Перейти до основного вмісту

Фрідріх Ліст. Книга друга: теорія. Приватне і державне

Остання частина циклу. Ну як?

Адам Сміт: «Будь яка людина, що переслідує виключно свої приватні цілі, необхідно працює також в інтересах суспільства».

Фрідріх Ліст: «Єдність нації є головною умовою міцного національного добробуту,… там, де приватний інтерес підпорядкований національному і де цілий ряд поколінь переслідують ту саму мету, нації досягають гармонійного розвитку їхніх виробничих сил».

Класична ліберальна економічна теорія виходила з того, що кожна людина найкраще розуміє свій інтерес, тому суспільство максимізує добробут, якщо кожна людина буде залишена самій собі, держава не має втручатися в дії людини. На відміну від такого розуміння суспільного добробуту, Ліст наполягав на існуванні інтересів нації в цілому, наприклад, інтересів національної безпеки. Крім того, він наводив приклади, коли розуміння і переслідування власних інтересів людиною суперечить суспільним інтересам, коли ця людина, приміром, є шахраєм.

Є тисячі прикладів, коли держава обмежує комерційну діяльність приватних осіб, наприклад, забороняє продавати людей у рабство. Є приватна комерційна діяльність, наприклад, торгівля озброєнням, нормальна в мирний час і заборонена як злочин, якщо людина продає озброєння ворогу під час війни. Ліст впевнений, що «державна влада не лише має право, а й обов’язок обмежувати і регулювати в інтересах нації не шкідливі самі по собі торговельні відносини».

Нині ми не почуємо такого екстремістського заперечення державного втручання, яке Ліст наводить із твору Томаса Купера, де той заявляв, що захист торгових кораблів від піратів — то приватна справа торговців, а не держави. З сомалійськими піратами в наш час все ж таки боролися держави, ні в кого, навіть у крайніх фундаменталістів вільного ринку, не було ідеї примусити торговий флот воювати з піратами. Предметом дискусії зараз є не втручання держави в економіку, а обсяг такого втручання. І тут універсального для всіх країн і часів рецепту немає, понад те — його не може бути.

Ліст сприймає як само собою зрозуміле явище, що держава є виразником і захисником національних інтересів, тому в нього протиставлення приватного і державного інтересу є повним відображенням антитези між приватним і національним інтересом. Йому не було відоме сучасне явище, коли національна держава стає виразником не національних, а приватних інтересів.

Для України це явище є суттю її нинішньої політичної й економічної історії, тому ми маємо зупинитися на ньому детальніше. Сучасна назва цього явища вперше була запропонована аналітиками Світового банку Хелманом, Джонсом і Кауфманом, які описали його, вивчаючи відносини держави і приватного бізнесу в пострадянських та постсоціалістичних країнах у 1990-х роках. Вони назвали це явище «захопленням держави» (state capture).

 

Автори дослідження Світового банку, починаючи дослідження відносин приватного бізнесу і держави, очікували побачити, як державний «Левіафан» гнобить приватних підприємців. Але 10 років розвитку пост-комуністичних держав створили геть іншу, прямо протилежну ситуацію — держава виявилася захопленою приватним бізнесом, щоправда, не всім, а кількома обраними особами, яких називають олігархами. Автори вирізняють три типу відносин приватного бізнесу та держави в цих країнах: захоплення держави, вплив, корупція.

Захоплення держави — це ситуація, коли всі гілки влади (законодавча, виконавча, судова і, додам від себе, – «четверта влада», тобто ЗМІ) виконують волю не більшості виборців, не якогось соціального класу, а кількох приватних осіб, отримуючи за це від них винагороду. Тут не йдеться про порушення законів або регуляторних норм, бо самі закони і норми пишуться на вимогу приватного замовника, держава і засоби впливу на свідомість народу є приватною власністю кількох осіб. Вплив — це таке саме «захоплення держави», але без прямої оплати політикам і посадовцям, бо між ними і приватними особами (олігархами) встановлені якісь особисті стосунки, наприклад, кумівські, родинні або інші. Нарешті, корупція — це корисна послуга політика або посадовця приватному бізнесу, спрямована на порушення існуючого законодавства. Порівняно із захопленням держави та впливом — це дріб’язок.

