Авторитет військового лідера за Еріхом Фроммом

Нещодавно я проводив контрольне письмове опитування курсантів-майбутніх командирів щодо розуміння ними сутності авторитету військового лідера. Поставив їм таке запитання: «Чи завжди авторитетна людина є лідером? Пояснити, чому так або ні?». Курсантам треба було письмово сформулювати власну думку за три хвилини двома реченнями. 66% курсантів відповіли: «Так, авторитетна людина — завжди лідер» — і намагалися аргументувати. Проте заслужено отримали двійки.

Звісно, що військовий лідер — це завжди авторитетна людина. Однак будь-який авторитетний військовий, компетентний у чому-небудь ліпше за інших, наприклад, першокласний механік-водій (кухар, кулеметник, снайпер тощо) має так званий «епістемістичний авторитет». Тобто має авторитет знавця, фахівця, але не завжди є лідером. Він потенційно може бути лідером, але не завжди ним є.

Коли я навів курсантам правильну відповідь, то в багатьох із них настало інтелектуальне прозріння, що відразу відобразилося в їхніх очах. Важливо, щоб у своїй офіцерській службі вони здобували справжній авторитет, а не тільки «епістемістичний».

Вважаю, що зараз ми пожинаємо наслідки виховання дітей в авторитарному середовищі людьми з авторитарними характерами. Водночас усе ж сподіваюсь на незворотний відхід нашої армії від постколоніального («совкового») розуміння авторитету до сучасного — за стандартами НАТО. Однак, на жаль, у ЗСУ ще мало тих, хто дійсно усвідомлює ці стандарти і реально впроваджує їх у військову практику.

Наведу приклад ще однієї «постколоніальної» ознаки ментальності нашої армії. Наберіть в електронній версії Статуту внутрішньої служби ЗСУ (затвердженого Законом України) в пошуковому режимі слово «авторитет» і отримаєте відповідь, що цього слова в тексті не знайдено.

Виникає питання: чи потрібний авторитет солдатові, сержантові, офіцеру, щоб успішно служити у ЗСУ?

У переважної більшості особового складу, особливо в командної ланки, виникає психологічна установка: якщо статут цього не вимагає — можна далі не «паритися». Командири підрозділів будь-якого рівня (відділення, взводу, роти (батареї) тощо) автоматично, після призначення на посаду отримують так званий «посадовий авторитет», «авторитет військового звання» і, відповідно, офіційну владу та можливість впливати на особовий склад. По-науковому це називається «деонтичним авторитетом» — авторитетом вищої за рангом особи, начальника.

Вид авторитету схожий, як в анекдоті:

Приїхав генерал до бригади на Широкий Лан із перевіркою. Обійшов усі намети, заглянув у всі щілини, наказав штабним сейфи відкрити. Усе чисто, охайно і без зауважень. Вишикували роту. Оглядає стрій — усі солдати підтягнуті, підстрижені, чисті. Раптом бачить у кінці строю ледь стоїть на ногах небритий солдат напідпитку і від нього тхне перегаром. Генерал йому:

– Ти хто?
– Я дембель… У мене контракт закінчується. А ти хто?
– Я генерал!
– Тоже ніх@во ...

У будь-якої військової посадової особи авторитет і так є, а який він за якістю і чи справжній — цим більшість у нашій армії взагалі не переймається. Однак авторитет посади, звання, статусу, повноважень і влади — це штучний авторитет, він не справжній і саме в цьому криється небезпека.

Таке примітивне сприйняття авторитету зазвичай «боком вилазить» у бойових ситуаціях, коли працює чинник небезпеки для життя і твій посадовий авторитет, авторитет твого звання (навіть генеральського) «випаровується» вмить. Під час загрози життю начебто існуючий «авторитет» командира (воєначальника) раптом кудись зникає, підрозділи стають некерованими і не виконують наказів, відданих «металевим голосом». А декого з тих, хто віддає накази, навіть посилають матюками. Таке неодноразово було під час інтенсивних бойових дій із росіянами на Донбасі.

