Незалежність не для всіх

Незалежність — це коли ти щось робиш самотужки. Не спираєшся на чужі руки.

Коли колишня дитина виростає та від’їздить з батьківського дому, для неї настає особиста незалежність. Та особиста відповідальність.

Незалежність — не для всіх. Вона для тих, хто готовий до самостійного життя. Хто готовий нести відповідальність, сам сплачувати свої рахунки, сам себе забезпечувати та захищати.

Умовою незалежності є готовність за неї боротися. Вона — для тих, хто не готовий її відпустити, для тих, хто не готовий її обміняти на стабільну пайку раба чи постійне піклування санітарів.

Головним ворогом незалежності є небажання ухвалювати власні рішення. Це дуже некомфортно психологічно. Більшості людей простіше, коли є на кого перекласти відповідальність — і за те, що в тебе є, і за те, чого в тебе немає. Багато хто свідомо готовий жити гірше, якщо за це «гірше» буде кого клясти. Це легше, ніж жити добре, але в усіх невдачах вбачати власну провину.

Кажуть, людям потрібний добрий цар. Це брехня: багато кому згодиться і злий. Адже якщо цар злий, а в тебе все погано, то так і має бути. У тебе погано не тому, що ти вайло криворуке, а тому, що є цар, а цар злий, і це все він. Отже, можна скиглити з чистою совістю. Скинути злого царя? Хай принц Персії злого царя скидає.

А злий цар необов’язково має бути своїм. Окупант теж згодиться, бо від окупанта теж можна нічого доброго не чекати, на окупанта також можна перекладати усі провини.

Самостійність важка. Самостійність некомфортна. Самостійність вимагає критичного ставлення до себе. А критичне ставлення до себе просто зруйнує психологічні підмурки багатьох наших співвітчизників.

Проблема лише в тому, що без цього — нікуди.

Справжня незалежність починається з національного дорослішання. Із ухвалення рішення вирішувати. Із відмови делегувати повноваження думати за тебе.

Країна стає справді незалежною, коли в ній зростає достатньо справді незалежних людей.

Із Днем Незалежності, незалежно країно.