Диявол носить калоші. Бомжі з привілеями — опора комунізму

Дню смерті Андропова присвячується

При перегляді документалки про початок 1980-х у Радянському Союзі завжди є спокуса почати симпатизувати вождям, які керували СРСР — дідусь Суслов ходив у гумових калошах, дідусь Андропов переказував частини зарплати дитячому будинку, дідусь Черненко жив у службовій квартирі в багатоповерхівці. (Певен, хтось, прочитавши перше речення, пригадає туфлі з страусової шкіри, золоті батони і Межигір’я все-ще-легітимного і почне симпатизувати дідуганам-комунякам ще більше).

Але якщо вгамувати емоції та дослідити радянську добу ретельніше, то гумові калоші стануть не предметом милуванням, а речовим доказом, який доводитиме профнепридатність сивочолих вождів.

По-перше, до гумових калош і службової квартири в багатоповерхівці йшов солідний бонус — службові дачі, відомчі заказники для охоти, службові машини. Так, усе було службове-відомче-державне, а не особисте. Але в цьому теж був свій плюс. Державну машину заправляли за рахунок держави, ремонтували за рахунок держави, і водіїв і механіків теж утримували за рахунок держави. Так само з дачами і заповідниками. У цьому сенсі радянська верхівка дійсно жила при комунізмі. І тому Андропов переказував гроші в дитячий будинок, вони просто йому були не потрібні. До того ж, та зарплата не могла істотно поліпшити умови дітей. Для дитячих будинків набагато кориснішими були б зміни всієї системи, які б міг здійснити старенький генсек.

Варто додати, що комунізм, який створила для себе радянська верхівка, дивним чином співіснував з експлуатацією праці відомчої обслуги — кухарки, прибиральниці, прачки, кравці, водії. Став лайк, якщо згоден ходити в гумових калошах за умови, що матимеш від держави безкоштовну кухарку, прибиральницю і водія.

По-друге, службова квартира в багатоповерхівці, як і дача, була частиною старого доброго методу батога і пряника. Бо комуністична партія трималася на бомжах. Комуністичні боси, починаючи від рівня району і закінчуючи Генеральним секретарем ЦК КПРС, по суті в будь-який момент могли бути виселені зі службових квартир. І загроза бути позбавленим привілеїв, які давав партквиток, робила члена партії покірним знаряддям у руках ситуативної правлячої коаліції, яка формувалася у Кремлі. Тому коли за Сталіна треба було проклинати «ворогів народу», комуністи слухняно їх проклинали, коли Хрущов почав критикувати Сталіна — комуністи слухняно зносили його пам’ятники, коли Брежнєв усунув Хрущова — комуністи вірили, що так і треба. Партійна дисципліна відкривала шлях до відомчих санаторіїв і службових дач. Партійна дисципліна гарантувала койко-місце у відомчій лікарні, де начебто була та сама безкоштовна медицина, тільки чомусь партійна номенклатура не хотіла лікуватись разом із народом. Партійна дисципліна викреслює слово «дефіцит» із лексикона комуніста. Партійна дисципліна відкривала дітям партійних босів двері до інституту і навіть за кордон без принизливих оформлень дозволів на виїзд, без складання іспиту з історії партії в місцевому райкомі перед місцевим партійним активом, який вбачав у кожному потенційного зрадника, без процедури залишення членів сім’ї як заручників у СРСР. Найдисциплінованіші могли сподіватись на найбільш спокусливий шматок пряника — персональну дачу за заслуги. І персональну пенсію. Бо зрозуміло, що людина, яка звикла жити за кремлівського комунізму для обраних, не змогла би прожити на звичайну радянську пенсію.

