Етторе Бугатті. Некоронований король

Етторе Арко Ізідоро Бугатті (15 вересня 1881, Мілан — 21 серпня 1947, Париж) народився в незвичайній родині. Він був старшим сином Терези Лоріолі та Карло Бугатті. Батько був червонодеревником та художником-ювеліром. Його дід по батьковій лінії Джованні Луїджі був архітектором. Молодший брат Рембрандт став скульптором-анімалістом. Дядько Джованні Сегантіні був художником. Усі в родині вважали, що він стане людиною мистецтва, але він обрав фах інженера-механіка та конструктора автомобілів. Навчався у Мілані, спочатку в гімназії, потім в Академії Брера разом із молодшим братом Рембрандтом. Етторе Бугатті розпочав свою кар'єру в дуже молодому віці: 1895 року, ще навчаючись в Академії, він випробував триколісний велосипед з двигуном De Dion-Bouton.

Свій перший автомобіль Бугатті сконструював у 1899 році. Машину виготовили на заводі Prinetti & Stucchi, де він практично обирав майбутній фах. Компанію Bugatti Automobiles Етторе Бугатті заснував у 1909 році за фінансової підтримки Августина де Візкая. Основне виробництво було розташоване в Мольсаймі (Ельзас). Штаб-квартирою став власний маєток Етторе Бугатті в Шато Сен-Жан.

1910 року, лише через рік після свого створення, Bugatti презентувала свій перший гоночний автомобіль на Паризькому автосалоні, Bugatti Type 13. Вже здобувши перемогу в змаганні, Bugatti мусила припинити роботу через наближення світового конфлікту. Як і багато виробників автомобілів під час Першої світової війни, Bugatti брала участь у військових діях, розробляючи для союзників спільно з виробником літаків Messier восьми- та шістнадцятициліндрові авіаційні двигуни. Шістнадцятициліндровий двигун Бугатті потужністю 450 кінських сил встановлювали на біплан Morane-Saulnier ANB.

1913 року для компанії Peugeot Етторе Бугатті сконструював малолітражний двомісний автомобіль Peugeot Type BP1 Bebe. Цю машину випустили в кількості понад 3000 примірників.

1907 року Етторе Бугатті одружився з Барбарою Марією Джузеппіне Машерпа. У шлюбі народилися дві доньки — Л'Ебе 1903 року та Лідія 1907 року, та два сина — Жан 1909 року та Роланд 1922 року. Його дружина Барбара померла 1944 року. Етторе вдруге одружився 1946 року з Женев'євою Маргаритою Делькуз. У цьому шлюбі народилися донька Тереза 1942 року та син Мішель 1945 року.

Легендарний Bugatti Type 35, який здобув понад 2000 перемог у різних змаганнях, був побудований 1924 року. Серед здобутих призів були Targa Florio 1925-1929 років. Серед переможців були гонщики Мео Костантіні, Еміліо Матерассі, Альберт Діво. Вони зробили автомобільній компанії чудову рекламу. На піку популярності машини брали по 14 призів на тиждень. Купити машину та брати участь у перегонах міг кожен охочий, а не лише спеціально підготовлені пілоти заводу-виробника, як у інших компаній.

Машина мала рядний восьмициліндровий бензиновий двигун об'ємом близько 1,9 літра потужністю 99 кінських сил із верхнім розподільним валом та трьома клапанами на циліндр. Модифікація Bugatti Type 35С мала приводний нагнітач Рутса, один карбюратор Zenith та видавала 128 кінських сил. Завдяки п'яти корінним підшипниками кочення колінвал міг розігнатися до 6000 обертів на хвилину. Передня та задня підвіска автомобіля була залежною на напівеліптичних ресорах. Для зниження непідресореної маси колеса мали диски з алюмінієвого сплаву, передній міст був порожнистим, а пакет ресорних листів проходив його наскрізь. Барабанні гальма з тросовим приводом ставили лише на задні колеса. У пробку водяного радіатора був вмонтований термометр для контролю температури охолоджуючої двигун рідини. Молодша модель Bugatti Type 37 мала півторалітровий чотирициліндровий двигун.

Коли один із власників машини поскаржився, що гальма погані, Етторе Бугатті відказав, що він будує автомобілі, щоб ті їздили, а не щоб гальмували. Інший власник поскаржився, що машина погана і насилу заводиться в холодну погоду. Бугатті парирував: «Якщо Ви змогли купити таку машину, то Вам неважко буде побудувати для неї теплий гараж». Одного разу Етторе відмовив у купівлі розкішного Bugatti Type 41 Royale албанському королю Зогу, мотивувавши це тим, що король не вміє поводитися за столом.

Етторе також вельми гостро характеризував своїх конкурентів: «Містер Бентлі? Так-так, він робить швидкі вантажівки».