Хелман, Джонс і Кауфман навіть зробили спробу кількісно вимірити рівень захоплення держави. Вони зробили це на підставі анкетування підприємців двох десятків країн. Станом на 2000 рік найвищий рівень захоплення держави приватними особами вони виявили в Азербайджані, Молдові, Україні та Росії. Автори порівняли економічні результати у країнах з високим і низьким рівнем захоплення держави за три останні роки і виявили, що зростання продаж у першій групі склало 11%, а в другій — 21%, тобто захоплені держави зростали вдвічі повільніше від решти країн. Це легко зрозуміти, бо «загарбники держави» витягують з економіки шалену ренту на власні потреби, понад те, вони виводять її за межі країни, залишаючи економіку без інвестиційного ресурсу.

Автори дослідження Світового банку, а за ними й інші дослідники, не лише констатують причини захоплення держави, а й роблять пропозиції стосовно того, як відібрати державу у приватних власників і повернути народу, тобто виборцям. Пропозиції ці — політична й економічна лібералізація. Той факт, що за 20 років після публікації цього дослідження Світового банку ситуація із захопленням держави не покращилась ані на йоту, свідчить про помилковість або нереальність таких пропозицій. Насправді рекомендації щодо ліберального реформування захопленої держави не мають сенсу: щоб повернути державу виборцям, треба провести ліберальні реформи, але ліберальні реформи неможливі, доки держава захоплена олігархами.

Намагаючись знайти вихід із такого замкнутого кола, деякі політологи намагаються розрізнити «корисних» та «деструктивних» олігархів. Останні є паразитами на державному тілі, вони нам знайомі багато років: Коломойський, Фірташ, Хорошковський, Медведчук, Суркіс, Льовочкін — прекрасні приклади деструктивних олігархів. «Корисні олігархи», які крім висмоктування із країни політичної ренти, роблять хоч якісь суспільно корисні інвестиції, теж нам усім знайомі: Ахметов, Порошенко, Пінчук, Косюк, Ярославський. Чи можлива конструктивна співпраця з «корисними олігархами»? У наведеній вище статті, де розглядаються «корисні олігархи» Молдови, України та Грузії, відповідь негативна — навіть «корисні олігархи» несумісні з подоланням корупції, демократичними реформами, економічною лібералізацією. Ніяких більш-менш реальних рекомендацій, що робити із «захопленою державою», як позбутися «деструктивних» і «корисних» олігархів, в аналітичних роботах не знайдемо — реформаторські заходи неможливі, закликати до репресивних заходів якось неполіткоректно. Як націоналізувати національну державу — задача, яка навіть не снилася Лісту, а для сучасної України це задача, без вирішення якої Україна приречена на бідність і залежність.

 

Хоча захоплення держави не є суто українським явищем, але в Україні воно має суттєву відмінність від більшості посткомуністичних держав. В Азербайджані, Росії та інших країнах держава захоплена одним кланом, зміна загарбників відбувається зі смертю лідера клану, якщо йому не вдається перетворити владу на спадкову. В Україні жодному клану не вдалося монополізувати приватну власність на державу, ніякого місцевого «Алієва» або «Путіна» не з’явилося.

З одного боку, це робить державу дуже слабкою проти сили реальних власників держави. У критичних ситуаціях офіційна влада навіть відкрито визнає свою неспроможність і публічно запрошує допомоги у лідерів кланів. Так відбулося в березні 2014 році, коли почалась російська навала на Донбасі, виконуючий обов’язки президента Турчинов призначив Коломойського та Таруту головами Дніпропетровської та Донецької обласних адміністрацій. Ще більш демонстративний зразок неспроможності держави був у березні 2020 року, коли розгублений через спалах пандемії коронавірусу президент Зеленський поділив країну між Коломойським, Веревським, Пінчуком, Ахметовим, Палицею, Косюком, Ярославським і Ставніцером. Не важливо, чи вдалось цим людям щось зробити з пандемією, важливий сам факт — президент звертається не до державного апарату, а до олігархів. А як Ярославський після цього публічно «витер ноги» об представника президентської влади в Харківській області — бачили всі по телебаченню та в Інтернеті.

