Можна просто перестати... бути. Таке вже колись сталося

Вони прибули на Херсонщину на початку квітня.

Насправді там кожному необхідно побувати цієї пори, аби побачити, яка тоді панує краса — коли вже добре відчувається весняне тепло і де-не-де починає зеленіти. Вам обов’язково здибаються у степу старі могили-кургани, балки із захованими у їхніх закуточках селами і поодинокими хатинками за садами чи городами. А на кучугурах — величезні крилаті вітряки, як вартові, у безупинній праці.

Тоді їм здалося, що з національного боку Херсонщина значно пішла вперед. Активна діяльність митців, їхня явно проукраїнська позиція, просвітництво в школах і театрах, зрештою, чимала кількість військових із Херсонщини, що зголосилися до армії, свідчили про розуміння й зацікавлення населенням національною справою.

У розмовах місцеві називали українських військових «своїми», з острахом, недовірою, а подекуди й з відвертим презирством поглядаючи на той бік — де вже добре облаштувалися росіяни.

Та, попри це, Херсонщина здебільшого якось іронічно ставилася до всіх подій: люди ще навіть не здогадувалися, як на їхньому житті позначиться війна.

Він потім згадував, як колись чекав на своїх хлопців біля одного городу і про щось замислився. До нього тоді підійшов господар і запитав: «Ну, хай ці молоді вештаються, а чого ж ви? Сиділи б собі, як я, в теплій хаті, то було б гаразд».

Довга його спроба пояснити дядькові, хто вони такі, куди йдуть і чого хочуть, так ні до чого і не привела — він точно бачив це по виразу його обличчя. Чомусь той чоловік потім йому згадуватиметься, коли то тут, то там — уже зовсім не на Херсонщині — чутиме, що їх «туди не посилали».

Ця історія написана не про 2014 рік. Вона написана за спогадами командарма Михайла Омеляновича-Павленка про весну 1920-го.

«Тут була справжня хліборобська Україна, бо тут і до революції було багато землі. Родина, що мала 10–15 десятин, жила заможно. Стіжки з хлібом і пашею, худоба, добрі коні, вівці — чого тільки не було в загородах. Селяни тут не задовольнялися лише Святим письмом — книжка й часопис уже знайшли простору, світлу хату хуторянина», — писав про тодішню Херсонщину Омелянович-Павленко.

6 травня 1920 року завершився Перший зимовий похід Армії УНР. Після цього регулярні українські війська відступили за Збруч, залишивши по собі лише підпільників. За рік вони спробували здійснити подібний рейд іще раз, але до Херсонщини дістатися вже не змогли.

Десь у листопаді 1921 року вони здійснили останній постріл у відповідь. А після цього перестали існувати: хтось — фізично, хтось — як частина величезного українського військового формування.

Зникла армія.

Через 12 років зникла і заможна та освічена Херсонщина.

Її, що ледь виживала у 1920-х, зрештою поглинув чорний морок. За нею — всю Україну.