Перейти до основного вмісту

Чому демократія працює не дуже. І як це можна виправити

Про кризу демократії. Чому це не працює і як це виправити. Розповідає #Трегубов

Вибачте, але інколи треба розжовувати прості речі.

Ми звикли до того, що демократія — найкращий з усіх політичних режимів. Бо більшість країн, яким вдалося досягти чогось в економіці, культурі, людському розвитку — демократичні. А у випадку меншості можна знайти пояснення винятком: невеликий масштаб, унікальні місцеві умови, чи (найчастіше) комбінація ресурсного багатства з умінням їм розпорядитися з користю, а не як Росія.

Втім, з 1990-х світ потроху починає розуміти, що коли Френсіс Фукуяма проголосив ліберальну демократію не просто одним з етапів, а фіналом розвитку політичних систем, їхнім вінцем, то він, щонайменше, трохи поквапився. Фукуяма це теж зрозумів і не соромиться це визнавати.

Зараз демократія — в системній кризі. І цю системну кризу ефективно використовують авторитарні режими — як то відома нам усім людина-причинне-місце. Ми бачимо, що навіть у найблагополучніших із західних країн порядок денний захоплюють популісти.

Що ж трапилось?

Трапилось (чесно, спершу написав як «трампилось», і одруківка сподобалася настільки, що от про неї згадую) загальне падіння політичного дискурсу. І за це маємо дякувати Інтернету, що повторив успіх Гутенберга.

Свого часу книгодрукування уможливило небувале раніше поширення ідей, скасування монополій церкви та держави на ідеологію та поширення протестантизму. Як наслідок — небувалі за європейськими масштабами війни, а за їхніми результатами — вироблення зовсім інших правил співжиття націй на континенті (так званої вестфальської системи міжнародних відносин).

Так само Інтернет скасував монополію засобів масової інформації на, власне, поширення масової інформації. Результат ви можете бачити — від небувалих із часів Громадянської війни внутрішніх конфліктів у США до французьких «жовтих жилетів». У світі, де люди можуть гуртуватися довкола будь-яких ідей, вони зазвичай гуртуються зовсім не навколо складних та неприємно об’єктивних.

Це зоряний час популізму. І зовсім інший час демократії.

Чому демократія не працює

З усіх історичних політичних режимів демократія, можливо, є найбільш справедливим.

Чому справедливим? Бо владу керманичу делегує сама людина. Так, знаю, можна увімкнути анархіста і розповідати, що її делегують опосередковано, що правила, за якими її делегують, ти не обираєш (точніше, обираєш, але так само опосередковано і в межах цієї самої системи), що все одно спирається на примус… Усе це знаю. Але історично і практично демократії протистоїть не ідеальна анархістська горизонталь, а реальна авторитаристська вертикаль. Де владу не делегують взагалі, а встромляють людині не скажу куди, щоб вона вийшла з рота та була встромлена в таке саме не скажу куди вищому за статусом. Порівняно з цим демократія – ок.

Але є маленька проблема.

«Справедливий» і «ефективний» — аж ніяк не тотожні поняття.

Справа в тому, що будь-який режим може бути ефективним лише за певних умов. Універсальних інструментів не існує.

Умовою ефективності демократії є освіченість, обізнаність, неупередженість та політична активність кожного виборця. І це не абстрактні красиві слова, а практичні вимоги до кожного, хто має право голосу. Кожен із них має знати, як працює держава, кого він обирає, на яку посаду, на які повноваження, що його кандидат пропонує і наскільки реально це втілити.

Останнє дуже-дуже важливо. І замикає коло, бо за ним знову йде «як працює держава».

Чому демократія не дуже працює у країнах традиційного суспільства? Бо там виборець одночасно неосвічений та упереджений. Він голосує за главу власного клану, чи то це вождь, чи то директор заводу, партизанський ватажок або ж колишній секретар місцевої компартії.

Чому демократія не дуже працює в бідних країнах? Бо виборця легко підкупити.

Чому демократія вже не дуже працює навіть у благополучних країнах? Бо виборець уже не завжди вміє написати своє ім’я без помилок, а обізнаність у тому, як працює державний апарат, звик підміняти довірою до тих чи інших партійних концепцій. Помножте це на зайву впевненість у тому, що можна обирати на знак протесту кого заманеться — все одно з країною нічого страшного не станеться.

Ми живемо у світі, де коня в Сенат може ввести не тиран-самодур, а власний народ. Демократичним голосуванням. У принципі, якщо подивитися на списки Верховної Ради, зрозумієш, що це вже традиція.

Як змусити демократію працювати

Є два сті… перепрошую, два способи.

Або не давати голосувати тим, хто на це не здатен, або докласти максимум зусиль для того, щоб на це, хоча б теоретично, був здатен кожен.

