НАТО у свої 70. Частина 4. Своїми силами?

Примітка перекладача. 4 квітня НАТО виповнюється 70 років. Журнал The Economist присвятив цій події спеціальний репортаж, який є чимось на зразок повного медичного обстеження Альянсу.

Час подумати про немислиме

«Але чому, чому європейці сумніваються у своїй здатності захистити себе від Росії без американської допомоги?» — міг би запитати стратег, приміром, з Марсу. Сукупний ВВП європейських членів НАТО вдесятеро більший, ніж у Росії, яка має економіку приблизно розміром з іспанську. Вони витрачають у три з половиною рази більше на оборону, ніж Росія, яка останнім часом мусила скоротити оборонні витрати через загальне зменшення економіки. Так, Росія має у тринадцять разів більше ядерних боєголовок, ніж уся Західна Європа, втім, Британія та Франція, дві європейські ядерні держави, мають більш ніж достатньо ядерної зброї, аби стримувати російську атаку.

Упродовж десятиліть європейцям не доводилось хвилюватись через питання марсіанського стратега, бо американські зобов’язання захищати Європу не викликали сумніву. Нині це змінилось. «Часи, коли ми можемо безумовно покладатись на інших, залишилися позаду», — сказала Ангела Меркель Європейському парламенту в листопаді. Її заява прозвучала немов відлуння тез Еммануеля Макрона про «справжню європейську армію». У січні ці два лідери підписали угоду між Францією та Німеччиною, яка включає взаємні безпекові зобов’язання, на кшталт тих, які відомі під назвою «Стаття 5» у НАТО (а також подібні до статті 42.7 у Лісабонській угоді ЄС).

Це чутлива зона. Розмови пана Макрона про європейську армію і «стратегічну автономність» дратують США. Хеджувати свої ставки проти надмірної залежності від США — це розумний крок для європейців, утім, таке хеджування може мати свою ціну, і треба бути обережним, щоб від такого хеджування європейська оборона не опинилась у підвішеному стані, з сумом зазначає Франсуа Гізбург з аналітичного центру FRS.

Тим не менш, амбівалентність пана Трампа до своїх союзників по НАТО виглядає майже як запрошення подумати, що буде коли повоєнний «Американський світ» закінчиться. Припустімо, одного ранку ми прочитаємо у твіттері, що США виходить з НАТО. Відповідно до Статті 13 союзного договору, країна перестає бути членом союзу через рік після того, як повідомляє про це уряд США. Химерність ситуації полягає в тому, що Трампу доведеться поінформувати про вихід самого себе. Оптимістичний сценарій того, що відбудеться далі, включає, крім криків протесту, узгоджені зусилля з боку Європи з організації власної безпеки. Можете назвати це Об’єднаною Європою.

Здоровий глузд у стосунку до здатності Європи себе захистити може схиляти до негативних висновків, зауважує Корі Шаке з IISS. Країни середнього ешелону, до яких вона відносить Британію. Францію, Італію та Нідерланди, загнали себе у стан «вишуканої безпорадності», втім, вони все ж мають вражаючі можливості. Крім того, продовжує вона, «високотехнологічний американський підхід до військової справи – то не єдиний спосіб ведення війни».

Бліда тінь

Утім, європейці одразу можуть потрапити у пастку інституційної плутанини. Якщо порівнювати з вертикальною системою управління в Росії, то навіть у НАТО контроль та управління є непростою справою через необхідність консенсусу країн-членів. Для Європи це стане ще більшою проблемою, особливо якщо вони не стануть копіювати структуру управління НАТО. ЄС може і хотів би взяти ініціативу, але військове мислення не є частиною його ДНК. Крім того, такий військовий союз, де є виключно члени ЄС, буде лише блідою тінню НАТО: після Брексіту 80% витрат НАТО буде припадати на країни поза межами ЄС.

Також матимуть місце прогалини у військових можливостях. Наскільки глибокими вони будуть, залежатиме від кількості місій, що проводяться одночасно, та від їх типу. Операції в Лівії та Малі, які очолювали європейські країни, виявили залежності від допомоги США у таких важливих галузях, як дозаправка в повітрі, розвідка та спостереження. Детальний аналіз сценаріїв, які чекають на Європу, може виявити додаткові прогалини та допомогти зрозуміти, як їх заповнити. Бастіан Гейгріх з IISS, який починає працювати над такими дослідженнями, зазначає, що заповнення подібних прогалин може зайняти близько 15 років. А це дуже довгий термін для таких країн, як Польща чи країни Балтії, які відчувають загрозу вже сьогодні. Страх і недовіра можуть швидко поєднатись і затьмарити зусилля, докладені для збереження європейської єдності. Тож наступний і, напевно, ймовірніший сценарій, до якого може призвести вихід США з НАТО — розділена Європа.

Джонатан Еял з Королівського інституту об’єднаних сил, що в Лондоні, уявляє шалену активність, какофонію самітів і раціоналізацію оборонних стратегій. Багато країн прагнутимуть двосторонніх військових угод. У Центральній Європі він очікує союзу між Польщею та Румунією з метою захисту східного кордону. Росіяни та китайці не будуть сидіти склавши руки, натомість вони гратимуть свою гру з Грецією, Угорщиною та іншими країнами.

Саме цих ігрищ недовіри дозволяють сьогодні уникнути американські гарантії безпеки. А вийти на поверхню вони можуть дуже легко. «Створення цілковито європейської оборони, — застерігає Міхаель Рюль, який вже довго працює в НАТО, — перевантажить європейців політично, фінансово і з військової точки зору».

