Філарет проти канонічності. Як українські православні за останні 20 років двічі не отримали світового визнання

Примітка редакції. Цікаві деталі про постать колишнього патріарха УПЦ КП Філарета, фірмовий стиль життя, властивий першоієрархам РПЦ, а головне — про спротив українському автокефальному руху впродовж часів незалежності України. Контраргументи тези, що автокефалія — заслуга передусім багаторічної діяльності Філарета. Про все це — в матеріалі Олеся Кульчинського для «Текстів».

Колишній патріарх УПЦ КП Філарет — нерозлучний зі своїм головним убором, білим куколем. Той символізує для нього церковну владу. Цей білий кукіль запровадив особисто цар Іоанн Грозний як третьоримський символ іще для московського митрополита. Отож убір вирізняє лише московських патріархів зі всього православного світу. Далі решта архієреїв Московського царства, наслідуючи патріарха, почала носити білі клобуки. Із вимог до Київського митрополита одягнути його колись і почався наступ на українську церкву.

Попри це, патріархові Філарету потрібно віддати належне. Нинішня ПЦУ значною мірою успадкувала церковну структуру його дітища — УПЦ КП. А це понад п’ять тисяч парафій, майже чотири тисячі священнослужителів та приблизно шістдесят монастирів. Сюди також потрібно додати православні братства й духовні семінарії з недільними школами.

Водночас нова структура роками розривала зв’язок своїх вірян із колишнім радянським єпископатом, отже, несла певне очищення та люстрацію в суспільство. Вона-таки надихала чимало протестних акцій останніх десятиліть та два Майдани. Чого тільки вартий сховок, який надав Михайлівський монастир студентам, які втікали від «Беркута» восени 2013-го. Незаперечна її підтримка українському фронтові матеріальними та людськими ресурсами. За умов, коли РПЦ в Україні здавна користувалася неабиякою фінансовою могутністю і владною підтримкою, таку церковну розбудову можна вважати значним досягненням.

Утім, якщо її порівняти з УПЦ МП іще до виникнення ПЦУ, легко зауважити й те, як сильно вона програє останній не лише кількісно. Адже для Церкви насамперед потрібен стержень із вірян та чернецтва, здатний незламно просувати свої ідеї. Отож, складно пояснити: чому, наприклад, чернецтво УПЦ КП — це всього двісті тридцять осіб, натомість УПЦ МП — майже п’ять тисяч? Узагалі, чому, за умов прориву українських політичних ідей у суспільстві за роки незалежності, не відбулося інтелектуального зсуву в українському церковному середовищі?

Система

Щоб зрозуміти нинішню позицію екс-патріарха, варто зазирнути в його минуле. Власне, він — один із поодиноких єпископів радянської доби, які відверто зізнаються в співпраці з КДБ. Щоправда, до зізнання його змусили очевидні факти.

1991 року, відразу після путчу в Москві, російський дисидент, священник Гліб Якунін очолив парламентське розслідування зв’язків між Церквою та КДБ. Публікація вже перших матеріалів розслідування призведе до того, що його швидко припинять. Самого Якуніна відлучать від Церкви.

Ці матеріали свідчили: патріарх Філарет під агентурним псевдо «Антонов» належав до верхівки РПЦ, яка помітно фігурувала у справах КДБ. І тут нічому дивуватися.

Ще до смерті Сталіна геть юний чернець стає наглядачем патріарших покоїв у самому осерді РПЦ — Троїцево-Сергієвій лаврі. До слова, тодішній Московський патріарх — Алексій І, чиє обрання цілковито контролювало НКВД. Дослідники архівів СБУ вже оприлюднили про це скандальні факти.

З патріарших покоїв сталінських часів Філарет і починає церковну кар’єру.

Протеже Никодима

Зовсім молодим єпископом він не вилазить із закордону. Це особливість усіх першоієрархів РПЦ.

Сам Філарет, описуючи той період, тепло згадує особу, яка забезпечила йому це зростання. Імовірно, патріарху зрадила логіка… Адже йдеться про ленінградського єпископа Никодима Ротова, пам’ять про якого досі свято бережуть усі московські першоієрархи.

