Musimy porozmawiać (Треба поговорити)

Про польсько-український діалог «Петра і Мазепи» та Ягеллонського клубу

Зі зміною влади в Україні дедалі частіше лунають заяви про необхідність переосмислення та нормалізації відносин із сусідами. Зазвичай чомусь мають на увазі Російську Федерацію.

Редакція «Петра і Мазепи» поділяє думку, що із сусідами треба спілкуватись. Проговорювати наші спільні проблеми — те, що нас об’єднує, і те, що розділяє.

Є лише одна проблема: робити це треба аж ніяк не з Російською Федерацією — країною-агресором, що посягає на нашу територіальну цілісність і суверенітет, і явно збирається робити це й надалі. Говорити слід передусім із тими країнами, з якими нас об’єднує не тільки минуле, а й виклики сьогодення і майбутнє.

Хоча б для того, щоб не дати тому ж самому Кремлю вбити між нами клин.

Тому ми переконані: першим із сусідів, із якими нам конче треба вести діалог, є Польська Республіка. Та ви, польські друзі.

Бо ми явно замало комунікуємо.

Спробуємо цьому зарадити.

«Петро і Мазепа» — портал, що намагається об’єднати українських інтелектуалів, людей, яких цікавить національна безпека і пошук Україною свого місця в новому світі. Ми об’єднані спробою осмислити, як протидіяти потужному агресору та, водночас, не втратити свою ідентичність. Щомісяця в нас виходить понад сотню статей. Щомісяця наш сайт відкриває більше ніж 250 тисяч осіб. І це не просто випадкові люди, що прийшли за рецептом вареничків — ми точно знаємо, що нас читають і в міністерствах, і в посольствах. Ми робили спільні проекти з Міністерством інформаційної політики; запускали конкурси військових плакатів, які потім стали соціальною рекламою українського війська в усіх великих містах України; збирали волонтерську допомогу для армії та робили, можливо, найкращі в країні щоденні дайджести новин. Тож якщо ми можемо стати платформою для початку такого діалогу — не слід нехтувати можливістю.

Ми розпочинаємо спільний проект із Ягеллонським клубом — польським об’єднанням інтелектуалів республіканських поглядів. На наших сторінках та ресурсах клубу ми спробуємо розповідати українцям про поляків, а полякам — про українців. Про політику й економіку, про історію та сьогодення. Про те, як події виглядають збоку. З боку найближчого кордону.

Що в Україні знають про Польщу?

Стосовно українців, то це залежить від регіону, у якому проживає кожен із нас. Якщо в областях, що межують із Польщею, на кордоні завжди черги, то із жителів Центральної, Східної та Південної України взагалі мало хто бував у Польщі. З іншого боку, в цих регіонах узагалі проблема навіть із внутрішньою мобільністю: там різко падає кількість людей, що взагалі виїздили за межі власної області.

Тому не дивно, що уявлення українців про Польщу в найкращому разі фрагментарні та викривлені. До того ж викривлені різними призмами.

Перша призма — радянський та пострадянській історичний і літературний наратив. У цьому сприйнятті на поляків проектовано стереотипи 400-річної давності — про абстрактних гордих шляхтичів, ворожих українському національному визволенню. Така диспозиція була вигідна радянському, а до нього — імперському російському урядам. Адже демонізація поляків показувала безвихідність українського вибору на користь «союза с братским русским народом».

Друга призма — власне сприйняття поляків на Західній Україні: специфічні love-hate relationships, у яких поляки є водночас поневолювачами, певним культурним взірцем та перспективними працедавцями.

Третя, і, напевно, найпродуктивніша, призма — це сприйняття польської історії успіху у європейській родині, своєрідне «як треба», шанс, який Україна втратила. Щоправда, я глибоко переконаний, що з об’єктивних причин. Утім, мабуть, і ця призма показує лише частину Польщі.

А для того, щоб бачити без призм — і розуміти, — треба вести діалог. Треба вміти подивитися на стан справ у сусідів їхніми очима. Треба цікавитися.

Із цієї взаємної цікавості виростає порозуміння, а з нього — співпраця та користь для обох сторін.

Що в Польщі знають про Україну?

Польське сприйняття українців так само викривлене та фрагментоване. Над ним так само тяжіють історичні, культурні та сучасні проблеми. Це таке саме формування цілої картини з окремих, не дуже пов’язаних між собою деталей, де решта просто додумується. Поляки бачать українців на своїх вулицях, але чи можна лише з огляду на них намалювати повну картину України? Україна не має чіткого та цілеспрямованого мовлення на Польщу та загалом Європу: ми замало говоримо про себе.

Дійшло до того, що ми дозволили не помічати нашу війну. Це досить легко: навіть у Харкові, не так далеко від лінії розмежування, її вже мало помітно. Ветерани змінили уніформу на цивільний одяг, не люблять згадувати війну, обережні у своїй самопрезентації — хтозна, чи не побачить співбесідник не тебе, а якісь свої стереотипи? Тепер у нас, як в Ізраїлі, можна познайомитися з чарівною жінкою і лише згодом випадково дізнатися, що її військовий досвід у рази більше за твій.

Але як тоді сподіватися, що про наші проблеми дізнаються інші, якщо самі про них мовчимо?

І це не просто наша проблема в комунікації з поляками. Це наша проблема в комунікації зі світом і навіть проміж себе. Бо українці все ще дуже різні. Все ще складають націю з різних світоглядних наборів.

Утім, можливо, в цьому поляки нас зрозуміють ліпше за інших.

Як вибудувати діалог?

Я переконаний, окремі питання, що розділяють українців і поляків, можуть бути проговорені. Навіть найстрашніші.

Певні спірні історичні питання можуть бути опрацьовані лише тоді, коли в українців з’явиться можливість подивитися на них очима поляків, а в поляків — очима українців.

Узяти найболючіше — роль Бандери та УПА. Польське суспільство сприймає діяльність цих людей у контексті їхньої боротьби з поляками та подій на Волині. Для багатьох стає абсолютною несподіванкою дізнатися, що в Україні їхня діяльність сприймається насамперед крізь призму боротьби із СРСР та Кремлем. Таким чином, польське суспільство часто щиро не розуміє, що українська глорифікація цього руху не спрямована проти поляків, а є рефлексивною відповіддю на кремлівську агресію, і самі українці розглядають її в контексті абсолютно іншого протистояння. І нерозуміння поляками — нормальне явище, бо українці точно не витратили достатньо зусиль, щоб пояснити. З іншого боку, чи здатні українці поглянути на ситуацію польськими очима?

Можливо, слід спробувати. Можливо, навіть у питаннях, де можемо не погодитися один з одним, ми маємо хоча б зрозуміти один одного і те, довкола чого саме не погоджуємося. Є добрий англійський вислів “Let’s agree to disagree”. Давайте погодимося не погоджуватися, давайте визначимо сферу, де згоди не буде, та визнаємо, що можемо — та маємо — йти далі.

А ми маємо йти далі. У нас є спільні інтереси та, будемо чесні, спільний ворог. І цей ворог докладає зусиль, щоб нас розсварити, дестабілізувати як Україну та Польщу, так і європейські структури. Це спільна проблема континенту, яка потребує узгоджених рішень.

Тож тут у нас знову проблема. Українське суспільство розділене навпіл. Важко сподіватися на те, що узгоджене рішення про те, як протидіяти російський агресії, виробить українська влада, бо електоральний маятник викидає нагору людей із дуже різними позиціями.

Тож, можливо, це слід зробити громадянському суспільству.

І, будемо сподіватися, щось із цього буде. Принаймні, точно варто спробувати.