У ті часи було багато дорогих престижних автомобілів тоді славнозвiсних, а нині давно забутих марок Voisin, Hispano-Suiza, Bucciali, Delahaye, Isotta Fraschini, Duesenberg, Packard. Етторе Бугатті вирішив перевершити конкурентів не лише у надійності, а й у витонченому вишуканому смаку та розкоші.

У короля все має бути по-королівськи. Вінцем творіння став королівський Бугатті — Bugatti Type 41 Royale. Його створили 1926 року. Кожен із шести збережених примірників мав уніфіковане шасі та кузови індивідуального виготовлення — Berline de Voyage, Coupé Napoleon, Coupé de ville Binder, Cabriolet Weinberger, Kellner, Limousine Park-Ward. Автомобіль мав довжину 6,4 метра, масу 3175 кілограмів. Броньована модель мала важити понад 4 тонни. Висота автівки була такою, що входити у двері можна було майже не згинаючись.

Рядний восьмициліндровий двигун об'ємом 12,76 літрів мав потужність 300 кінських сил при 1800 обертах на хвилину та витрачав палива від 40 до 60 літрів на 100 км. Він мав 3 клапани та 2 свічки запалювання на циліндр, верхній розподільний вал, нероз'ємну головку блоку циліндрів та масу 350 кг. Блок циліндрів був відлитий із чавуну. Зчеплення кріпилося не до двигуна, а до рами, а коробка швидкостей була єдиним цілим із диференціалом та заднім мостом. Передня підвіска — залежна на напівеліптичних ресорах. Задня підвіска — залежна на чвертьеліптичних ресорах. Пробка радіатора у вигляді танцюючого слона була виконана за моделлю, виготовленою Рембрандтом Бугатті. Кузов Esders Roadster спроектував Жан Бугатті.

Швидкість цієї моделі досягала 205 кілометрів на годину. Кузови виготовляли з цінних порід дерева з оббивкою зі шкіри та замші. Рукоятки важелів управління були зроблені зі слонової кістки, рульове колесо — з горіха. Автомобілі передавали власникам на умовах роялті. Початкова ціна автомобіля становила 30 000 доларів США або 660 000 французьких франків за тодішнім курсом. Це втричі більше вартості Rolls-Royce.

Після випуску такого наддорогого автомобіля Етторе Бугатті опинився на межі банкрутства. З 6 автомобілів вдалося продати лише 3. Велика Депресія розорила багатьох його потенційних покупців. Фірма створила заділ із 26 двигунів, які треба було кудись прилаштувати. На щастя, Етторе вдалося підписати контракт з державною залізничною компанією SNCF на виробництво пасажирських моторних вагонів. 24 жовтня 1934 року склад із двох таких вагонів, в кожному з яких стояли 4 двигуни Bugatti, розвинув рекордну швидкість 192 км/год.

1932 року випустили Bugatti Type 53 — гоночний автомобіль із повним приводом.

У рекламі автомобілі Етторе Бугатті порівнювали з чистокровними скаковими кіньми, оскільки засновник компанії любив коней та полюбляв скачки.

Наступною знаковою моделлю став Bugatti Type 57, який випускали в період 1934-1940 років. Його відмінною рисою став обтічний кузов з алюмінієво-магнієвого сплаву. Позаяк тоді ще не було аргоно-дугового зварювання, тому панелі кузова з'єднували заклепками. Оригінальні стики були окрасою та одночасно слугували ребрами жорсткості. Зовнішній вигляд машини цілком розробив Жан Бугатті.

Модель Bugatti type 57SC Atlantic нині є найбільш рідкісним автомобілем, оскільки було виготовлено лише 4 примірники, з яких дотепер збереглися лише 2. Востаннє цю автівку бачили на аукціоні у 2010 році.

Крім того, були побудовані глісери Niniette 1-4. Перший човен виготовили 1932 року, а останній — приблизно 1936 року. Спочатку показали рекордну швидкість 107 км/год. Човен випробовували на Сені, ним керував Моріс Вассер. Пізніше була зафіксована рекордна швидкість 136 км/год. Корпус човна був виготовлений з алюмінієвого сплаву і мав восьмициліндровий рядний двигун Bugatti 50B з об'ємом 4,7 літрів і потужністю 300-320 кінських сил. Човен мав класичну однокільову конструкцію глісера з одним поперечним реданом, його рухали 2 співвісні водяні гвинти, які спроектували, щоб мінімізувати кавітацію. Глісер важив менш ніж 800 кілограмів. Також ним керував італійський принц Чарльз Русполі.

