Природна історія Антарктики

Після переходу льодовика впоперек… ми дісталися до особливого острова суходолу в тому морі криги, до скелястого нунатака. Той особливий острів можна назвати островом тріумфу життя! На цьому скельному острівці в повній ізоляції в оточенні моря криги існує квіткова рослинність і перемагає у важкій боротьбі з кліматичними умовами країни льодовиків.

В. Шафер «Льодовикова епоха»

Символом південної півкулі є Південний хрест — сузір’я, яке можна спостерігати лише тут. Побачити його в Антарктиці зовсім непросто, особливо в міжсезоння. Небо тут рідко буває зоряним, перешкоджають хмари. Але якщо вже видасться така ясна ніч, зорі будуть сяяти фантастично яскраво, і над розташованими над горизонтом двома яскравими зорями з сузір’я Центавра ви з легкістю відшукаєте символ південної півкулі. Спостерігаючи це сузір’я з палуби корабля, який прямує в бік протоки Дрейка, мимоволі спадає на думку, що це сузір’я так само світило тут і багато мільйонів років тому. Тоді під зоряним зводом розгорталися події, які породили сучасний білий континент і специфічний район навколо нього — Антарктику. Тож пропонуємо вам за нашим прикладом провести кілька днів спілкування з бурхливою протокою Дрейка у вивченні питання, як народилася Антарктика і яким був її живий світ впродовж мільйонів років неухильного руху до царства вічного снігу.

***

Антарктичний материк складається з двох частин, поділених лінією Трансантарктичних гір: Східної та Західної Антарктики. Ці складові мають різну тектонічну природу та історію. Західна або «мала» Антарктида знаходиться повністю у західній півкулі і складається з Антарктичного півострова та численних острівних архіпелагів, які розміщуються на молодих за своїм тектонічним походженням блоках. Східна Антарктида розташована на платформі, до якої із заходу примикає рухомий пояс Трансантарктичних гір — продовження величної гірської системи Кордільєр-Анд, яка простягнулася вздовж усієї Північної та Південної Америки. Гірські породи, що складають Східну Антарктиду, мають вік 3 млрд років (докембрій) і вважаються найстарішими на Землі. Так, найстаріші скелі, знайдені на Землі Ендербі в Антарктиці, мають вік 3,84 млрд років. Західна Антарктида порівняно молода і має вік 700 млн років.

Щоб побачити Південний хрест в Антарктиді близько 600 млн років тому, не треба було б вирушати на крайній південь. Тоді Антарктика, як і всі інші континенти, входила до складу суперконтиненту Гондвана і розташовувалася біля екватора. При цьому Західна Антарктика частково знаходилася в Північній півкулі. Східна Антарктика знаходилася біля екватора, про що поміж іншим свідчать поклади трилобітів, характерні для теплих морів. Клімат континенту був тоді рівномірно теплий.

Зі стартом девонського періоду — 416 млн років, Гондвана змістилася в напрямку до південного полюсу, і клімат став холоднішим, в цей час на континенті з’явилися перші наземні рослини.

З кінця девону (360 млн років), коли Гондвана розташовувалася біля Південного полюса, розпочалося грандіозне зледеніння суперконтиненту. Проте його точний час впродовж верхнього палеозою дискутується. Різні дослідники наводять час від карбона до пермі.

Якою була флора Антарктики тоді? У Трансантарктичних горах знайдено мікрозалишки багатьох флор, що існували тут із пізнього карбону до тріасу, що залягають в одній і тій самій послідовності. Шляхом палінологічних досліджень (вивчення викопного пилку рослин) було доведено, що варіанти цих флор та їх послідовність відповідають таким з Австралії. Уявити собі флору того часу дозволяє добре вивчена тогочасна флора Індії, яка налічує трохи більше 160 видів. У її складі не було рослин із великим розлогим листям, рідкісні папороті, майже немає плаунових, а ті, які були, — мали досить тонкі стовбури.