У 1960-х роках Ротов — один із найвпливовіших очільників РПЦ. Він курирує всю закордону діяльність МП, до якої долучається і єпископ Філарет. Частина дослідників характеризує Никодима Ротова як особу, що майже зливає Церкву з радянськими органами влади та спецслужбами.

Ось як окреслив його добу інший російський дисидент, священник Георгій Едельштейн: «Це — лінія злиття Церкви з державою, та головне — лінія знищення Церкви. Це лінія, коли Моспатріархія стає засобом, знаряддям. І взагалі Церква стає засобом у політичній інтризі, боротьбі».

Не дивно, що 1966 року, ставши київським екзархом, Філарет інформував полковника КДБ Віктора Сухоніна: «Від цього Распутіна почала страждати справа. Російська православна церква у багатьох випадках втрачає авторитет за кордоном…» (ДА. Київської обл. Ф. Р-5571, Оп.1, С. 2, с. 41).

Слова Філарета стосувалися одного з церковних діячів, а втім, показово, що він наголошував: страждає справа.

Радянський екзарх

Імовірно, під справою Філарет і мав на увазі закордонну діяльність РПЦ. Його участь у ній особливо помітна, зокрема, у заходах Всесвітньої Ради Церков та миротворчих зібраннях. Це все — політика СРСР із просування своїх закордонних інтересів через РПЦ, яку втілює Никодим.

Власне, за Ротова у віці тридцяти п’яти років Філарет стає ректором Московської духовної академії й вікарним єпископом самої Московської єпархії, тобто — головним помічником і заступником патріарха в управлінні нею. 1966 року з допомогою Никодима та радянських чиновників він і очолює український екзархат РПЦ. Для цього Ротов із чиновниками зміщують попереднього екзарха, бо владі важко з ним співпрацювати (див. Православна енциклопедія, Москва, Т. 33, с. 222).

Акурат тоді в СРСР закінчується хрущовська «відлига» й починається «брєжнєвщина», доноси та в’язниці для незгодних знов у пріоритеті. Водночас Україна для РПЦ — це найбільша кількість приходів та вірян, але й досі з національними проблемами, а також — греко-католицьке підпілля. Кремль потребує активного церковного функціонера, здатного розв’язувати складний комплекс українських проблем.

Отож Філарет стає екзархом завдяки й тодішньому уповноваженому у справах релігій при Раді міністрів УРСР. Цей-таки головний комуністичний наглядач над вірянами всіх конфесій в Україні згодом характеризуватиме Філарета як «цілком радянську людину». Інший же радянський апаратник писатиме, що такі церковники, як Філарет, мають стати опертям для нового московського патріарха (ДА м. Києва. Ф. Р-1525, Оп. 1, С. 17, с. 26). Показово, що за радянської доби влада вітає екзарха не лише з днем народження, а навіть із днем ангела та заразом із Жовтневою революцією й Новим роком (там само, с. 81, також Оп. 1, С. 34 та С.26, с. 78).

Радянські функціонери також звітували: «Необхідно особливо відзначити безпосередні постійні та хороші ділові відносини уповноваженого Ради (зі справ релігій) з екзархом України митрополитом Філаретом; виключне розуміння та виконання всіх прохань уповноваженого Ради всіма помічниками митрополита» (ДА м. Києва. Ф. Р-1525, Оп. 2, С. 5, с. 14).

Ймовірно, співпраця із «совітами» дає змогу екзарху й жити на широку ногу у складний для Церкви час. Навіть радянські функціонери дивуються його особистим палатам на вул. Пушкінській розміром майже в 400 кв. м, двокімнатній квартирі на Чоколівці та ще — особняку в Новосілках на 140 кв. м (див. ДА м. Києва. Ф. Р-1525, Оп. 1, С. 17).

Причому екзарх і за таких умов намагається домогтися спорудження нового приміщення екзархату з власними покоями на 580 кв. м, а заразом — двома швейцарами, сторожами, водіями, прислугою та двірником. Тільки вже на них він закладає мізерну площу для проживання: то по 20 кв. м на водіїв, то на сімох осіб — 80 кв. м тощо (ДА м. Києва. Ф. Р-1525, Оп. 1, С. 58–60).