Для недисциплінованих і неблагонадійних був батіг. Хрущов і Шелест після їх усунення доживали під домашнім арештом на дачі. Батько водневої бомби, тричі герой соцпраці теж примусово був переселений у Нижній Новгород (тоді Горький). Певно вони, як ніхто інший, могли б пояснити вам, що май вони хоч сто квартир, але їм все одно довелося б жити на дачі під охороною КДБ. Звісно, Хрущов, Шелест і Сахаров — це винятки, бо виділяючись із загалу, в уяві ситуативної коаліції в Політбюро становили загрозу. До менших партійних босів «домашній арешт» не застосовували. Хоча бували і справжні арешти з конфіскаціями та розстрілами. Але це все таки теж винятки. Для менш значущих партійних босів дієвим батогом могло бути переведення на периферію, де вони отримували знов-таки службову квартиру, але з меншим комфортом і відповідно магазини з меншим асортиментом товарів, простішою медициною, яка начебто була однаково безкоштовна для всіх. Відмовитись від нової роботи опальні партійні боси не могли. Бо інакше б довелося бомжувати по-справжньому, а так хоч щось. Відмова від переїзду на нову роботу означала б бунт проти партійної дисципліни, а це ще був ще більший злочин.

Бомжі з привілеями готові були втратити їх частину, аби їх не прийняли за дисидентів. Стати дисидентом означало неможливість влаштуватись на найгіршу роботу, на яку ніхто не хотів йти. Безробіття було першим випробуванням. Якщо загроза голоду не спонукала дисидента до розкаяння, на порозі безробітного дисидента з’являвся міліціонер і за законом затримував за дармоїдство. І тоді знов-таки байдуже, яку квартиру мав дисидент, але його примусово переселяли на «101-й кілометр». Кожен бомж із привілеями це розумів і приймав пониження своїх привілеїв з покорою і надією на те, що колись ситуативна коаліція в Політбюро зміниться, і його старі привілеї поновлять. Саме тому все кремлівське керівництво і жило у службових квартирах. Загроза її втрати була батогом навіть для Генсека.

На мою думку, саме ця система батога і пряника і витворила особливий тип радянського бюрократа, який своєю інертністю і прирік СРСР на розпад.

По-третє, гумові калоші є символом аскетизму, поки їх власник не намагається насадити свій смак всім іншим. Коли ж у гумові калоші хочуть взути всю країну, то це вже не аскетизм, а «сам не живе і іншим не дає». Це вже не аскетизм, а агресивна відсутність смаку. Тому саме гумові калоші партійних босів якнайкраще можуть пояснити всі вади радянської легкої промисловості та надвитрати на військово-промисловий комплекс. Людина в гумових калошах просто не могла зрозуміти потреб своїх громадян.

І чим менше хочеться симпатизувати тим дідуганам у гумових калошах, тим більше стає зрозуміло, чому держава вирішувала за громадян, який одяг, зачіска, макіяж вульгарний, а який — ні; чому в СРСР культуристів виганяли зі спортзалів, звинувачуючи їх в нарцисизмі та схильності до насильства (таким чином бодібілдери були змушені варитися у власному соку без будь-якого контролю, і саме це і зблизило частину їх з дрібним криміналом); чому навчання карате розцінювалося як злочин; чому нумізмати і боністи, які збирали монети і банкноти, ризикували сісти за операції з валютою; чому радянських громадян, які не працювали, переслідували як правопорушників; чому праця без посередництва держави переслідувалась як отримання нетрудових доходів; чому замість дачі можна було будувати лише шпаківню 5 на 6 і без другого поверху; чому «одноосібник» було характеристикою, яка могла перекреслити кар’єру; чому міліціонери стежили, щоб на вулицях не цілувались; чому партійні цензори навчали митців, як треба писати, малювати, ліпити, знімати, співати; чому за бажання виїхати за кордон кидали до психлікарні.

Тому гумові калоші партійних босів мені видаються не аскетизмом, а психічним розладом. А про наслідки симпатії до генсеків у калошах нехай розкажуть мотиваційні тренери, які борються з комплексом Попелюшки (відмова змінювати стиль життя).