Перейти до основного вмісту

Нафта за твою ядерку. Іран наступає

Не продав мені реактор? Продаси разом із часткою.

Виникла певна занепокоєність: такі ж вимоги могли прозвучати й від інших країн Персидської затоки. Наприклад, із боку Саудівської Аравії. Збагачення урану завжди було одним із ключових кроків до розвитку ядерної зброї.

Ті ж підприємства, що вчора давали вам низькозбагачений уран для виробництва електроенергії, вже сьогодні можуть забезпечити вас високозбагаченим для виготовлення засобів масового ураження. Тож контроль над самим процесом був, є та залишається однією з головних гарантій нерозповсюдження ядерної зброї.

Масштаби ядерної співпраці між Францією та Іраном були надзвичайно важливі, адже могли створити прецедент для інших країн. Не забувайте, та ж Саудівська Аравія так само надсилала запити щодо французьких технологій.

Поки іранський шах перебував у Парижі, саудівська делегація була запрошена до Комісаріату з атомної енергії. Відчувалось, що Франція покладає великі сподівання на вплив іранської угоди – наприклад, саудівська монархія зажадає перейти до створення власної ядерної програми. Однак делегація поїхала геть без конкретних пропозицій. Французи були дещо розчаровані.

Вони не знали, що за три дні до того офіційний представник Саудівської Аравії спілкувався з американським послом, прохаючи про «ядерну» допомогу.

На відміну від Тегерана, Ер-Ріяд шукав ексклюзивне партнерство зовсім не із Францією. Його цікавили американські технології та подальша співпраця з Вашингтоном. Конкуренція між західними державами за право експортувати ядерні технології в Персидську затоку зростала разом з амбіціями ОПЕК.

Иногда экспорт в Персидский залив – не лучшая затея.

Лише за кілька місяців США отримали заявки від Саудівської Аравії, Ірану та Кувейту. Всі стосувались одного й того ж: реакторів.

Ці запити були сприйняті в США з великими побоюваннями. Вашингтон отримав справжню дилему: він був зацікавлений у принципах нерозповсюдження, однак відчував вигоду від участі у ядерній торгівлі. Як для держави, так і для бізнесу, надто на тлі глобальної рецесії.

Урядовці прагнули знайти тонкий баланс між обмеженням розповсюдження ядерних технологій до нових держав (на кшталт Саудівської Аравії) та участю в ядерних програмах, запущених конкурентами-постачальниками урану. Як це і сталось з Іраном. Відповідно, Держдеп дійшов висновку: для Саудівської Аравії було б технологічно «не на часі» розвивати ядерний сектор.

Тобто Штати не віддаватимуть йому пріоритет. Та все ж це не завадило Вашингтону встановити нові, «особливі» відносини з Ер-Ріядом.

Як рішення американські чиновники віддали перевагу порожнім обіцянкам для монархії. Ядерні дискусії потопали на сторінках звітів Спільної американсько-саудівської робочої групи з технологій, досліджень і розробок. Згодом посадовці США будуть активно відкладати ядерну програму Саудівської Аравії, намагаючись не викликати гніву чи підозри в партнерів. І так доти, доки держава сама не втратить до неї інтерес.

На жаль, випадок з Іраном виявився набагато складнішим. Штатам не вистачало такого ж підходу стосовно шаха. Комісія з атомної енергії США була готова надати Ірану ядерні реактори – ще й набагато більше, ніж той обіцяв придбати у французів. Та Міністерство оборони занепокоїла необхідність відповідного контролю. Окрім тих критеріїв, які вже встановили в МАГАТЕ. З урахуванням ядерних випробувань, проведених в Індії, а також різких слів шаха в Парижі, чиновники хотіли переконатись, що Іран не зможе розробити ядерну зброю.

''

''

Це вимагало додаткових інспекцій та двосторонніх перевірок. А також заходів щодо забезпечення підзвітності за контрактами про постачання збагаченого урану, фізичну безпеку реакторів та утилізацію плутонію – радіоактивних відходів. Бо їх так само можна використати для створення атомної бомби.

Міноборони підрахувало: якщо Іран встановить реактори потужністю 20 000 МВт, за рік його виробництво плутонію буде еквівалентне 600–700 ядерним боєголовкам.

Але введення більш суворих двосторонніх протоколів, що виходили б за рамки гарантій МАГАТЕ – те, що могло викликати обурення шаха. Легко трактувати це як ознаку недовіри. Відповідно, є ризик дипломатичних перепон і збиток для ядерного експорту США.

Держави ОПЕК зміцнили свої прагнення. Було малоймовірно, що шах погодиться на ідею потенційно принизливого контролю, який не буде так само застосовуватись щодо промислово розвинутих держав. Однак Міноборони стояло на своєму та виступало за додаткові захисні протоколи у випадку з Іраном. У звітах для міністра оборони зазначалось, що «агресивний спадкоємець шаха зможе розглядати ядерну зброю як останній елемент, необхідний для встановлення повноцінної військової переваги іранців у регіоні».

Ситуація була максимально загострена. ФРН також розглядала ядерний експорт як готове рішення для підтримки торговельного балансу в умовах різкого зростання цін на нафту. Щоправда, в її секторі ядерного експорту також були свої проблеми.

На відміну від Франції, тут розвивався масовий антиядерний рух. На вулиці виходили цілі натовпи протестувальників: вони виступали проти будівництва нових реакторів. Це суттєво обмежило внутрішній ринок для Siemens та її дочірньої атомної компанії Kraftwerk Union, яка мала монополію на ядерні контракти держави.

Тому німці також відмовились підписувати Договір про нерозповсюдження ядерної зброї та агресивно добивались можливості експортувати реактори – аби зберегти доходи Kraftwerk Union. На Іран вони націлились як на потенційний ринок збуту.

Иран захотел, остальные присоединились. А французы напуганы.

В жовтні 1974 року французькі чиновники вже були занепокоєні швидкістю, з якою німецькі дипломати та промисловці витісняли Францію з ніші найбільш вдалого ядерного постачальника для іранців. Насправді Kraftwerk Union вів переговори про продаж двох реакторів на 1300 МВт у Бушері – це були доповнення до комплексу нафтопереробних заводів, який мав з’явитись у рамках двосторонньої нафтової угоди із Західною Німеччиною.

Ця перспектива бентежила Бланкара. Той нарешті дозрів, аби допустити іранців до списку акціонерів EURODIF, що дало б змогу захистити провідну роль Франції в ядерній програмі Тегерана. Та ціни були вельми високі.

За отримання права на придбання 10% акцій Іран мав надати Франції кредит у розмірі 1 млрд доларів, спрямувавши ще більше коштів на фінансування «плану Мессмера». Наприкінці 1974 року Іран придбав уже чотири ядерні реактори. Брав він ці лоти разом із частками в бізнесі зі збагачення урану. І на кожному етапі угоди використовував свої нафтодолари, граючи на фінансових проблемах інших держав – це легко робиться, коли через твої ж нафтові розцінки почалась криза.

Втім, успішні ядерні проекти Ірану викликали обурення його головного регіонального суперника – революційного режиму в Іраці.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.