Це все знайомий нам фірмовий стиль життя першоієрархів РПЦ; Філарет діяв звичним для його кола способом. Немає далі сенсу навіть удаватися до решти непривабливих моментів із життя московського екзарха в Україні. Важливо лише усвідомити, що таке єпископат радянської доби, щоб зрозуміти складну постать колишнього предстоятеля УПЦ КП.

«Чи потрібна Церква взагалі, якщо вона існує в такому вигляді?» — десь так листувалися між собою тодішні сумлінні українські клірики, про що розповідають сімейні архіви.

Зміна цінностей

На момент створення УПЦ КП у 1992 році Філарету виповнюється шістдесят два. За ним — десятиліття досвіду на високому посту в РПЦ. І не секрет, що він радикально змінює свій світогляд усього за кілька місяців після проголошення української незалежності. На що вплинули й патріарші вибори в Москві.

Адже напередодні цих виборів 1990 року Філарет — місцеблюститель патріаршого престолу, за п’ять хвилин глава всієї РПЦ. Та її клір несподівано віддає більшість голосів його конкуренту, відомому як Московський патріарх Алексій ІІ. Ситуація й досі незрозуміла.

Попри це, позиція митрополита Філарета й далі непримиренна до українського руху. Ще напередодні незалежності за його наказом духовенство РПЦ не пускає патріарха УАПЦ дев’яностолітнього Мстислава Скрипника до могили Тараса Шевченка в Каневі.

Власне, з 1990 року в Україні починає діяти Українська автокефальна православна церква, очільник якої — Скрипник, племінник Симона Петлюри, прибуває до України зі США. Як екзарх РПЦ в Україні Філарет, природно, протидіє цьому антирадянському рухові.

Та очевидці подій закидають йому саме українофобські манери: від перешкоджання в похованні Василя Стуса — до протидії у визнанні найменших ознак українства в Церкві. «Польсько-жидівський гібрид», «української мови не існує», «треба танками давити» — такі висловлювання екзарха щодо українських ідей переповідали вірні УАПЦ та навіть УПЦ МП саме на сторінках паперових видань ще наприкінці 1990-х (див. газ. «Независимость», № 90 за 1997 р., толерантніші закиди можна простежити на сторінках газети УАПЦ «Успенська вежа». Також див. тут).

Таким чином, офіційно екзарх до останку заявляв: «Нині прихильники так званої УАПЦ… сіють ворожнечу та братоненависть серед українського народу… З так званим “патріархом” Мстиславом Скрипником не може служити Божественну літургію жоден православний архієрей» («Православний вісник», №1 за 1991 р.).

Свій серед чужих

Озираючись на минуле, тепер нескладно зрозуміти нинішню ситуацію в ПЦУ. Нещодавно релігієзнавець Юрій Чорноморець написав, що, за його оцінками, майже три тисячі громад РПЦ в Україні саме через постать Філарета не переходять до ПЦУ. Звичайно, тут грає роль й авторитарна система правління патріарха, про що йтиметься далі.

Ми не можемо остаточно знати, якою була співпраця екзарха з владою, та що — якби на його місці опинився хтось інший з ієрархів РПЦ? Адже російські архіви КДБ для істориків недоступні. Водночас агентурні справи КДБ в Україні масово понищено ще впродовж 1990–1991 років.

У будь-якому разі, лише по Київській області на екзаршество Філарета припало закриття храмів і ліквідація двадцяти п’яти громад зі ста сорока однієї (дані можна простежити на основі таких архівних матеріалів: ДА м. Києва. Ф. Р-1525, Оп. 1, С. 1, с. 2 та ДА Київської області, Ф. 5571, Оп. 1, С. 124, с. 2). А під час його короткочасного виконання обов’язків екзарха за хрущовського періоду — закриття Андріївської церкви, де вели богослужіння українською мовою, та Києво-Печерської лаври. Цих фактів співпраці українського екзархату з владою не зітреш із пам’яті кліру РПЦ, незалежно від того, якою була в них участь самого Філарета: вимушеною чи добровільною, потайки протидіяв він комуністам чи покірно виконував їхні рішення.

Досі обурює духовенство МП й те, що весною 1992 року ще тоді митрополит Філарет перед хрестом із Євангелієм пообіцяв Архієрейському собору РПЦ у Москві скласти свої повноваження очільника УПЦ МП, проте не виконав цього в Києві. Собор поставив перед митрополитом таку вимогу, позаяк той добивався автокефалії для УПЦ МП. А втім, чи, справді, привід це — нехтувати гучною обіцянкою як одним із важливих аспектів християнської моралі?