1936 року у Франції сталася знакова подія. Французький Народний фронт, який підігрівали маніпулятори з Комінтерну та керували з Москви, оголосив загальний страйк. До нього приєдналися робітники заводу Бугатті. Це було неймовірно. Етторе Бугатті дотримувався патріархального способу керівництва підприємством. Його робітники вважалися компаньйонами та отримували заробітну плату в набагато більшому обсязі, ніж на заводах конкурентів. Це утримувало у компанії найбільш кваліфікований персонал. Приголомшений Етторе відмовився від керівництва фірмою на користь сина Жана.

1938 року Етторе Бугатті в співробітництві з інженером Луї де Монжем розпочав будівництво гоночного літака Bugatti Model 100. Якби його конструкція виявилася вдалою, то уряд Франції профінансував би виробництво бойового винищувача на основі цієї експериментальної моделі. Апарат мав два восьмициліндрові двигуни Bugatti 50P водяного охолодження потужністю 450 кінських сил кожен, розташовані поблизу центру тяжіння літака позаду кабіни пілота. Два співвісні тягнучі повітряні гвинти протилежного обертання приводили в дію два карданні вали ліворуч та праворуч від крісла пілота через загальний редуктор. Повітрозабірники водяних радіаторів були розташовані у передній кромці Y-подібного стабілізатора. Крило з невеликою зворотною стрілоподібністю, а також фюзеляж, мали монококову тришарову клеєну конструкцію — два шари фанери та шар бальси між ними.

З початком Другої світової війни та неминучим падінням Парижа Бугатті наказав розібрати літак та заховати його у своєму маєтку. Там же опинилися і два автомобілі Bugatti Royale. Ще один був захований у надійному місці — в паризькій каналізації. Це був Bugatti Royale румунського короля Міхая.

1937 року Рожер Лабрік на Bugatti Type 57G Таnc вперше виграв гонку «24 години Ле-Мана». 1939 року Жан-П'єр Вімілль вдруге переміг на Bugatti Type 57C Tank, вигравши гонку «24 години Ле-Мана». Це означало, що приватний підприємець Бугатті випередив у нерівній боротьбі Alfa Romeo та Mersedes, які мали державну підтримку. Невдовзі після цього, 11 серпня 1939 року, 30-річний Жан Бугатті взяв автомобіль-переможець для випробування на трасі Мольсайм — Страсбург. Прагнучи уникнути зіткнення з п'яним велосипедистом на закритій гоночній трасі, Жан звернув на узбіччя і розбився разом з автівкою. Смерть Жана Бугатті призвела до того, що у власника заводу не стало наступника.

Під час Другої світової війни Бугатті втратив контроль над компанією. Фактично після німецької окупації Франції у 1940 році фабрику в Мольсаймі захопили нацисти й передали німецькій армії. Все, що залишалося Бугатті — це добровільно-примусово продати компанію, щоб уникнути судового аукціону. Він отримав від цього 150 мільйонів франків — близько половини ринкової вартості компанії. Саме через цей примусовий продаж після війни Етторе Бугатті звинуватили в колабораціонізмі. Його фабрику, зруйновану бомбардуваннями наприкінці війни, конфіскував французький уряд. Завжди прагнувши зберегти італійське громадянство, Бугатті був позбавлений пільг, виплачуваних тим, хто постраждав від війни. Він як натуралізований француз 1946 року спробував повернути собі компанію. Етторе Бугатті програв справу в суді першої інстанції у Саверні. Невдовзі він захворів на запалення легенів: емболія залишила його напівпаралізованим. Коли його сторона вигравала апеляцію в суді Кольмара 11 червня 1947 року, самого Бугатті непритомним шпиталізували до американської лікарні г. Нейї-сюр-Сен, де він і помер 21 серпня. Він так і не дізнався, що знову став власником компанії, яку заснував та якій присвятив усе своє життя.

Останньою автентичної моделлю стала Bugatti Model 101, випущена 1951 року. Після смерті Етторе Бугатті компанію очолив його середній син Роланд. Кузов нової конструкції з утопленими в передні крила фарами та обтічними формами був встановлений на шасі від 57 моделі. Машина коштувала багато та продавалася погано. Після спустошливої Другої світової війни людям було не до розкішних автомобілів. Було виготовлено усього 6 примірників. Спроба побудувати автомобіль для гонок Формули 1 та здобути призове місце 1957 року не мала успіху. Було побудовано лише два примірники Bugatti Model 251. Наступне авто Bugatti Model 252 виготовили тільки у вигляді прототипу у єдиному примірнику. Гроші закінчилися, і в липні 1963 року компанію продали конкурентам — Hispano-Suiza. З 1998 року й понині торгова марка Bugatti належить концерну Volkswagen.

Список використаної літератури:

1. Журнал «Техника — молодёжи» 1972-06, стр. 54-55
2. Bugatti – the Designer. By Barry Eaglesfield
3. Bugatti Niniette 1-4
4. https://en.m.wikipedia.org/wiki/Ettore_Bugatti
5. https://www.bugatti.com/de/marke/historie/chroniken/