Анексія Криму у дзеркалі російської пропаганди

Керченський міст як аргумент агресії

Будівництво Керченського моста було для Путіна сакральним дійством. Про плани спорудження моста, що з'єднає територію Росії з півостровом, Москва заявила ще 18 березня 2014 року, коли Путін виступив у Кремлі з промовою з нагоди приєднання Криму. Технічні проблеми, відмову світових компаній від участі у будівництві, шалену вартість на тлі розвалу економіки до уваги не брали, але гірка пігулка від світового засудження факту захоплення Криму вимагала від кремлівського лідера вражаючих звершень, щоб закріпити новий статус кримської території. І найефектнішим пропагандистським трюком мав стати міст між Кримом і материковою Росією, який, на думку Путіна, повинен був остаточно закріпити претензії Москви на оспорювану територію. Тому цей проект став принциповим для Кремля не лише в геополітичному, економічному і військовому сенсі, а й передусім щодо задоволення диктаторських амбіцій лідера Кремля.

І коли Путін заліз до кабіни оранжевої будівельної вантажівки і проїхав нею через 12-мильний міст до Криму на півроку раніше, ніж було заплановано, то світився від почуття власної гідності. Адже показав світу і своєму народу, що, попри ізоляцію та санкції, він у змозі завершити величезний проект, таким чином довівши, що анексія Криму необоротна.

Пропагандистську машину запустили по всьому світу — Russia Today і Sputnik у цілодобовому режимі, всіма мовами намагалися виправдати незаконне захоплення Криму і представити міст історичною подією об'єднання «споконвічних» російських територій.

Щоб домогтися пропагандистського успіху принципового в економічному та військовому сенсі проекту, Кремль навіть змирився з недоробками під час будівництва і загрозою руйнування моста внаслідок зимових штормів. Так, українські, а також російські експерти вказують на великі недоліки в конструкції, з якими уряд змирився, аби швидко закінчити спорудження. Те, що мостом послуговуються великовантажні автомобілі, викликає питання з погляду безпеки, а сумніви щодо того, чи зможе конструкція одночасно витримати вагу поїздів, вантажівок і автомобілів, призвели до того, що у Криму лише одна невідома фірма погодилася застрахувати міст.

Так чи інакше, для Путіна Кримський міст ознаменував остаточний, «фізичний» етап приєднання півострова до Росії, коли Крим виявився під’єднаним до російської інфраструктури. І навіть The Washington Post була змушена визнати, що «Володимир Путін відкрив міст вартістю 4 млрд доларів, що безпосередньо зв'язує Росію з Кримом. Це забезпечило йому пропагандистську перемогу, викликало засудження Заходу і стало черговою демонстрацією персоналізованої системи влади». І дійсно, міст не просто з'єднує два береги: за інформацією дослідницької організації The Jamestown Foundation, він — центральний елемент військової стратегії Росії в регіоні. Позаяк міст проходить через Керченську протоку, росіяни в разі потреби можуть заблокувати за його допомогою половину українського узбережжя. Для захисту моста створили спеціальні підрозділи Нацгвардії, а безпосередньо поблизу Криму розмістили батарею С-400.

Інцидент у Керченській протоці

Динаміка конфлікту між Росією й Україною практично непомітно для світової громадськості перемістилася на Чорне море. Після відкриття у травні 2018 року моста, попри укладений 2003 року договір, що передбачає свободу судноплавства в Азовському морі та Керченській протоці, Росія фактично блокує доступ до Азовського моря кораблів заввишки понад 33 метри, а катери російської прикордонної служби в Азовському морі почали силоміць зупиняти і контролювати судна, які прямують до українських портів, передусім Бердянська і Маріуполя. Росія в кінцевому підсумку хоче відрізати українські території навколо Маріуполя і Бердянська від морського шляху, і таким чином послабити цей регіон та Україну загалом.

Інцидент у Керченській протоці та її околицях перетворився на пряму військову конфронтацію між Росією й Україною. Ввечері 25 листопада 2018 року прикордонна служба ФСБ РФ відкрила вогонь по кораблях ВМС України в нейтральних водах. Було поранено кількох українських моряків. Кораблі затримали і переправили до порту Керчі. Паралельно з військовою ескалацією на українську інфраструктуру було здійснено хакерську атаку, а доступ до інтернет-сайтів українських ВМФ і Міноборони — раптово заблоковано.

Збройне захоплення Росією трьох українських суден за кілька днів до запланованої зустрічі лідерів США і РФ у кулуарах засідання «Великої двадцятки» в Буенос-Айресі продемонстрував готовність Путіна йти на загострення конфлікту, незважаючи на наслідки.

І мета бойової атаки російських силовиків не лише завдати збитки українській морській торгівлі в Азовському морі. Після будівництва Керченського мосту Москва фактично взяла Азовське море під контроль. І, ймовірно, наступним кроком РФ буде анексія Азовського моря і найбагатших українських нафтових родовищ у Чорному морі. Цей морський простір стає третім осередком російсько-українського конфлікту, після Криму і Донбасу.

Припускають, що російське керівництво ще не цілком відмовилося від ідеї сухопутного коридору до Криму, у зв'язку з чим контроль над протокою й Азовським морем набуває особливого значення.