Довідка: УПЦ МП з’явилася в жовтні 1990 р. як спадкоємиця Українського екзархату РПЦ, формально наділена в її складі «незалежністю та самостійністю» у власному управлінні, проте де-факто не піднесена в її статусі до рівня автономної.

З іншого боку, предстоятелю УПЦ КП не здатна пробачити українофобства вже частина священства, причетного до відродження УАПЦ. Як наслідок, увесь період існування УПЦ КП її супроводжувала паралельна теж проукраїнська структура — УАПЦ із кількістю парафій не менше тисячі. Ще донедавна це ціла чверть, а то й більше, від усіх громад Київського патріархату.

Сам Мстислав Скрипник до смерті не визнав злиття його парафій із частиною РПЦ і створення УПЦ КП. Власне, услід за Філаретом до нової структури влилася лише мізерна кількість парафій РПЦ. Окрім того, утворення УПЦ КП мало детективний присмак. Влада Кравчука постаралася цілковито ізолювати Мстислава від пастви й священників, щоб ті не дізналися про його протести (Українське православне слово, США, грудень 1992 року).

Ще напередодні своєї кончини Скрипник заявляв: «Ніколи, ніде й ніхто кандидатури Філарета як мого заступника зі мною не погоджував… До того ж, Філарет тоді входив як предстоятель філії РПЦ в Україні до складу ієрархів Російської православної церкви. Ніде в світі жодна з помісних Церков не вважає Філарета митрополитом, а тим більше моїм заступником».

Та основне, що пролунало в передсмертних заявах Мстислава: «Я був у Константинопольського патріярха Варфоломея. Мене там зустрічали як главу українського патріярхату. Наша материнська церква, як і інші автокефалії світу, готова визнати нас незалежною церквою, але, доки Філарет не зійде зі сцени і не складе свої повноваження, Київський патріярхат визнаватимуть лише народні депутати...» (там само).

Справді, зустрічі Скрипника зі Вселенським патріархом відомі ще з 1970-х років, як і їхня тодішня протидія Синоду РПЦ за участю Філарета. Ще за життя Мстислава до складу Вселенського патріархату ввійшли такі церковні структури українців за кордоном, як: УПЦ в Канаді, а незабаром по його смерті — УАПЦ у діаспорі та УПЦ у США.

Водночас дальший розвиток боротьби за автокефалію переконує: Мстислав не помилявся. УАПЦ в Україні, завдяки діаспорним зв’язкам, мала шанси здобути світове визнання ще чверть століття тому.

Довідка: УПЦ КП постала 1992 року на ґрунті УАПЦ як наслідок її злиття з частиною УПЦ МП за активної участі колишнього очільника останньої — митрополита Філарета та під егідою президента Леоніда Кравчука. Через протести самого предстоятеля УАПЦ Мстислава Скрипника проти утворення УПЦ КП поза його волею, відтак — і значної частини пастви УАПЦ, нова структура лише 1993 року отримала свого першого предстоятеля — колишнього політв’язня Володимира Романюка. Він помирає 1995 року, і патріархом стає Філарет.

Авторитаризм

Попри позицію Скрипника, який незабаром помирає, 1992 року УПЦ КП утворилася на ґрунті значної частини тієї ж УАПЦ. Тут можна зрозуміти й відірване від діаспори керівництво УАПЦ. Спрацював не лише тиск тодішньої влади в особі першого президента України Леоніда Кравчука.

Колишній екзарх РПЦ приніс новій церковній структурі дві вкрай потрібні для неї речі: свою фінансову базу, київську резиденцію та здатність говорити із владою — він був своїм для колишніх комуністів. Тут, вочевидь, його початкова заслуга для розбудови УПЦ КП.

Власна матеріальна база надала Філарету можливість посісти в українській церкві місце беззаперечного та єдиноправного авторитета ще за життя першого патріарха УПЦ КП Володимира Романюка.

Надалі єдиновладдя не меншою мірою, ніж минуле, відштовхує від нього й клір УАПЦ, що не влився в нову структуру, і частину новоствореної УПЦ МП. І це ж єдиновладдя Філарета показове теж для УПЦ МП на момент її зародження 1990 року.

