Перейти до основного вмісту

Китай, Росія та Венесуела. Коли «не можна, та дуже хочеться»

Спойлер: Росія не перша стала проксі

Зима 2020 року. Одна держава під американськими санкціями продавала нафту. Інша держава під американськими санкціями цей чудовий ресурс перевозила. Третя держава, якій поки що обмеження не впаяли, все це демонстративно купувала й замовляла ще. Нічого страшного, звичайна м’якість дипломатії на тлі грубої панянки Економії.

Можна довго дивитись на три речі: вогонь, воду й вдалі спроби обійти американські санкції з боку Росії та Китаю. Звісно ж, не варто ставити ці дві держави в один ряд. Надто різні можливості та цілі, надто різні підходи до економіки. Лише одне їх об’єднує — конкретно зараз хочеться набити кишені, не звертаючи уваги на міжнародні правила гри.

Втім, така наша плата за відсутність контролю. Без нього будь-які обмеження не варті й використаних шкарпеток. Формально рік тому останній корабель із венесуельським чорним золотом вирушив до китайських портів — здавалося б, американські гайки закручені на шиї Мадуро міцніше нікуди.

Диктатор залишався без додаткової фінансової підтримки, США отримували чудовий шанс натиснути на ОПЕК у питаннях видобутку нафти. Китайські державні компанії China National Petroleum Corp (CNPC) та PetroChina вирішили не ризикувати. Інші покупці також відчули натяк на тиск та самі по собі розчинились у повітрі. Що зробила решта держав? Правильно, розслабилась, оскільки проблема вважалася вирішеною.

А дарма. Минув рік і почалась сувора криза. Те, що здавалось надто ризикованим кроком у попередні роки, тепер видається не дуже страшним стрибком убік від правил. Принаймні, аби уникнути прямих звинувачень, КНР використовувала транзит енергоносіїв через Малайзію. І все, тиша.

Вибори перехопили всю увагу. То чому тут дивуватись? Коли проста схема на два етапи не призвела до жорсткої реакції, гра одразу ж пішла за нахабнішими правилами. Тепер східним покупцям навіть не доводиться особливо паритись.

Наприкінці серпня порт Хосе навідав танкер Kyoto. Залив собі 1,8 млн баррелів та поплив додомцю. Американці відповіли хіба що коментарем міністерства фінансів, яке нагадало про ймовірні санкції для таких розумників.

Ну добре, добре, спрацював ваш коментар. Саме тому, мабуть, китайський порт Баюкуан приймає нафтові посилочки з Венесуели, а кораблі PetroChina тихцем повернулись до Мадуро за новими поставками. А щоб по шапці прилетіло посередникам, хитрі китайці підключили до діла жадібних росіян.

Саме на теренах Залісся з’явились підозріло активні компанії, що вчепились зубами в ринок без жодного досвіду роботи на ньому. Детально про це писав РБК (ні, не наш), чисто заради совісті залишу тут посилання. Про московські справи писати не хочу, сформулюю коротко: коли малайзійські компанії бояться, РФ за бабло здатна робити що завгодно. І робить.

Втім, мене цікавить не якась оборудка, яка вже відбувалась в іншому кінці світу, а першочергова проблема: Венесуела, нафта, санкції. Кому цікаво, даю ще одне посилання — цього разу на Asian Oil&Gas, там англійською по глобальній стороні питання.

Нагадую, зараз Штати знаходяться на роздоріжжі, з якого відходить маса стежок. Не кожна з них пряма. Наприклад, Джо Байден уже спробував сісти на шпагат: заявив про збереження санкцій (привіт, республіканці!), але... «зміщення фокусу американської стратегії». Судячи з усього, це така мила спроба догодити обом електоральним групам у країні. Шкода, що Китай трактує це по-своєму та демонстративно ганяє танкери з Південної Америки.

Йому такі спроби подобаються. Перемкнувши всі поставки венесуельської нафти на себе, Пекін вирішив перевірити американські санкції на міцність. Мовляв, хлопці, ви ж начебто владу поміняли – чому дядько Сі не може придбати собі пару танкерів із необхідною йому нафтою? Так і возять собі тихенько. А ви фокус зміщуйте, чи спинку собі почухайте, шановні.

У нас під носом Росія допомагає Китаю підтримувати країну-диктатора. Допомагає знущатись над нашим головним зовнішнім партнером — американцями. Допомагає навіть сайти реєструвати різним підозрілим компаніям, які потім везтимуть заборонену нафту кудись у Баюкуан чи інші порти. І я бачу, як їм ніщо не загрожує.

Нахабність Китаю перейшла всі межі. Піднебесна пхає носа геть усюди, лишаючи по собі чіткі сліди. Проте Штати немов набрали води в рота й вирішили помовчати.

А тепер поговоримо про Україну. Своя сорочка все ж ближча до тіла. Бачите нахабство східних хлопчиків? Якщо ви не зрозуміли, саме так нас можуть підтримати й по українсько-китайських баталіях за «Мотор Січ». Пекін не просто так перейшов від погроз до діла, дочекавшись зміни влади у США. Він, власне, довго до цього готувався. І тепер нахабніє за всіма напрямками одразу.

Також турбує відсутність агресивних дій у бік Кремля. Якщо Росія кладе на санкції по одному питанню, і їй це сходить із рук — не бачу жодних підстав для оптимізму. Наш ворог, чорт забирай, сильнішає просто на наших очах. І хоч він лише проксі для пекінського шопінгу в Каракасі, це непогана фінансова подушка для майбутніх планів. Потім це повернеться нам у вигляді снарядів та нових орд найманців.

Дякую, дуже дякую міжнародній спільноті за потужну реакцію. Так і живемо. Президент України боїться будь-яких голосних звуків. Його американський колега вперше в житті побачив мультфільм із котом Леопольдом та бавиться міжнародною політикою, вигадуючи компроміс між жорсткою реакцією та пасивними фразами про глибоке занепокоєння.

А ми сидимо в державі, яка сама не знає власного майбутнього, і все одно намагається не віддати китайцям стратегічно важливий для партнерів об’єкт. Чудово. Питання для України — скільки ще ми зможемо протягнути. Що з такою владою, що з такою шикарною підтримкою ззовні.

Так, у нас дійсно скромні цілі. Зірок із неба не хапаємо, проте все ж граємо за правилами. Та я не чекав, що справжніх ворогів припинять бити навіть за демонстративне порушення цих самих правил.

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.