Що отримав від Криму Путін?

Про позитив приєднання Криму для РФ, який розганяє кремлівська пропаганда, ми вже розповіли. Подібними діями Москва прагне продемонструвати українському населенню економічну й політичну недієздатність його держави.

Проте, з іншого боку, всередині країни Путін переживає серйозне падіння популярності. Вона опустилася до найнижчої позначки з моменту, що передував анексії Росією Криму в 2014 році. Тому спокуса вхопитися за конфлікт в Керченській протоці, щоб за допомогою зовнішньополітичної ескалації відвернути увагу від внутрішніх проблем Росії та мобілізувати громадську думку, у Кремля дуже велика. Навіть маленька переможна морська війна добре підходить для того, щоб компенсувати дедалі меншу популярність Володимира Путіна.

Однак масована пропаганда особистої ролі Путіна в анексії Криму та будівництво Керченського мосту, хоч як дивно, призвели до зворотного ефекту всередині Росії.

Російські ЗМІ в усіх деталях документували безпосередню участь Путіна в кримському і керченському проектах, однак таке фокусування на ролі Путіна висвітило й непривабливий бік: незліченну кількість поганих автодоріг, залізниць і мостів по всій країні, які, на відміну від Криму, не користуються особистим заступництвом президента. Адже очевидно, що прагнення уряду закачувати гроші у Крим означатиме, що проекти в інших місцях Росії отримуватимуть ще менше фінансування. А голова Мінекономрозвитку РФ Олексій Улюкаєв уже оцінив загальний обсяг російських інвестицій до Криму в 150–200 млрд рублів на рік (3,2–4,3 млрд євро) протягом кількох найближчих років. І основна частина інвестицій ляже на плечі російського бюджету і державних підприємств. При цьому залучення іноземних інвесторів малоймовірне, оскільки приєднання Криму до Росії не визнане, і міжнародні компанії побоюються санкцій із боку Євросоюзу і США. Усе це підживлює протестний потенціал. Росію накрила небачена за своїм розмахом хвиля протестів проти влади, у тому числі й проти анексії Криму.

Та й саме відкриття мосту мало радше театральний, ніж реальний характер, оскільки головні магістралі, які йдуть до мосту як із боку материка, так і через весь Крим, лише будують.

І якщо раніше збройне приєднання Криму Путіним мало величезну підтримку в Росії, то багато росіян, які відвідали Крим у перші два роки після цього, були розчаровані сервісом і вважали за краще надалі проводити бюджетну відпустку в Сочі або в Туреччині.

У самій Росії на побутовому рівні дедалі частіше ставлять запитання: чи варте було захоплення Криму міжнародної ізоляції, санкцій та погіршення економічної ситуації для більшості росіян?

Висновок один — нинішня РФ настільки сповнена суперечностей, що будує мости, які більше роз'єднують, ніж об'єднують. Прикладом тому може слугувати Керченський міст, який, з'єднавши півострів Крим із Росією, ще більше віддалив її від усього світу.

Хто винен і що робити?

Історично так склалося, що у своїй стратегічній доктрині росіяни завжди вбачали в Україні буферну зону перед західними загарбниками. Немає сумнівів, що Путін використовує ситуацію в Керченській протоці як черговий привід промацати межі дозволеного, перевірити, як далеко Захід дасть йому зайти.

І, на жаль, особливої хвилі підтримки України не було. Більшість західних урядів традиційно засудили поведінку Москви і закликали до деескалації. Однак жорсткішої реакції від своїх західних партнерів Київ так і не побачив.

Теоретично Євросоюз може запровадити санкції проти Росії через провокації в Азовському морі, проте такі країни, як Італія, Австрія або Угорщина, найімовірніше, не схвалять таких заходів. І пряма військова підтримка з боку НАТО в Азовському морі «ілюзорна», про що свідчить реакція Трампа, який так і не виступив із прямим докором на адресу Росії.

Це переконує Кремль в тому, що жодна держава не захоче підставлятися заради захисту свободи навігації чужої країни і далі формальних заяв на підтримку української позиції справа не піде. І в цьому світлі не можна виключити того, що конфлікт між двома країнами не завершений і в будь-який момент може спалахнути з новою силою.

Ба більше, анексія Криму та інцидент в Азовському морі продемонстрували, як мало Путін турбується про реакцію Європи або американського уряду на чолі із президентом Трампом.

Подібна реакція далека від адекватної. США повинні рішуче рухатися в напрямку стримування подальшої агресії з боку Росії. У тому числі за допомогою нових санкцій і постачання протикорабельних ракет, які дадуть Україні можливість краще захищати себе.

Західні держави, як і 2014 року, найімовірніше, будуть обережними, остерігаючись прямого військового зіткнення з Росією, але вони хоча б мусять дати зрозуміти, що не готові бути свідками того, як РФ, по суті, анексує Азовське море, і запровадять нові жорсткі санкції, якщо Москва не гарантує вільного проходу для українських кораблів.

Та передусім український конфлікт має знову піднятися у списку політичних пріоритетів США і ЄС.

Якщо цього не буде зроблено, це розв'яже Москві руки в намірі й надалі використовувати Крим як «авіаносець», щоб поширити свою владу на велику частину Чорного моря.