Зрештою, ще радянські архіви засвідчують авторитарність київського екзарха, а також — як він, саме зосередивши владу у своїх руках, частково і відстоював інтереси Церкви: рекомендував «керівникам общин» «скоротити контакти» з органами, забороняв повідомляти владі будь-що про «молодих любителів церковного співу» та впроваджував нововведення, зокрема, традиційні українські макети вертепів у храмах.

Апаратники пояснювали це все таким чином: «Відомо, що митрополит Філарет веде велику та корисну роботу за кордоном. Імовірно, для його престижу варто в рамках дозволеного не перешкоджати йому в проведенні низки реформ… Але не в тій мірі, яку він допускає» (ДА м. Києва, Ф. 1525, Оп. 2, С. 2, с. 14 та далі).

Проте в УПЦ КП для патріаршої диктатури склалися геть особливі обставини. Філарет із часом, по суті, стає чи не єдиним найбільш літнім єпископом у Синоді УПЦ КП. Йому немає конкуренції, природної для будь-якої структури, у тім числі — Церкви. Становлення патріарха відбувається як особи, що не звикла до альтернативних течій та настроїв.

Поступово відходять у кращий світ основні фігури, здатні опозиціонувати: ще в 1990-х — сам перший патріарх УПЦ КП, політв’язень Володимир Романюк; до нього — відроджувач УАПЦ, єпископ Іоанн Боднарчук; 2004 року — колишній намісник Почаївської лаври Яків; згодом — в’язень концтаборів митрополит Василій Боднарчук; брат Іоанна, львівський митрополит Андрій Горак та інші.

За браком конкуренції не останню роль відіграє й патріарший контроль над фінансами та системою управління УПЦ КП. Як наслідок, у недавньому статуті УПЦ КП можна простежити такі речі: «Розпорядником загальноцерковних коштів є Патріарх Київський і всієї Руси-України…». Або ж: «…На більший термін відлучення (ніж два тижні) архієрей повинен брати дозвіл у Святійшого Патріарха…». Вони й близько не притаманні вже статутові ПЦУ.

Варто поставити одне важливе питання: яким би було українське православ’я, якби Філарет не приєднався до автокефального руху, що розвивався за західною моделлю, привнесеною діаспорянською УАПЦ?

Освіта та пропаганда

Безсумнівно, що структура УПЦ КП стала чи не основним здобутком патріарха Філарета. Станом на початок 2019 року церква мала приблизно 5400 громад проти 12500 в УПЦ МП. Проте, якщо ПЦУ прагне витіснити з України РПЦ, її структуру варто не раз уважно вивчити, щоб знову не програти боротьбу за парафіян.

А УПЦ КП програно цю боротьбу за часу незалежності. І тут проблема не лише підтримки УПЦ МП з боку Кремля, олігархату і влади. Завдання Церкви — достукуватися до людських душ насамперед через проповідництво.

У цьому не завжди важить національна складова, на яку часто хибно робили ставку в Київському патріархаті. Адже вірян передусім притягують слова про Бога, лише потім на них накладаються національні почуття. За такою схемою виразно ці всі роки працювала РПЦ.

І для проповідництва не завжди потрібні кошти. Найперше — освіта самих проповідників, їхнє вміння й бажання працювати з людьми. Початково в УПЦ КП для цього було суттєве підґрунтя. Мова про українські мізки.

Адже в культурному світському просторі наші інтелектуали зуміли якщо не потіснити російськомовні компрадорські еліти, то скласти їм чималу конкуренцію.

УПЦ КП, не задіявши повноцінно «українські мізки», програла війну всередині вітчизняного православного середовища. Під орудою Філарета Київський патріархат не зумів виплекати ані достатню кількість молодих богословів, які б репрезентували його, ані знайти спосіб навчати свої кадри за кордоном, як це робила УГКЦ.

Видавнича справа УПЦ КП теж не найкраще зорганізована. Ще в середині 2000-х аналітик Тарас Антошевський зазначав, що з періодичних центральних видань УПЦ КП тільки два мають належний рівень. І це все коїлося на тлі понад півсотні часто добротних московських церковних видань в Україні. Єпархіальні видання створювалися, а потім закривалися, бо, як свідчать учасники подій, Філарет запровадив цензуру та хотів вичитувати все перед виходом у друк, а це практично неможливо організувати.

