НАТО у свої 70. Частина 2. Неспокій на Східному фронті

Примітка перекладача. 4 квітня НАТО виповнюється 70 років. Журнал The Economist присвятив цій події спеціальний репортаж, який є чимось на зразок повного медичного обстеження Альянсу.

Зростання загрози з боку Росії викликало енергійну, хоч і нерівномірну, відповідь від союзників.

«Те, що відбувається зі мною, це неначе мрія, яка збулась», — каже П’єр Госселін, канадський командир у складі міжнародної бойової групи у Латвії. Не кожен мріє бути на цьому похмурому, холодному січневому стрільбищі військової бази Кемп Адазі, за сорок п'ять хвилин їзди від Риги. Але майору Госселіну і його людям, які щойно прибули для шестимісячного перебування, до душі і таке товариство, і випробування зразків озброєнь, які привіз із собою невеличкий контингент з Чорногорії, найновішого члена НАТО.

Коли минулого червня Трампа запитали на телебаченні, чому американці мають захищати Чорногорію від нападу, він, здавалося, поставив під сумнів натовський принцип взаємного захисту. Він сказав тоді, що «чорногорці можуть зненацька стати агресивними, і, вітаю, ви у третій світовій війні». Втім, чорногорці в Адазі вливаються без проблем. Їхній лідер особливо вражений сумісністю магазинів із боєприпасами.

Ця бойова група з канадцями на чолі є однією з чотирьох, які НАТО розгорнуло від 2017 року в рамках «розширеної присутності на передовій»; решта перебувають в Естонії (під керівництвом британців), у Литві (під керівництвом німців) та в Польщі (де керують американці). Бойова група у Латвії найбільш інтернаціональна з чотирьох: дев’ять країн долучились до формування її майже півторатисячного особового складу. Полковник Джор Маджор, командир оперативних сил у Латвії, називає це «непоганим представництвом усієї Європи». Його війська беруть участь в інформаційно-просвітницькій діяльності по всій країні, допомагаючи протидіяти спробам Росії дискредитувати присутність військ НАТО. «Це був чудовий досвід для усіх наших бійців», — каже він.

Втім, вони тут не для того, щоб розважатись. Їхнє завдання — примусити Росію скоригувати свої розрахунки та зробити будь-яку спробу вторгнення надто витратною для агресора. «У міру наближення до Латвії ви відчуваєте, як відчуття загрози стає дедалі реальнішим», — зазначає полковник. Частково це через спогади про історичні події. У Військовому музеї Литви в Ризі нова виставка розповідає про війну за незалежність, у якій латиші століття тому перемогли не без допомоги союзників з Франції та Англії. Втім, у 1940-му латиші впустили росіян без боротьби, потім жили п’ятдесят років під радянською окупацією. Тепер же, якщо ситуація повториться знову, вони налаштовані стріляти.

У 2014-му Росія дала Латвії нове відчуття загрози: вона вторглася в Україну, з вбивчою швидкістю, несподівано та з використанням «гібридних» тактик, які включали дезінформацію та війська без опізнавальних знаків. Було дуже легко уявити, як подібна тактика знаходить своє застосування у країнах Балтії. У своєму романі «Війна з Росією» генерал сер Річард Шірреф розповідає про саме такий сценарій, використовуючи свій досвід заступника командувача силами НАТО в Європі.

Латиші та їхні балтійські сусіди нині насторожі ще й через те, що останніми роками Росія активно накопичує власні війська поблизу їхніх кордонів. Модернізація російської армії вже на тому етапі, каже Роуз Геттемюллер, заступник генсека НАТО, «коли ми маємо максимально бути напоготові».

Земля, море і небо

Саме тому НАТО збільшило свою присутність не лише на землі, а й у небі. У Амарі, що в Естонії, альянс створив додатковий підрозділ у рамках поліцейської операції для повітряного простору Балтійського регіону (основні сили залишаються в Литві). У рамках чотиримісячного чергування країни НАТО змінюють одна одну на базі в Амарі; зараз черга Німеччини. Двічі на день два німецькі єврофайтери піднімаються в повітря за 15 хвилин за сигналом сирени. Раз чи два на тиждень причиною є реальні перехоплення переважно російських літаків, які курсують між Санкт-Петербургом та калінінградським анклавом. Перехоплювачі підлітають настільки близько, щоб можна було ідентифікувати російські літаки, але утримуються від провокацій.

