коли приватні особи концентрують надзвичайне багатство, вони можуть використати це багатство для «впливу на уряд». Сенатори вважали, що монополії є екзистенційною загрозою для будь-якої республіки, а отже, владою Конгресу і волею народу потрібно запровадити закон для подрібнення цих монополій. Ці настрої перегукувались майже повсюдно, тому закон Шермана пройшов майже з одностайною підтримкою.»3 Це дуже важливий фактор — загальне усвідомлення на законодавчому рівні національної небезпеки, яку становить олігархія.

Але одна справа — ухвалити закон, інша — його застосовувати. Закон Шермана написаний дуже загальними фразами, для конкретизації в американський юрисдикції, побудованій на прецедентному праві, потрібні були рішення судів по конкретних справах. Але до 1901 року, коли президентом США став Теодор Рузвельт, закон Шермана застосовувався доволі мляво, було всього 18 справ у судах.

Теодор Рузвельт

Величезні скульптури на горі Рашмор у Південній Дакоті зображують чотирьох видатніших Президентів США, як це вважали американці у 1930-х роках, коли ці скульптури були висічені у гранітній скелі. Одним із чотирьох є Теодор Рузвельт (1858-1919). Останнє, оприлюднене в 2019 році4, дослідження суспільного значення американських президентів, засвідчило тільки одне доповнення до цієї четвірки — після Джорджа Вашингтона другим називають Франкліна Рузвельта, а решта президентів — Томас Джефферсон, Теодор Рузвельт і Абрагам Лінкольн — залишаються на своїх місцях, увічнених на горі Рашмор.

Які ж справи Теодора Рузвельта найбільш запам’яталися американцям? Це його боротьба з олігархічними монополіями та природоохоронна діяльність. За президентства Теодора Рузвельта судових справ за законом Шермана було аж 44, тобто в 2,5 рази більше, ніж за часів трьох попередніх президентів. Питання не тільки в кількості, а й у рівні олігархів, на яких Рузвельт підняв руку: починаючи з Моргана, чию залізничну монополію Northern Securities Company було ліквідовано, і закінчуючи Рокфеллером, чию найбільшу нафтову компанію світу Standard Oil було розформовано (ця справа завершилась вже при наступному Президентові США).

За свою боротьбу з монополістичними корпораціями, які американці називали трастами, Теодор Рузвельт у народній пам’яті залишився як «trust buster», дослівно — «руйнівник трастів». Сучасні історики не так однозначно трактують його ставлення до монопольних утворень, бо Рузвельт визнавав, що великі корпорації можуть бути корисними (між іншим, великі корпорації брали участь у фінансуванні його виборчої кампанії у 1904 році). Він скоріше намагався не знищити великі корпорації, а врегулювати їхню діяльність, щоб завадити їм ставати шкідливими для суспільства. Для державного регулювання монополій Рузвельт заснував у 1903 році Бюро корпорацій, яке згодом за часів президентства Вудро Вільсона було реорганізоване в Федеральну торгову комісію, що нині є головним державним органом антимонопольного нагляду у США.

У своїй автобіографії Теодор Рузвельт писав, що це неправильно — нищити всі великі корпорації, незалежно від їхньої поведінки, треба навчити їх жити за законом. Тобто твердження Рузвельта є протилежністю твердженню Вандербільта. Хочеш бути великим бізнесом — живи за законом, а не підміняй закон своєю владою.

Далі буде

¹ Цю знамениту промову можна прочитати на веб-сайті Президентської бібліотеки Франкліна Рузвельта

² Перелік «баронів-розбійників» можна побачити, наприклад, у Вікіпедії

³ Zachariah Foge, American Oligarchy: How the Enfeebling of Antitrust Law Corrodes the Republic, 12 J. Bus. Entrepreneurship & L. 119 (2019)

⁴ https://scri.siena.edu/2019/02/13/sienas-6th-presidential-expert-poll-1982-2018/