Американський військовий письменник та історик, бригадний генерал Самюель Маршалл (S.L.A. Marshall) написав про те, що одностайна особового складу згода з наказом надає йому авторитетності. Однак не менш справедливо сказати, що повсюдне непогодження особового складу з наказом знецінює його. «Авторитет — радше результат, а не причина дисципліни і слухняності. В сучасній історії є багато прикладів того, як війська, що отримали накази в напруженій бойовій обстановці, відмовлялись їх виконувати. У кожному випадку головною причиною була відсутність упевненості в досвіді та здібностях командирів. Коли більшість людей у строю втрачає волю до підпорядкування, їхній колишній командир ipso facto (за фактом) втрачає здатність командувати. В кінці кінців, авторитет ґрунтується на повазі, а не навпаки».

Це означає, що командир зі справжнім (а не тільки посадовим) авторитетом контролює ситуацію, веде своїх людей за собою до успіху і перемоги в бою. Він для них беззаперечний авторитет і шанований військовий лідер.

Поясню своє розуміння, який вид авторитету на сьогодні важливий саме для українського військового лідера і є його головною ознакою.

Слово «авторитет» латинського походження й означає «володіння владою». Іншими словами, ту особу (організацію, вчення), яка користується загальним визнанням і владою, має вплив на переконання і поведінку інших людей, вважають авторитетом.

В англійській мові збереглося початкове значення латинського слова auctoritas. Однак в українській слово «авторитет» має зовсім інше значення, ніж англійське authority — влада. В українському розумінні авторитет — це передусім загальновизнана ДОВІРА, ШАНА, ПОВАГА, а також особа (організація, вчення), яка користується такою пошаною, є впливовою та заслуговує повної довіри.

Отже, найголовнішими ознаками авторитету військового лідера є довіра, пошана, повага — вони насамперед і є провідними чеснотами його характеру.

Можна з високих трибун багато розповідати про краще ставлення командирів (начальників) до особового складу. Можна вимагати, щоб солдати не розповідали про свої проблеми журналістам (навіть заборонити це під страхом покарання) і волонтерам. Можна віддавати розпорядження із закликами до командирів знати і відразу розв’язували проблеми особового складу чи хоча б повідомляли про них начальникам на «гарячі лінії» командувань, ГШ і МО. Навіть президенту. Однак, які б рішення і вимоги не висувались військовим керівництвом, люди будуть розповідати про проблеми тільки тим, кого шанують, поважають, і тим, кому довіряють.

Знову наведу приклад зі Статуту внутрішньої служби ЗСУ. Питання: скільки разів у ньому згадано слів «шанувати», «поважати»?

Доповідаю! Тільки двічі (!!!) в Статуті внутрішньої служби використано слово «довіра». Слово «шанувати» та його похідні в цьому статуті використано тільки три (!!!) рази. Наприклад, в обов’язках солдата (матроса) у ст. 128 визначено: «Виявляти ПОВАГУ до командирів (начальників) і старших за військовим званням військовослужбовців, ШАНУВАТИ честь і гідність товаришів по службі…».

Однак слово «повага» у Статуті внутрішньої служби вже використано — 13 разів. Наприклад, у ст. 30: «Підлеглий зобов’язаний беззастережно виконувати накази начальника, крім випадків віддання явно злочинного наказу, і ставитися до нього з повагою». Це щось на кшталт: наказую поважати начальника, незважаючи ні на що, навіть на його «свинську» поведінку. Принцип єдиноначалля визначає такі вимоги, інакше армія розвалиться!

Звісно, в обов’язках командира (начальника) також є вимоги поважати підлеглих. Наприклад, у ст. 59: «Виявляти чуйність та бути уважним до підлеглих, поєднувати вимогливість і принциповість з ПОВАГОЮ до їх честі і гідності, вникати в проблеми їх побуту, забезпечувати соціальну та правову захищеність, у разі необхідності клопотати за них перед старшими командирами (начальниками)».