Закінчення зледеніння супроводжувалося відновленням вологого м’якого клімату, внаслідок чого по всій Гондвані поширилися ліси з деревовидної насіннєвої папороті глосоптеріса (Glossopteris). Спори цієї папороті не витримують перебування в морській воді, водночас її листки були знайдені у вугіллі в різних частинах колишньої Гондвани, які наразі роз’єднані океанами. Листки глосоптеріса були знайдені у вугіллі Антарктики ще експедицією Р.Скотта. Таким чином ця рослина виступає маркером єдності тогочасної Гондвани.

Уявити собі, як виглядали гондванські ліси з глосоптеріса, які займали площу вчетверо більшу за сучасну долину Амазонки, дозволяє невеликий фрагмент збереженого лісу з деревовидних папоротей в австралійському Новому Південному Уельсі. Цікаво, що у гондванській деревині ми завжди бачимо виразні річні кільця.

Протягом пермського періоду рослинність продовжує бути представлена видами роду глосоптеріс, які зростали на багнах. З часом саме ці болота перетворилися на поклади вугілля в Трансантарктичних горах. Це, у свою чергу, дозволило вивчити тогочасну флору.

Наприкінці пермського періоду триваюче потепління призвело до встановлення сухого клімату на більшій частині Гондвани. Ліси пермського часу (200 млн років тому) населяли коловодні рептилії — лістрозаври (Lystrosaurus), знайдені в покладах біля льодовика Бердмана. Ці рептилії, що були розміром з собаку, вели життя, подібне до сучасних гіпопотамів, але належали до звіроподібних ящерів. Їх знахідки зроблено в Африці та Індії, що також свідчить про єдність цих складових у складі тогочасної Гондвани.

Внаслідок прогресуючого потепління полярні шапки розтанули, і більша частина Гондвани набула вигляду пустелі. Разом з тим з покладів того часу у Східній Антарктиці і далі відомі насіннєві папороті.

У пізньотриасовому тепличному світі теплі кліматичні умови дозволяли лісовій рослинності поширюватися далеко в полярні райони південної суконконтинентальної Гондвани. Виняткові рослинно-копальні відкладення тріасу Антарктиди дають детальну інформацію про таксономічний склад та екологію цих минулих полярних лісів — екосистем, які не мають сучасного аналога. Домінуючі рослини у прибережних лісах та лісових угрупованнях належали до Corystospermales, високих лісових дерев гінкго-подібного вигляду з характерними вилочко-подібними листками (Dicroidium).

Телемахові голонасінні (Voltziales) були найпоширенішими елементами підліску, а також утворювали монотонні лісові болота у вологих умовах центральних материкових частин. Угруповання дерев та високих чагарників включали також широкий спектр Peltaspermales, Ginkgophytes та Cycadophytes.

Темний і вологий лісовий підлісок був колонізований різноманітними папоротеподібними та їх супутниками, в основному Osmundaceae, Marattiales та Gleicheniales. Різні незалежні лінії доказів вказують на те, що всі рослини головного ярусу та нижніх ярусів були листопадними і входили в період спокою, щоб витримати тривалий період зимової темряви.

Petriellales — своєрідна група мініатюрних насіннєвих рослин — встановили в цьому середовищі зовсім інший спосіб життя: вони колонізували нижній шар лісу і залишалися вічнозеленими протягом усієї полярної ночі. Високоширотні ліси відіграли важливу роль в еволюції рослин: існує постійне свідчення того, що під час великих біотичних криз саме такі екосистеми виконували роль прихистків для реліктових груп рослин, які давно зникли деінде.

Антарктичний півострів до узбережжя, якого ми пливемо, розпочав своє утворення протягом юрського періоду — 206-146 млн років тому. У цей час тривала вулканічна активність, яка призвела до підняття значних площ суші. Фактично Західна Антарктика разом з сучасними островами Морської Антарктики є великим архіпелагом, частина якого вкрита кригою. Починаючи з крейди, Західна Антарктика знаходиться в зоні формування андійських складчастих споруд внаслідок альпійського гороутворення.

