Перейти до основного вмісту

Економічний націоналізм. Частина 4. Японія і Китай

Європейські знання в азійських умовах

Японія — безпосередній послідовник німецької політики економічного націоналізму

В 1870–1880 роках, коли була започаткована японська політика економічного зростання, вище керівництво Японії подорожувало місяцями по країнах Європи і США в пошуках зразків політики розвитку. В результаті воно усвідомлено вибрало німецьку модель. Деякі японські керівники жили в Німеччині місяцями й роками, а міністр сільського господарства і торгівлі навіть здобув докторську ступінь у тамтешньому університеті. Кілька німецьких учених були запрошені до Японії, щоб викладати у вишах і консультувати уряд.

Іто Хіробумі, який у той період найдовше був головою уряду Японії, 1882 року два місяці провів у Берліні, вивчаючи німецький досвід. Іто був вихований у націоналістичному дусі, але був дуже відкритим до досягнень західного світу. Він вважав своїм обов’язком перенесення західної цивілізації на японський ґрунт.

"

Уособлене в постаті Іто поєднання націоналізму з відкритістю до світу дуже характерне для всіх успішних історій економічного зростання в ХХ сторіччі. Навпаки, політика закритості, автаркії, ізоляціонізму завжди закінчувалася економічним крахом.

Японії двічі довелося долати економічну відсталість: спершу — наприкінці ХІХ сторіччя, а потім — після поразки у Другій світовій війні. У другому випадку прості заходи тарифного захисту майже не застосовували. Щоб підтримати національну економіку в період післявоєнного відновлення, уряд застосовував заходи валютного контролю, експортні субсидії, експортний маркетинг державними органами та державним коштом, субсидовані кредити для пріоритетних секторів, контроль іноземних інвестицій аж до їх заборони в ключових галузях, контроль імпорту технологій. Набір інструментів економічної політики, який розробило в ті часи Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості Японії, на багато років став легендарним взірцем для послідовників.

«Азійські тигри» і «мовчазні націоналісти» Китаю

Політику економічного націоналізму у Японії в другій половині ХХ сторіччя запозичили Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Малайзія. Ці історії успіху відбувалися вже на наших очах, вони детально досліджені в тисячах статей та книжок.

"
Столиця Малайзії Куала-Лумпур в 1950 році й нині

Зрештою, наприкінці ХХ – на початку ХХІ сторіччя економічний націоналізм став складовою політики Компартії Китаю, що є особливо цікавим випадком. На початку 1980-х Піднебесна отримувала допомогу від ООН, а головним консультантом ООН у Пекіні був американець Джек Фенстерсток, який, мабуть, має найдовший досвід роботи з державним апаратом Китаю серед всіх іноземних спеціалістів. Фенстерсток вважає, що головним рушієм реформування Китаю був прошарок у держапараті на рівні заступників міністрів, керівників департаментів та відділів міністерств, які були зосереджені на докорінній зміні країни і які знали, як це зробити в умовах китайської партійно-державної системи. Світогляд цих людей Фенстерсток дуже влучно називає «мовчазним націоналізмом», бо вони не проголошували відповідних гасел, а мовчки проводили націоналістичну політику.

Ці «мовчазні націоналісти» не були обмежені комуністичною догматикою та бюрократичними рамками їхніх державних органів. Вони були готові визнати реальний стан речей у країні, знали, що треба робити, і довіряли своїм спеціалістам пошук шляхів, як це можна зробити. Як бачимо, навіть у такий ідеологічно заангажованій країні, як комуністичний Китай, прагматична політика економічного націоналізму може бути прийнятною й успішною.

Економічна політика Китаю — найкращий та найновіший приклад ефективності економічного націоналізму. Починаючи з 1978 року, ми бачимо в Китаї всі інструменти політики економічного націоналізму: імпортозаміщення, тарифні та нетарифні бар’єри, подвійна система обміну іноземної валюти, експортне квотування, податкові пільги і пільгові кредити експортерам, спеціальні економічні зони, державний контроль права займатися зовнішньою торгівлею.

В 1990-х роках цю політику модифікують, бо економіка Китаю стала значно сильнішою. Інструментами економічної політики стають: стимулювання прямих іноземних інвестицій (ПІІ), дозвіл на торгівлю технологіями, підтримка національних торговельних марок, захист «новонароджених» і стратегічних галузей, скорочення тарифів, скасування імпортних квот і ліцензій, скасування експортних субсидій.

До 2001 року, коли Китай став членом ВТО, його економіка стала однією з найбільших у світі, тому в ХХІ сторіччі відповідно змінюється економічна політика Китаю. Вона стала містити такі заходи, як сприяння виходу національних підприємств на іноземні ринки, культурна та медійна експансія, вибіркова політика щодо ПІІ, технонаціоналізм, стимулювання інноваційної діяльності, захист стратегічних галузей.

"

На прикладі Китаю дуже наочно можна побачити, як змінюється економічна політика у відповідь на зміну обставин, як протекціонізм із часом послаблюється і модифікується, бо економіка Китаю на наших очах за 40 років здолала шлях, на який західним країнам були потрібні віки.

В результаті еволюції методів економічного націоналізму в Китаї ми зараз бачимо фантасмагоричну картину торговельної війни США з Китаєм, де Пекін відстоює вільну торгівлю, а Вашингтон встановлює протекціоністські тарифні мита.

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.

''отсканируй
и помоги редакции

Become a Patron!

Загрузка...