Чимало інтелектуальної молоді УПЦ МП згуртувалося довкола видавництва «Дух і літера», що отримувало грантову підтримку. Значна частина — довкола потуг колишнього священника УПЦ МП Георгія Коваленка та останніми роками — його Відкритого православного університету.

Греко-католики створили інтелектуальне видавництво «Свічадо» з блискучими перекладами й патристики, і зарубіжних авторів. Ці всі інтелектуальні групи православних та греко-католиків часто взаємодіяли саме на ґрунті релігійних інтересів. Проте аналогічного гуртка, на жаль, не з’явилося в УПЦ КП, чия основна пропаганда звелася лише до національного.

Залишається тільки подякувати частині Київського патріархату, як от середовищу Євстратія Зорі, митрополита Епіфанія чи нинішнього ректора Київської духовної академії Олександра Трофимлюка, яке самотужки не покладало рук, рятуючи становище в ізоляції.

Низова ініціатива всередині УПЦ КП часто незалежна від патріарха — те, що й дало змогу попередниці ПЦУ вистояти й вирости в складні роки.

Російські лекала

Іншою суттєвою проблемою часів патріарха Філарета стали російські лекала УПЦ КП. Як виходець із РПЦ, він автоматично переніс на українську церкву не лише авторитарні механізми російського управління.

Було заморожене саме відродження унікального релігійного простору, яким стала колишня Київська митрополія до 1686 року як своєрідний простір міжконфесійного діалогу, територія переплетень західної та східної церковних традицій. Тут століттями заледве не повноправно з єпископатом важив голос мирян у Церкві, яким, по суті, знехтували в УПЦ КП.

За механізмами з РПЦ до нас перенесено й сутність розуміння релігії, що легко простежити на прикладі хоча б тривалих у часі богослужінь. Греки давно відмовилися від таких нудних і затяжних релігійних практик, услід за католиками запровадили лавки в церквах. Там не простежиш і нескінченних середньовічних поклонів із хресними знаменнями. Тенденція притаманна решті православних церков світу, передусім, у Європі та США з Канадою.

Свого часу УАПЦ також реформувала богослужіння, поєднавши зразки з требника Петра Могили та східних богослужбових практик. Сконцентровану літургію за таким зразком можна досі почути в храмі Бориса та Гліба в Києві. Це година-півтори часу, однак виразна та яскрава.

Сутність змін — важливий зміст, а не форма релігійної практики. На цьому нам наголошували константинопольські патріархи ще з кінця XVI століття, до речі, забороняючи навіть язичницьке освячення пасок на Великдень. І цей напівпротестантський фактор оновленого православ’я здатен був приваблювати молодь до Церкви в Україні. Знову-таки — у нас він не стався.

Годі згадувати й інші атрибути РПЦ у наших церквах: від сучасних ікон на продаж до риз, від перекладених із російської мови церковних творів до вже згаданого білого куколя самого патріарха.

Діаспора

На освітньо-пропагандистську проблему УПЦ КП уплинуло також те, що Філарет цілковито побив горшки з церковними колами української діаспори, які з середини 1990-х повністю перейшли під омофор Вселенського Патріарха. Це остаточно ізолювало молоді кадри УПЦ КП від закордону.

Пошуки шляхів у західне довкілля, зокрема, освітнє, для Київського патріархату існували. Та його дії не сприяли конструктивній співпраці

Ще 1998 року Філарет намагається взяти під свою юрисдикцію парафії в США та Канаді, навіть переманює чотири громади. У відповідь «Постійна Конференція українських єпископів за межами України», що об’єднує діаспору, гучно осудила Філарета, звинувативши також у тому, що він провокує міжнародні церковні розколи в православ’ї.

Конференція загалом висунула цілу низку звинувачень, нагадуючи, що Київська патріархія вносить розбрат не лише у парафіях Вселенського Патріархату, а й у Македонії, Сербії, Болгарії та навіть Індії («Успенська вежа», № 8, 1998; Олекса Новак, Християнство в Україні, 2003). Усе мало вигляд, що патріарх Філарет зумисно провокує конфлікт із Вселенським Патріархатом, тим самим заганяючи УПЦ КП в ізоляцію.