У цей період тут розповсюджуються дерева роду гінкго (Ginkgo) та цикадові (Cycadopsida). В Західній Антарктиці до початку крейди (146 млн років тому) домінували ліси з хвойних голонасінних. У навколишніх морях звичайними були амоніти. На суходолі існували динозаври родів криолопхозавр (Cryolophosaurus), глаціалозавр (Glacialisaurus) та анкілозаври роду (Antarctopelta).

У крейді 150 млн років тому розпочалося дроблення Гондвани: від’єднання Африки та Індії й утворення двох нових океанів призвело до того, що в Антарктиці, як і на інших фрагментах Гондвани, встановився тропічний і субтропічний клімат. Вона заросла хвойними та широколистяними лісами так званого магелланового типу (140 млн років тому) із заростями агатиса та травоїдними динозаврами — анкілозаврами.

Залишки анкілозаврів та стовбурів агатисів знайдені на східній околиці Антарктичного півострова. Агатиси є представниками родини араукарієвих.

Родина араукарієвих імовірно найдавніша з сучасних голонасінних. Наявні палеоботанічні дані свідчать, що араукарієві з’явилися, починаючи з юри, а можливо ще раніше. Викопні араукарієві відомі не тільки з південної півкулі, а й з Європи, Північної Америки, Далекого Сходу. Порівняно нещодавно вони ще зростали на арктичних островах і в Антарктиці. Деякі араукарієві, особливо в нижній крейді та олігоцені, відігравали важливу роль у формуванні флори Південної Африки. Сучасні місця зростання араукарієвих є залишками колись величезного ареалу, який охоплював усі континенти. Розпад цього панареалу відбувся, імовірно, ще на початку мезозою. Тривалість життя араукарієвих може складати 200-300 років. Що стосується агатисів, то вони можуть жити більше 2000 років. У крейдяних вологих лісах траплялися також представники родини подокарпових (Podocarpaceae).

У кінці крейди на Антарктичному півострові на перше місце вийшов вже знайомий нам південний бук (Nothofagus). Імовірно, він поширився по континентальних мостах, які тоді існували в Антарктиди з сусідніми континентами, адже насіння цього дерева швидко гине в морській воді. Доказами поєднання в цей час Антарктики (формація Санта Марія на о. Джеймса Росса), Південної Америки та Нової Зеландії є знахідки викопних морських рептилій — мозозаврів, зокрема, Taniwhasaurus.

У цей же час в Антарктиці жив птах, близький до гуски — вегавіс (Vegavis iaai).

У кінці крейди на антарктичному континенті, як і в Південній Америці та Австралії, найімовірніше існувала фауна сумчастих ссавців.

Цікаві дані отримані по викопних мохоподібних. У нас в Україні ми навіть не звертаємо уваги на якісь там мохи. Проте, наприклад, для Південних Шетландських островів (Snow Island) та острова Олександра (Alexandr Island) часів крейдяного періоду відома специфічна флора печіночників. Вони зростали у прісних озерах та багнистих теренах лісів із глосоптеріса пізнього палеозою, а потім в араукарієвих лісах мезозою. Як мінімум три види відомі з плейстоцену. У Субантарктиці печіночники могли пережити зледеніння. Однак ми не знаємо, які види залишилися і по сьогодні у флорі Антарктики. Більшість сучасних видів вважається польодовиковими мігрантами.

Загалом сучасна подібність флори мохоподібних Антарктики з флорою південних закінчень Австралії, Південної Америки та Нової Зеландії може бути наслідком їх єдності з Антарктидою ще 65 млн років тому.

***

Протока Дрейка вже позаду, і одного холодного ранку навколо судна відкриваються картини айсбергів, а вдалині видніються вкриті снігами скелі Південних Шетландських островів.