В обов’язках командира батальйону (дивізіону) є таке: «Виховувати у військових колективах відвертість, взаємну ДОВІРУ та ПОВАГУ» (ст. 101). В обов’язках командира взводу (ст. 120) також є вимога: «З повагою ставитися до підлеглих, дбати про виховання солдатів, сержантів (старшин) і згуртування військового колективу».

Де ж ти виявиш ту повагу до деяких командирів (начальників) і старших за військовим званням, коли вони щоденно демонструють хамську поведінку і зневагу до підлеглих? Як може виховувати довіру і повагу в людей той, хто її сам не має?

Мені подобається пояснення авторитету соціальним психологом Еріхом Фроммом, яке чітко накладається на розуміння сутності авторитету військового лідера. Вчений визначає два його види: раціональний і нераціональний.

Раціональний авторитет — це довіра інших до компетентності людини в чому-небудь. Наприклад, думка і рішення офіцера-артилериста про найкраще застосування приданої ротній тактичній групі артилерійської батареї в певній ситуації буде мати більший вплив і значущість, ніж думка офіцера-піхотинця, який обіймає посаду комбата. Тому що для особового складу командир батареї вважається більш компетентним в артилерії і він автоматично здобуває у них раціональний авторитет.

Однак його авторитет у професійній сфері завжди відносний. Якщо його рішення і пропозиції не будуть успішними, відразу виникне сумнів у його авторитетності. Тобто свій авторитет офіцеру-артилеристу треба постійно підтверджувати. Раціональний авторитет завжди тимчасовий, він постійно під фокусом критики й уваги з боку тих, хто його визнає, а визнання залежить від дієвості, результативності й успішності. Всі ці положення притаманні й військовому лідерству. Військовий лідер має раціональний вид авторитету за класифікацією Еріха Фромма.

Зазвичай про такий вид авторитетності кажуть: «Я поважаю його бойовий досвід, довіряю йому як професіоналу». Іншими словами, раціональний авторитет — це довіра досвіду і компетентності військового лідера. Визнання його таким.

Ірраціональний авторитет, за Еріхом Фроммом, вкладається в одну «совкову» формулу армійського життя: «П. 1 — Командир завжди правий, якщо він не правий — дивись п. 1». Такий вид авторитету залежить тільки від статусу, посади і позиції, яку займає командир (начальник). Тут довірою навіть не пахне. Його компетентність, шана, повага нічого не варті, але атмосфера страху — завжди на першому місці (від страху очікування незадоволення «авторитетної особи» до страху перед сумнівом у її «святості»).

Військова посадова особа з ірраціональним авторитетом ніколи не буде гідним командиром і не вважається військовим лідером.

У своїй книжці «Людина для себе» Еріх Фромм написав: «Джерелом ірраціонального авторитету завжди є влада над людьми. Така влада може бути фізичною або ментальною, вона може бути реальною або умовною, породженою лише тривогою і безпорадністю людини, яка є під впливом цього авторитету.

Влада — з одного боку, страх — з іншого завжди є основою ірраціонального авторитету. Такий авторитет не тільки не потребує критики, а й забороняє її. Раціональний авторитет оснований на рівності між авторитетом і суб’єктом, які відрізняються тільки рівнем знання і вміння в тій чи іншій сфері. Ірраціональний авторитет за своєю природою вибудовується на нерівності, що обумовлює відмінності в цінності».

Отже, якщо ми дійсно прагнемо позитивних змін в українській армії, змін у ментальності воєначальників, впровадження принципів «людиноцентричності» (за визначенням нового міністра оборони), то необхідно створити якнайкращі умови для формування і розвитку військових лідерів із раціональним авторитетом.

Яким чином оцінюється нині рівень авторитету і лідерства командирів (начальників) у ЗСУ, і які проблеми із цим пов’язані — в моїй наступній статті. Коротше, про «панство» і «панів» при погонах згодом.