Перша неотримана канонічність. Діаспорна УПЦ

Отож, діаспорні церкви як частина Вселенської Патріархії з 1998 року зосередилися на співпраці з УАПЦ, різко дистанціювавшись від УПЦ КП та осудивши її. Натомість представників УАПЦ приймає особисто патріарх Варфоломій. Справа доходить майже до її повного визнання з боку Константинополя, за умови, що та переходить у підпорядкування митрополита УПЦ у США, приналежного до Вселенської патріархії. Таким стає й заповіт патріарха УАПЦ Яреми, який помирає на початку 2000 року.

Із благословення патріарха Варфоломія митрополит УПЦ у США Константин представляє його на соборі УАПЦ у Києві 2000 року. По суті, це була перша нетривала автокефалія Української церкви, про яку досі мало відомо.

Та її зірвано напрочуд швидко. Новообраний митрополит УАПЦ в Україні Мефодій незабаром відмовився підпорядковуватися діаспорі. Заразом він обітнув перемовини між УАПЦ та УПЦ КП.

Адже з 2000 року діаспора за посередництва Вселенського престолу втілювала згаданий діалог між двома церквами саме задля отримання автокефалії для всієї української церкви.

Найімовірніше, через український розбрат і сама американська УПЦ як складова Вселенського патріархату надалі відмовилася працювати над будь-якими церковними об’єднаннями в Україні (період прокоментовано на основі: Ігор Ісіченко, Історія Христової Церкви в Україні, Харків, 2003; газети УАПЦ «Успенська вежа» та «Наша віра» за 1998–2000 рр.; О. Хомчук, Церква поза церковною огорожею, Чікаго, Іллінойс, 2002; Олекса Новак, Християнство в Україні, Рівне, 2003).

Знову-таки, окрім позиції Мефодія, минуле та скандальна діяльність патріарха Філарета на міжнародній арені, його побиті горшки з діаспорянами додали ложку дьогтю в згадані події, загальмувавши дії Вселенського патріархату. Натомість Київська патріархія й далі конфліктує за океаном, удаючись до антидіаспорної та антиконстантинопольської пропаганди (див. видання О. Хомчук, Церква поза церковною огорожею, Чикаго, 2002).

Не виключено, що саме конфлікти патріарха на міжнародній арені диктували подальше завжди виразно негативне ставлення до нього Вселенського престолу. Ці кроки дедалі унеможливлювали українську автокефалію.

Друга неотримана канонічність. Зрив 2008-го

Зрештою, наскільки розуміє колишній предстоятель УПЦ КП, що таке церковна автокефалія для українців? Адже це насамперед інструмент здолати п’яту колону в країні. І вагоме запитання: чи тут досі не була б для нас ефективнішою митрополія в складі Константинопольського патріархату?

Аргументи на її користь прості: підсилення та вивищення Константинополя в його протистоянні з Москвою, отже, ще відчутніший удар по «Третьому Риму»; швидка інтеграція українського духовенства в православні структури Заходу; основне — сакралізація української території та зміцнення держави на міжнародній арені, що особливо важливо нині за умов війни з Росією.

У будь-якому разі, 2008 року зривається вже друга ініціатива Константинополя щодо окремішності Української церкви. Знову фігурує в цьому патріарх Філарет. Причому, як засвідчує колишній радник президента Віктора Ющенка, активний учасник тодішніх процесів релігієзнавець Олександр Саган, Константинополь пропонував на початку повноцінну автокефалію для українських вірян. Фанар ставив лише умову, щоб Українську церкву надалі очолював не Філарет, а вільно обраний її майбутнім собором новий предстоятель.

Лише коли Київська патріархія відхилила цю пропозицію, Константинополь запропонував увійти їй під орудою чинного предстоятеля на тимчасових правах митрополії до Вселенського патріархату. Та Філарет категорично відмовився й від пропозиції Константинополя про входження УПЦ КП під власним керівництвом на правах митрополії до Вселенського патріархату.