Тож саме час з’ясувати, коли ж Антарктика остаточно стала крижаною. Загалом, вік свідоцтв появи льодовикових утворень, які стали зародком сучасного потужного льодовикового панцира, в Антарктиді коливається від 25 до 55 млн років, а вік свідоцтв нельодовикових умов — від 15 до 70 млн років. Це свідчить, що зледеніння Антарктиди проходило якісь стадії та етапи у своєму розвитку від гірського до окремих льодовикових куполів, а потім до повного обледеніння континенту. При цьому в розвитку зледеніння були затримки, відступи та наступи крижаних мас.

Окремі свердловини відкрили у морях, які оточують Антарктиду, айсбергові осади, вік яких оцінюється в 50-55 млн років. Саме в цей час розпочалося зледеніння шостого континенту, яке на початку охопило лише гірські райони. При цьому язики льодовиків досягали моря, продукуючи велику кількість айсбергів. Вік цих подій співпадає з часом відділення від Антарктиди Австралії, яка почала рухатися на північ. Закінчилася тривала історія спільного існування цих двох континентів. Під час прогулянки по краю високого кліфу Великої Австралійської затоки на півдні цього континенту важко повірити, що у крейдяному періоді звідси можна було легко перейти в Антарктиду. Тепер поміж обома континентами Тасманове море.

З поступовим рухом Австралії на північ протока між нею та Антарктидою поглиблювалася та розширювалася. 30-40 млн років тому це дозволило двом круговим течіям в Індійському та Тихому океанах зімкнутися, утворивши квазіколову антарктичну течію. Вона починалася як тепла в Атлантичному океані біля Південної Америки. Рухаючись за годинниковою стрілкою, течія огинала Антарктиду, знову досягаючи Південної Америки, але вже біля Тихоокеанського узбережжя. Саме в цей час відбувалося похолодання приантарктичних вод, що виявлено за результатом аналізу донних осадів.

Під впливом даної течії у Східній Антарктиці в горах Гамбурцева в цей час починає формуватися льодовиковий купол. Тут зникають ліси, а в морі з’являється морська крига, а південнополярний суходіл все на довший час вкриває сніг. Починає працювати «південний холодильник», який створює добрі умови для розвитку зледеніння.

Від’єднання ж Антарктиди від Південної Америки не було миттєвим процесом. Одна з найбільших таємниць Антарктиди — свідчення її народження як окремого континенту — заховане на дні Моря Скоша, над яким ми щойно пройшли. Це підводний суходіл — так звана Дуга Скоша, названа на честь дослідницького судна «Скотія» В. Брюса і експедиції 1902-1904 рр. Дуга ця складається з трьох частин — Південного та Північного хребтів Скоша та дуги Сандвичевих островів.

Вивчення дуги Скоша надає нові факти до дискусії про час відкриття протоки Дрейка. Адже Скошія — це ніщо інше, як континентальний міст, який сполучав Південну Америку та Антарктику. Низка процесів, пов’язаних із розходженням Патагонії та Західної Антарктики, та процеси розтягнення в самій дузі призвели до руйнування цього мосту. Дослідження в центральній частині моря Скоша виявили релікти колишньої землі Палео-Скоша, які, на думку Г.Удінцева, є рештками континентального мосту. Банки Пірі, Брюса та Дискавері – це колишні мікроконтиненти, на які початково розпалася дуга. В еоцені вони ще були підняті над водами.

Найтепліший клімат на планеті за останні 65 млн років спостерігався в епоху раннього еоцену (біля 55-48 млн років тому). Позначилося це й на Антарктиці, де в цей час існували біоми помірних лісів зі споровими рослинами, характерними для вимерлих флор Австралії, Нової Каледонії, Нової Гвінеї та Нової Зеландії. У цей час були широко поширені такі рослини, як південний бук (Nothofagus), араукарієві (Araucariaceae), протеєві (Proteaceae), а також рід дерев-реліктів Гондвани — подокарп (Podocarpus). Водночас рослини помірних та високих широт, стійкі до морозів, повністю відсутні.

Наразі рід південний бук — це збірна група з дуже близьких видів, які зростають у південній півкулі: Австралії, Новій Зеландії та Південній Америці. Викопні рештки цього роду знайдені також в Антарктиці. Цікаво, що це дерево має насіння, яке гине при короткому перебуванні в солоній воді, але при цьому зустрічається на розмежованих значними просторами океану континентах та островах.