Саме тому третій сценарій виглядає для Європи найбільш привабливо: його можна назвати Європа Прокачана. Він означатиме, що європейцям треба почати робити значно більше, щоб покращити свої потужності в обороні, але в такий спосіб, який би переконав американців залишитись: менше розмов про європейську армію, більше роботи над розвитком військових можливостей, яких бракує сьогодні.

Сценарій «Європа Прокачана» може видатись легким, утім, він таким не є. Він потребуватиме грошей, творчих підходів та піклування. Серйозні зусилля, спрямовані на те, щоб закрити прогалини в оборонних дірах Європи, не будуть дешевими. Європейські уряди, особливо з великих країн, муситимуть «продати» значно більші оборонні бюджети своїм виборцям.

Що стосується творчих підходів, ініціатива European Intervention, яку очолює пан Макрон і яка була запущена минулого року, є хорошим прикладом інновації, яка може допомогти. Ця ініціатива є інклюзивною, серед десяти учасників є Фінляндія, яка не є членом НАТО, та Британія, яка скоро перестане бути членом ЄС. Мета — виховати спільну культуру стратегічного мислення, яка б дозволила Європі спритно реагувати на кризи, що трапляються по сусідству, не викликаючи щоразу американців на допомогу.

Піклування потрібне, аби впевнитись, що міцніша Європа допомагає НАТО, а не підриває його. Америка ставиться підозріло до будь-якого дублювання зусиль НАТО, таких, як створення інших штаб-квартир. Більші витрати можуть спричинити дебати на тему промислового протекціонізму, особливо якщо торговельні суперечки між Європою та США триватимуть.

Поки серед союзників триває боротьба візій майбутнього, ядерний слон увійшов до кімнати. Минулого жовтня Америка заявила (не попереджаючи європейців), що вона залишить угоду ДРСМД, яку, на її думку, порушила Росія. Формальне повідомлення про вихід було передане в лютому цього року. Росія відповіла на це виходом з угоди зі свого боку (формально договір перестане діяти через шість місяців після повідомлення про вихід — прим. перекладача) і погрозами про розробку нових ракет. І немов щоб погіршити цю ситуацію, договір Новий Старт, що обмежує кількість ядерних боєголовок і має серйозні механізми перевірки, очікує на пролонгацію у 2021 році.

Нова гонитва ядерних озброєнь стане для НАТО страшним сном. Клауді Меджор, що працює в Берліні, «надзвичайно занепокоєна» тим, що суперечки навколо ДРСМД можуть розділити Німеччину, Європу і трансатлантичну спільноту. Радек Сікорскі побоюється, що російські ракети зроблять Європу беззахисною, бо вона не матиме пропорційної відповіді на випадок, якщо Росія завдасть удару першою, дозволивши неядерним військам Росії вийти на заплановані позиції без перешкод.

НАТО вже проходило через подібне. У 1980-му побоювання, що російські (насправді радянські — прим. перекладача) SS-20 — ракети середньої дальності — відокремлять європейських союзників від США, знайшло вихід у подвійному підході: закликів до контролю кількості озброєнь одночасно з розміщенням американських крилатих ракет Pershing II в декількох європейських країнах. Розміщення відбулося, незважаючи на масові протести, але підписання ДРСМД призвело до вивезення ракет з Європи і тривалого періоду ядерного затишшя.

Америка хоче зберегти єдність альянсу, і посадовці заявляють, що вона не має планів розміщення ракет середньої дальності в Європі. Є інші способи не допустити відрізання Європи від США. Наприклад ядерні крилаті ракети на підводних човнах, які зараз перебувають на стадії розробки, а також нові ядерні боєголовки малої потужності для ракет Трайдент. Посилення ракетної оборони збільшить градус протистояння з Росією.

Відмова від угоди ДРСМД — це найбільш термінова причина, аби почати задаватись питанням ядерного майбутнього. Але ширше занепокоєння готовністю США стати на захист Європи підігріває цю тему. Подобається це чині, але вперше за століття європейці мають примусити себе до серйозних дебатів на тему ролі ядерного озброєння на їхньому континенті.

Табу можуть впасти. Минулого листопада у звіті для фінського Інституту міжнародних відносин французький експерт Бруно Тертуа вказав діапазон «реалістичних» сценаріїв для розширення французького та британського ядерного захисту за умов присутності чи відсутності НАТО. Максиміліан Терхал з Університету Вінчестера та пан Геізбург нещодавно стверджували, що Франція має розширити свою ядерну парасольку для захисту європейських партнерів, включно з Німеччиною. Вони визнають, що «великі лідерські здібності» будуть потрібні для того, щоб отримати підтримку для цієї ідеї вдома і водночас не «спровокувати відведення американської ядерної зброї з Європи».

Контекст цих дебатів виходить далеко за межі Європи. Розміщення Росією своїх ракет 9М729 частково є відповіддю на зростаючу міць інших країн, зокрема Китаю, які не зв’язані угодою ДРСМД. Президент Трамп озвучив ідею ширших зусиль із контролю за ядерним озброєнням, який би включав Китай та інші країни, що, втім, не зацікавило керівництво Китаю. Питання ДРСМД — це одна з перших ознак того, що зростання військової потужності Китаю може вплинути на майбутнє Альянсу.

Переклад Олександра Снідалова.