З іншого боку, наявність кількох олігархічних груп, які ворогують одна з одною, послаблює їх і надає шанс на перемогу над ними. Цим шансом може скористатися інша держава, як скористалася Росія такою ситуацією в Молдові і повністю поставила її під свій контроль. Але цим шансом можуть скористатися також внутрішні антиолігархічні політичні сили. Це не лише теоретичне міркування, є історичний приклад такої «націоналізації держави» в недалекому минулому. Такий приклад став широко відомим завдяки економічному успіху країни, якій це вдалося. Йдеться про Південну Корею 1950-60-х років.

За часів президентства Лі Синмана Південна Корея була дуже бідною країною (на рівні країн тропічної Африки), в якій хазяйнували кілька десятків сімейних фірм, що повністю корумпували державу і використовували її у власних потребах. Американці, які фактично утримували своїми коштами країну після корейської війни, дивились на це крізь пальці, бо їх влаштовувала повна залежність запеклого антикомуніста Лі Синмана. (Нині американці і МВФ також крізь пальці дивляться на існування олігархії в Україні). Але після військового перевороту в 1961 році до влади прийшов генерал Пак Чон Хі, для якого національний розвиток Кореї був сенсом життя, тому перед ним постало першочергове завдання — націоналізувати державу, позбутися залежності від приватного бізнесу.

Це завдання було виконане буквально за кілька місяців. Ось як це описано у Джо Стадвелла. Пам’ятником цим подіям є «Сеодаемун, невелика в’язниця, розташована між парком та масивом пізніше збудованих багатоповерхівок… За часів Пак Чон Хі вона залишалась зручним місцем для ув’язнення всіх незгодних з його планами розвитку Кореї. Більшість диктаторів у країнах, що розвиваються, ув’язнювали політичних дисидентів. Пак ув’язнював також підприємців, чиєї уваги прагнув… В’язниця та приміщення для страт на її території відіграли провідну роль у безжальній компанії Пака з переорієнтації курсу корейського економічного розвитку…

 

За двадцять днів після свого перевороту, 28 травня, Пак та його колеги почали заарештовувати бізнесменів. Вони пояснювали це особливими заходами для контролю нелегальних доходів. Не існує точних даних стосовно того, скільки бізнесменів було затримано та на який час. Але цілком очевидно, що значна частина найбільших підприємців країни потрапили за грати. Сеодаемун була єдиним пунктом утримання… Пак залякував бізнес-спільноту в способи, нечувані для капіталістичної країни, що перебуває у процесі розвитку. Він проголосив, що дні тих…, котрі купували протекцію в уряду Лі Синмана й натомість нічого не робили для країни, — вже злічені.

Ув’язнених бізнесменів змушували підписати угоди, в яких зазначалося: «Я добровільно віддам усю свою власність, коли уряд потребуватиме її для розбудови країни». В результаті це змусило підприємців робити все, чого від них вимагав Пак…

Встановивши базові правила гри, Пак поінформував корейських бізнесменів, що вони можуть заробляти стільки грошей, скільки бажають, доки дотримуватимуться встановлених правил. Більшість бізнесменів випустили з в’язниці протягом 1961 року…

За 5 років після перевороту Пака бізнес прислухався до уряду як ніколи. Водночас зростання ВНП у період від 1962-го до 1971 року в середньому складало 10% на рік, а частка промисловості у статтях експорту зросла з ¼ до 4/5. Уряд та бізнес стали ефективними партнерами у справі розвитку – то був шлюб під дулом пістолета в руці Пака.»1

У результаті застосування таких не дуже гуманних методів країна-жебрак, яка жила за рахунок американської допомоги, перетворилася на одну з кращих економік світу. Уже багато років Південна Корея перебуває серед тридцяти найбільш конкурентоспроможних економік світу. Виявилося, що це був єдиний дієвий спосіб внутрішнього подолання олігархії, який дав прекрасний результат не лише без зовнішньої допомоги, а навіть всупереч американському негативному ставленню до перевороту Пака.

Далі буде... в наступному циклі. Не перемикайтесь


1 Джо Стадвелл. Чому Азії вдалося. К., Наш формат. 2017, стор. 161-165.

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.

''отсканируй
и помоги редакции

Become a Patron!