Ілюзії як підстава

Ілюзії — це найбільша підстава, яку може подарувати тобі життя. А ще гірше — це грьобане оточення з невігласів і пристосуванців, що з невимовною радістю готові підживлювати та підтримувати ці ілюзії. І вже згодом, коли підла Реальність зненацька б`є зі всього розмаху по мордяці, й ти раптом опиняєшся лежачи у брудній калюжі та разом із кривавими згустками випльовуєш в цю калюжу залишки зубів, нарешті настає довгоочікуване прозріння. Проте час втрачено, сили витрачено, віру згублено, власні очікування не виправдано, а надія повісилась на найближчій гілляці. Тут і з’являється нестримна злість на себе, на тих, хто поряд, на обставини і загалом на ось таке невдячне життя. Але хіба це його вина, що ти був сліпим та глухим? Що був занадто зверхнім та лінувався вмикати свій мозок? Що оточував себе непотребом, даючи йому можливості годувати твоє безрозмірне Его?

У дитинстві батьки тобі говорили, що ти наймиліший та найрозумніший. І ти щиро вірив у свою винятковість. Батьки ж ніколи не обманюють. Та яким диким було розчарування, коли в дитсадку виявилась ціла орава таких самих наймиліших і найрозумніших, з якими доводилось жорстко конкурувати за звання наймилішого й найрозумнішого, та ще й не обкакатись по ходу. Але хіба це тебе навчило?

Потім була школа, інститут і, нарешті, КВН. А ось це вже виявився джекпот із джекпотів! Ти раптом став найпопулярнішим і наймоднішим. І тебе, о пресвяті редактори та всеблагі сценаристи, навіть показали по теліку! Кілька разів! Біля Маслякова!! Аааааа!!! Ти зненацька став уособленням такої собі American Dream в українському варіанті. Ти наче знайшов якусь чарівну лампу Адін-плюс-Адіна, що виконує бажання. Ну як тут не повірити у свою унікальність? Як тут не впіймати свою щасливу зірку? Як не скористатись можливостями, що нестримним коломойським потоком понесли тебе на телевізійний Олімп?

І вона не забарилась. Вона — це всеохоплююча слава! Ти зненацька увірував, що є найкрутішим гумористом у країні. То фігня, що половина країни фізіологічно не переварювала твій гумор. Ти купався у славі, славою вкривався, засинав і прокидався з нею. Популярність стала твоїм Золотим Ключиком від усіх дверей у цьому жорстокому світі Нездійснених Мрій та Галявин Дурнів. Так фартило лише в казках і то лише Буратіно, який, до речі, теж мав свого бородатого покровителя. Тут хоч-не-хоч, а подумаєш на дозвіллі про президентські амбіції. Тим більше, ти стільки перебухав із чуваками, що вертіли цей світ на тому, чим ти грав на роялі. А потім настала ота знакова Новорічна ніч, і пішло-поїхало…

Перші підозрілі дзвіночки почались, коли тебе стали переслідувати «тупі вівці»© з відеокамерами та мікрофонами. Це було явно не за сценарієм. Проте це не завадило тріумфально підняти над головою булаву і, розмахуючи нею, взятись розганяти всіх тих нікчем, що грають в цьому житті якісь галімі епізодичні ролі. І хто це їм пише такі дешеві тексти та тупі сценарії?

Але бісова Реальність виявилась жорстокою і невблаганною. Перший хук справа від неї ти отримав, коли на фронті так і не настало довгоочікуване перемир’я. Генштаб бадьоро доносив оптимістичні звіти про якесь там зменшення обстрілів, але кількість загиблих лише збільшувалася. Ти вперше відчув, як стікає холодний піт по спині, а під ногами ходуном ходить земля. І тут же отримав різкий удар під дих у момент своїх мутних переговорів з тьозкою Путіним. Бо прийшло запізніле розуміння, що просто так домовитись із ним неможливо. Задля звільнення заручників ти панічно почав обіцяти все, що вимагали від тебе досвідчені дорослі дяді з Москви, та з жахом почав усвідомлювати, що це все якось треба буде пояснити своїм співгромадянам. Може, просто зняти черговий емоційний відосік? Чи дати інтерв’ю підставному журналісту? Мама! Мамочка! У серіалі ж було ну зовсім все по-іншому! Я ж не думав, що буде так?

Не встиг ти оговтатись, як у щелепу прилетіла вертуха з розвороту від оприлюдненої у Вашингтоні горезвісної стенограми розмови з Трампом, розбризкуючи краплі розпачу та шоку на спільній з ним прес-конференції. Ти став мішенню для глузування в усіх без винятку світових ЗМІ та зміг вповні відчути себе у тій самій тарілці, що й об’єкти веселих та неповторних жартів «95 кварталу». І виявилось, що останні кілька місяців наполеглива, але все-таки кустарна гра на українському політичному піаніно тебе так нічому і не навчила. Бо інструмент, з яким ти зненацька стикнувся, виявився навіть не саксофоном Білла Клінтона, а потужним органом бізнес-акули Дональда Трампа (наголос саме на «А» – інші наголоси, то до майстра-віртуоза Ківи). Щоб приборкати подібний інструмент, треба було мати неабиякий політичний хист та життєвий досвід. Інакше вічно доведеться розмазувати по обличчю криваві соплі розпачу вкупі із розбитим склом рожевих окулярів.

Я не знаю, як звати того розумника, який порадив тобі піти у Президенти. Але ця скотина підштовхнула тебе до найбільшої помилки у твоєму житті. Помилки, за яку доведеться сповна розраховуватись не лише своєю славою та своїми ілюзіями, а й ілюзіями тисяч і тисяч українців. І найболючіше: за це доведеться платити людськими життями та майбутнім України. Саме така ціна прийняття рішень на тому місці, де ти опинився.

І ще: ти можеш не повірити, але навіть зараз існує шанс усе це змінити — треба всього-навсього позбавитись своїх ілюзій, встати на ноги і з відкритим забралом подивитись в очі Реальності. І ти побачиш, що з тобою пліч-о-пліч встануть тисячі. Треба лише захотіти! А з усіма своїми сценаристами розпрощатися назавжди.