(Не)вразливе суспільство

У трьох статтях, які закривають основну частину нашого спецпроекту з Міністерством інформаційної політики, я хотів поговорити про три наші інформаційні вразливості.

У першій довелося показати, як наші медіа, самі того не бажаючи, допомагають російській агресії. Не зозла, а просто тому, що інакше не виходить.

У другій — як це роблять наші політики.

Що ж, настав час третьої і заключної. Про те, як цій агресії допомагає саме наше суспільство.

Весь фокус гібридної війни в тому, що вона завідомо асиметрична.

Для того щоб у ній атакувати, не потрібен величезний ресурс. Утримувати фабрику тролів із доданим до неї think tank аналітиків, координуючи їхні зусилля з дипломатами і військовими — це не дуже дорого. Це не флот і не ядерний запас. Досить відносно невеликих грошей, певного організаційного ресурсу й абсолютної байдужості щодо того, що про тебе подумають. Ну і, зрозуміло, добре допомагає заздалегідь запроваджений у країні авторитаризм.

А ось у захисті часто виявляються безсилими і потужна економіка, і сильна армія, і навіть досвідчені спецслужби (хоча останні дуже корисні). Бо все це у вільному суспільстві часто пов'язане з внутрішніми протиріччями. У вільному суспільстві багато центрів впливу, багато груп інтересів, сильна внутрішня конкуренція і слабка вертикаль. І головне — багато внутрішніх протиріч. Саме по них гібридні вояки і луплять. Колоса б'ють по ногах, сподіваючись, що з його вагою він не переживе падіння.

Єдине, що рятує — зріле суспільство. Суспільство, яке критично сприймає інформацію, суспільство, яке поважає правила, суспільство, яке не піддається на спроби його розділити.

У цьому сенсі Україна особливо цікава. Просто тому, що з перерахованих вище бонусів маємо лише все ж таки армію. А решта — плюралізм і конкуренція у нас від цивілізованої країни, а економіка і готовність грати за правилами — від третього світу.

Ми крихкі. Як країна і як суспільство. Принаймні, поки крихкі.

Наша крихкість зумовлена тим, що ми поки не об'єднані єдиним баченням майбутнього. Якась частина українців досі стогне за радянським порядком. Якась декларує націоналізм як свій ідеал, але варто трохи довше розпитати про те, як вони бачать його живе втілення в економіці або у взаємовідносинах держави й особистості — і перед очима постане більшовизм у вишиванках. Комусь люба європейська ліберальна демократія лівого спрямування, а комусь — американська республіканська традиція.

У гібридній війні передбачається нацьковувати ті чи інші частини суспільства противника одне на одне. Нас нацьковувати не треба. Ми самі впораємося. Ми з радістю будемо бити одне одного без будь-якого стороннього нацьковування.

І складно нас у цьому звинувачувати. По-перше, якби не було в нас цього кіпішного, бунтарського духу, ми б і не вирвалися з-під російської п'яти. Прикладом цього є вельми схожі на нас білоруси.

По-друге, ми дуже молода політична нація. Ми не набили своїх гуль. Ми знаємо, як правильно, з розумних книжок і чужого досвіду, але відчути цей досвід як свій не можемо. Одні й ті самі люди скаржаться на відсутність правосуддя і наполягають на поверненні смертної кари. Обговорюють слабкість поліції й ображаються на її ж жорсткість. Вимагають зниження податків і збільшення соціальних виплат, розкуркулення і залучення інвесторів, війни по-серйозному, але без призовів, мобілізацій та обмежень їхніх особистих прав. Причинно-наслідкові зв'язки мало зрозуміти, їх відчути треба.

У плані політичної свідомості ми гірші, ніж діти, ми підлітки. Це цілком природно, вік такий. А якщо врахувати, що низка країн, на які ми раніше рівнялися, деградували до такого самого інфантилізму — як нас звинувачувати?

Але те, що ми не винні в наших слабкостях, не означає, що ворог ними не скористається.

Як зробити наше суспільство міцнішим? Стійкішим? Дорослішим?

Хоч як дивно, це вже потихеньку відбувається. Начебто повільно, але якщо відсторонитися, подумки відійти, як заповідав Честертон, на велику відстань, і поглянути на останні п'ять років — ми дуже змінилися. Хто не вірить — підіть поспілкуйтеся з росіянами (якщо нервів не шкода) або з білорусами (якщо хочете спокійніше). Ось вони ті самі, і на цьому тлі буде чітко видно, наскільки іншими стаємо ми.

Ми нарешті зруйнували всередині себе радянську міфологію. Намальована на київській арці Дружби народів тріщина — лише наочне втілення того, що вже відбулося в головах наших співгромадян. Можливо, це все ще видається сумнівним з Одеси чи Харкова, але вже очевидно в Києві та Дніпрі. Дуже добре це було видно у щирій і досить масовій підтримці Томосу серед людей, далеких від церкви, і навіть серед людей, негативно до неї налаштованих: розуміння необхідності відсторонитися від скреп «триєдиного народу» виявилося вищим за особисті симпатії й антипатії. Можливо, це моє особисте відчуття, але я маю ним з вами поділитися: ми таки перейшли Рубікон, і він досить далеко, щоб я не боявся наврочити, констатуючи цей факт.

Ми стали стійкішими до фейків. «Секс-скандал імені Бурейко», що розійшовся мережею, з одного боку, налякав своїми масштабами, але з іншого — слід визнати, багато людей все ж таки не побоялися заявити, що відчувають у цьому всьому неповторний присмак локшини. П'ять років бомбардувань розіпнутими хлопчиками все ж таки навчили б і зайця хоч якимось базовим навичкам інформаційної гігієни. Поки недостатньо, так. Але ми працюємо над цим.

Нам залишилося головне: усвідомити, що нас більше об'єднує, ніж роз'єднує. Сформулювати хоч якесь єдине бачення якщо не самого майбутнього, то правил, за якими ми гратимемо в розбудові нової України. Зробити ці правила громадським консенсусом для всіх — від солдата до олігарха.

Проблема в тому, що це не вирішується жодною єдиною дією, жодною відмашкою. Рада не ухвалить нам закон про зміну вмісту голів і сердець. Це набивається непомітно, як ріст м'язів. Сьогодні ми вже святкуємо Покрову, а не 23 лютого. Завтра, можливо, замислимося, що день святого Миколая і Різдво (у світській або в релігійній версії, залежно від особистих поглядів) якось стали нам ближче, а радянська традиція святкування Нового року (створена, якщо хто не знав, Павлом Постишевим — безпосереднім куратором Голодомору) — далі. Ще за день ми вже не поведемося на черговий фейк. Потім висміємо тих, хто обіцятиме нам зірки з неба і мішки халяви. А потім поглянемо за кордон й остаточно переконаємося, що там якісь інопланетяни з Голубими вогниками, ненавистю до Заходу, георгіївськими стрічками та Юрієм Лозою.

Розмріявся? Можливо. Але саме досвід останніх років підказує, що мета є досяжною. І досягається. Досвід тікає. Рівень зростає. Навички прокачуються.

Я хотів написати про наші слабкості, а написав про нашу силу.

Що ж, буває й так.