Приховуючи від пастви справжній перебіг подій, «патріарх» аргументував свою позицію на людях таким чином: «Бо в нас і у Вселенського Патріарха була різна мета. Наша — увійти на короткий термін до Константинопольського патріархату і вийти звідти автокефальною церквою. Його — зробити Київський патріархат частиною Константинопольської церкви й таким чином зміцнити її. А автокефалію нам дати в майбутньому, коли — невідомо… Коли я прочитав ці умови, то сказав — ні».

Відтоді минуло понад десять років. Питання єдине: а чи досі церковна п’ята колона в Україні (РПЦ) не була б якщо не розгромленою, то добряче знесиленою? Чи усвідомив Філарет, що канонічність українського православ’я означала для нас додатковий захист від російської агресії, а в якій формі — митрополії чи патріархії — зараз має другорядне значення? Спостерігаючи за його нинішніми кроками, можна відповісти: очевидно, ні.

Адже колишній предстоятель УПЦ КП завершує свою кар’єру в Українській церкві через ті ж радянські механізми, якими її починав. Він достоту так само зрікається свого слова перед патріархом Варфоломієм, як колись знехтував обіцянкою перед учасниками Собору РПЦ 1992 року відмовитися від керівництва УПЦ МП.

Хай що, а такі дії, хоч як їх пояснюй, завжди викликатимуть обурення у багатьох вірян.

Не сотвори собі кумира

Допоки мовчать архіви, постать патріарха Філарета завжди залишатиметься до кінця не зрозумілою в українській історії. Не хотілося б вникати в теорії змов та вірити, що навіть за глибокої старості люди здатні нести службу ЧК. Проте очевидні кілька моментів: його дії та вчинки — це манери колишнього радянського єпископату, притаманні першоієрархам нинішньої РПЦ.

Складається враження, що для Філарета головне не мета — канонічність українського православ’я, а процес. Начебто правильно організований і з правильною метою, але безкінечний, і який ніколи не досягає мети. Можливо, в цьому й криється причина того, що РПЦ в Україні має удвічі більше приходів, ніж Українська церква.

Утім, також варто розгледіти позитивні нюанси останніх подій. Імовірно, ПЦУ в протистоянні з Філаретом має унікальну нагоду покінчити із радянщиною в Церкві й перетягнути до себе ще частину адекватних вірян із УПЦ МП.

Ті мають шанс нарешті зрозуміти, що їхню РПЦ тримає така ж сама радянська основа: патріарх Кирило, митрополит Онуфрій та решта єпископату, чия влада сягає корінням ще сталінської доби. Церква на пострадянських теренах потребує радикального очищення та оновлення. І ПЦУ зараз має нагоду стати зразком та очільником таких процесів. Завдяки тому ж Філарету й логіці розвитку незалежної української структури, вона відірвалася від «брєжнєвських» поколінь, насамперед змінивши обличчя очільників єпархій на нові, уже сформовані за часів незалежності.

Момент другий — патріарх Філарет відіграв позитивну роль для України як творець структури майбутньої ПЦУ, але його роль можна порівняти з державотворенням Леонідів, Кравчука та Кучми. Начебто, маємо державу, але далеко не ту, про яку мріялося, вибудовану за гібридними пострадянськими лекалами. ПЦУ — це модернізована і демократична версія своїх попередниць, яка скидає мотлох минулого. В цьому сенсі демарш Філарета тільки їй на користь.

Момент третій: середовище, досі підконтрольне Філарету, може бути пов’язане з ним лише тим-таки радянським інструментарієм: гроші, підкупи, страх, залякування, лицемірство. Це також потрібно усвідомити на порозі нової загрози, що несподівано постала перед ПЦУ.

Із віджилим потрібно прощатися рішуче, тому віряни й клір мають знати про радянську епоху, щоб та не завдала ще відчутніших ударів.

Мабуть, історія з патріархом Філаретом, його останні дії спонукають і до ще одного важливого висновку кожного з нас: українцям давно пора навчитися критично оцінювати і власне минуле, й історичні постаті, які воно виносить або виштовхує на передній план.

Радикально ненавидіти чи, навпаки, обожнювати когось та щось — один із наших важких пострадянських рудиментів. Ліпше відразу зважено шукати плюси й мінуси історії та сьогодення, порівнювати їх і робити висновки. Минуле патріаршої постаті давно вимагало, щоб на нього якомога ретельніше звернули увагу.