Присутність НАТО в Адазі та Амарі — це лише початок. Дехто волів би бачити обидві місії підсиленими, аби перетворити поліцейські зусилля в повітрі Балтики на повноцінну протиповітряну оборону, а також збільшити чисельність наземних бойових груп, одночасно зробивши їх постійними. Радек Сікорський, колишній міністр оборони Польщі, називає балтійські бойові групи «символічними».

Нинішній польській уряд настільки зацікавлений у розміщенні додаткових військових сил США, що навіть запропонував американцям заплатити близько двох мільярдів доларів, щоб створити постійну військову базу. Польські союзники в Європі незадоволені подібними двосторонніми угодами, оскільки це йде врозріз з духом колективної оборони НАТО. Критики побоюються, що такий крок може розділити Альянс і спровокувати Росію. Польська влада впевнена, що зможе отримати підсилену присутність американських військ в обмін на «розширену підтримку приймаючої країни» і водночас підкреслює, що цей крок варто розглядати як створення регіонального хабу, що принесе НАТО багато користі.

НАТО має досить роботи з впровадженням рішень, які вже були ухвалені. Довіра до програми присутності у країнах Балтії залежатиме від здатності швидко розгорнути підкріплення, щоб унеможливити ситуацію, коли Росія поставить усіх перед фактом своєї окупації балтійських країн. Простіше кажучи, важливе завдання — усунути перешкоди для переміщення військ по Європі.

Йдеться не лише про східний фланг НАТО. Альянс має бути спроможним відповісти на загрози, хоч би де вони виникали. «Альянс має повернути ініціативу у свої руки, замість того щоб обмежуватись реакцією на дії Росії», — каже генерал-лейтенант Бен Ходжес, колишній командувач американських військ в Європі, а нині голова Центру європейської політичної аналітики (CEPA).

Останнім часом Росія розминала м’язи в Чорноморському регіоні. В листопаді вона захопила три українські військові кораблі, які прагнули, і мали на це право, пройти з Чорного моря в Азовське через Керченську протоку. Пан Ходжес переживає, що НАТО приділяло недостатньо уваги цьому регіону. Останні дії Росії це виправили.

Члени НАТО мають різне уявлення про потенційні загрози. У той час як балтійські країни дуже чутливі до змін вітру, який дме з Росії («ми його шкірою відчуваємо», — каже латвійський міністр оборони Артіс Пабрікс), греки відчувають шкірою загрозу, яка йде від Туреччини, побратима по НАТО. Італійці переживають через Москву менше, ніж через мігрантів, які перетинають Середземне море. Французи концентрують зусилля на стабілізації колишніх африканських колоній. А німці, схоже, переймаються тільки через те, що в разі колапсу НАТО та ЄС вони втратять фундамент свого сьогоднішнього благополуччя.

Щоб задовольнити такі різні інтереси, союзники розробили підхід до безпеки, який вони називають «360 градусів». Він включає роботу не лише над загрозою, яка виходить від Росії, а й північноафриканськими та близькосхідними загрозами, пов’язаними з тероризмом та міграцією. Це зміцнило солідарність між членами НАТО. Саме через це Канада цілком щаслива очолювати тренувальну місію в Іраку, а латиші воювали і вмирали поруч з американцями в Афганістані.

Втім, цей інклюзивний підхід має свої проблеми. Одна з них — НАТО може взяти на себе забагато завдань і втратити фокус у своїй основній місії захисту проти Росії. Інша проблема полягає в тому, що хоч швидкість є суттю НАТО, прийняття рішень затягується у пошуках консенсусу поміж усіма 29 країнами. Зусилля скоротити цей процес, делегувавши більше повноважень військовому командуванню НАТО, зустрічають опір членів, які побоюються втрати частини суверенітету.

Контраст у розумінні загроз також ускладнює розв’язання однієї з найбільш тривалих проблем НАТО — недостатнього рівню витрат на оборону з боку його членів, який мав би складати 2% від ВВП. Російська загроза стимулює Латвію та Польщу виконувати цей норматив, але це не діє для інших членів НАТО, зокрема Німеччини, через що її голосно критикує президент Трамп.

Переклад Олександра Снідалова.