Перший — це виборчий ценз.

Зазвичай коли йдеться про виборчий ценз, говорять «о, давайте зробимо так, щоб голосувати могли тільки платники податків».

Ідея цікава, але я не фанат. Просто тому, що це — намагання зробити демократію ще справедливішою. Не маю нічого проти, але, як ми вже зазначили вище, проблема демократії — не в недосправедливості, а в недоефективності.

Ефективнішою демократію здатен зробити лише екзаменаційний виборчий ценз.

У стародавньому Китаї для формування потужної адміністрації було задіяно принцип кваліфікаційних екзаменів на посаду. Він згодом виродився, але все одно був набагато кращим порівняно з минулими соціальними ліфтами на кшталт «чиє ти дитятко, чиє ти сонечко».

Ідея демократичного кваліфікаційного іспиту в тому, що людина має довести свою спроможність обирати. Це не звуження прав. Адже кожен має право керувати машиною чи літаком, але має спершу довести, що має достатні навички, щоб не заподіяти шкоди оточуючим. Чи ми вважаємо, що виборець не може завдати оточуючим шкоди некваліфікованим вибором? Це не так — він може. Маємо безліч прикладів.

Тож людина має щонайменше довести, що знає права та обов’язки посади, на яку вона когось обирає. Що знає, що робить президент чи депутат, а що — не його компетенція. Якщо ми запровадимо загальну виборність суддів чи шерифів — виборці мають знати, які в них обов’язки та повноваження.

Чи треба пояснювати, що це автоматично очистить українську політику від зловживань на кшталт «стану президентом — підвищу всім пенсії» чи «стану депутатом – пересаджаю олігархів»?

Фактично це іспит на знання Конституції. Чи слід до нього ще щось додавати — питання дискусійне, але це — базовий мінімум. Знайте, на що обираєте, знайте, як загалом працює держава.

У деяких країнах іноземці складають іспит на громадянство — щоб довести, що вони можуть не просто жити у країні (тут вистачить посвідки на проживання), але й брати участь у її політичному житті. Це правильно. Неправильним є те, що інших вважають готовими брати участь у її політичному житті просто за фактом народження в ній та досягнення повноліття. Бо це фактично не так.

Другий варіант — це освіта.

Якщо забрати право голосу у політично неосвічених вважається, наприклад, неетичним чи неможливим через зовнішні зобов’язання держави, слід зробити політично освіченими максимальну кількість громадян.

Автор цих рядків абсолютно впевнений, що більшість соціальних проблем не лише України, а й інших країн міг би вирішити шкільний вчитель і нормально складена програма.

Боротися з расизмом, наприклад, треба не спрямованими на дорослих програмами, що стверджуватимуть загальну рівність. Аж ніяк. Досить базового вивчення антропології, хоча б у рамках курсу біології. Якщо людина твердо знатиме, що раса — це сукупність фенотипічних ознак, і колір шкіри у визначенні людських якостей значить рівно стільки, скільки колір очей чи зріст, це вплине на її сприйняття світу значно краще за твердження, що «отой чорнявий нічим не гірший за тебе».

Так само людям дуже, дуже бракує базових знань навіть не Конституції, а загальних правових засад, на яких тримається уся західна цивілізація.

Приклади?

Презумпція невинуватості у кримінальному праві — людина не винна перед законом, поки не доведено зворотне. Навіть якщо ця людина дуже нехороша, і всі про це знають.

Громадяни рівні перед законом і ніхто не має бути рівніший за інших.

Немає покарання без злочину.

Не можна призначати додаткове покарання за злочин після відбуття основного.

Немає злочину без закону (себто, не можна карати людину за дію, зроблену до вступу закону в силу).

Порядний чи навіть геройський вчинок заслуговує на винагороду, але не звільняє від покарання за злочинний вчинок.

Це дуже базові речі. Але, як виявляється, не очевидні не лише для багатьох українців, а й, наприклад, для багатьох американців — див. низку скандалів із бездоказовими звинуваченнями в сексуальних злочинах багаторічної давнини.

Але маємо іншу проблему: сучасна школа не здатна гарантувати, що її випускник вміє нормально писати. Будь-якою мовою. Чи може вона гарантувати, що він запам’ятає Конституцію, основи антропології, правові засади? Чи все ж таки краще поєднати обидва підходи і запровадити окреме зовнішнє незалежне оцінювання — з громадянської спроможності?

Не маю однозначних відповідей. Але одне можу стверджувати: сучасна демократія досягла тієї межі, за якою її проблеми загрожують внутрішній стабільності навіть найкращих країн. Вже скоро її буде або реформовано убік збільшення ефективності, або замінено більш архаїчними, авторитарними формами.

Чесно кажучи, я за реформу.

''отсканируй
и помоги редакции

''