Доміоценовій рослинності Антарктики ймовірно найближче відповідає рослинність сучасної Вогняної Землі. На відміну від сусідньої Патагонії, вона характеризується більшою вологістю. Цікаво, що тут ми можемо відшукати присутні й наразі у флорі Антарктики лишайники роду бородань (Usnea), зокрема поширену на скелях Usnea antarctica. На тутешніх болотах (turbal) натомість зростають купинки зозулиного льону (Polytrichum strictum), який наразі в Антарктиці утворює великі мохові поля. Так само, як в Антарктиці вони вкриті інкрустацією лишайників, переважно роду кладонія. На камінні поширені також характерні для Антарктики види наскельних мохів. Випадання більшості видів квіткових рослин у процесі охолодження Антарктики, імовірно, створило виняткові можливості для експансії цих груп невибагливих організмів.

Приблизно 23 млн років тому Антарктида остаточно роз’єднується з Південною Америкою, а Антарктична течія стає коловою, що ізолювало й охолодило Антарктиду. Велична Антарктична циркумполярна течія (Antarctic Circumpolar Current, ACC), включає у свій рух усю товщу води від поверхні до дна. Ця велетенська річка в океані проносить в секунду 120 млн/м3 води, що в 10 тис. раз більше водності усіх річок земної кулі. Розростання льодовикових куполів у горах Гамбурцева та утворення циркумполярної течії співпадає з масовим накопиченням айсбергових відкладень, яке розпочалося 25-30 млн років тому.

Загалом, на думку Г. Удінцева, континентальний міст на місці сучасної протоки Дрейка та частини моря Скоша існував аж до пізнього еоцену. 35-40 тис. років тому відбулося руйнування Андійського орокліну в районі протоки Дрейка. Однак на місці моря Скоша міст ще зберігався. Загалом, за даними інших вчених, відкриття протоки Дрейка відбулося від 49 до 17 млн років тому. Розвиток протоки відбувався повільно. Невеликі басейни відкрилися в еоцені. Занурення мосту Скотії почалося в олігоцені — ранньому міоцені (22-20 млн років тому). З цього моменту спочатку мілководдям, а потім більш широким руслом проривається циркумполярна течія.

Якщо в олігоцені в умовах помірного клімату ліси ще вкривали Антарктику, то в міоцені (23-12 млн років тому) більша частина континенту вже була вкрита кригою. Тутешні ліси змінилися на тундри, які вкривали прибережні вологіші ділянки континенту. Адаптовані до холодів групи організмів могли виживати на приморських рівнинах і в пліоцені. Угруповання місцевої тундри складалася як мінімум з 18 видів, які описані з формації Меєра у Трансантарктичних горах за 500 км від південного полюса. Викопні рештки рослин включають пилкові зерна, насіння, плоди, квітки та листки. Тут ми можемо відшукати вже знайомий нам південний бук (у формі чагарника), а також представників родин злаків (Poaceae), кіпарисових (Cyperaceae), жовтецевих (Ranunculaceae), водянососонкових (Hippuridaceae), гвоздичних (Caryophyllaceae), лободових (Chenopodiaceae), миртових (Myrtaceae), а також хвойних (Pinaceae).

Тогочасна флора включала також деякі види мохів та печіночників. Ці рослини утворювали угруповання слаборозвинених ґрунтів пергляціальних (прильодовикових) ландшафтів. Це були морени, зони дренування льодовикових вод та погано дреновані депресії, де відкладався торф. Загалом тутешні краєвиди в цей час нагадували сучасні пейзажі субантарктичного острова Південна Джорджія.

Як ми вже зазначали, утворення протоки Дрейка призвело до формування у пліоцені (близько 20 млн років тому) берегової течії біля континенту та Циркумполярної течії навколо нього. Це призвело до ізоляції Антарктиди та її прогресуючого охолодження та зледеніння. Під впливом ізоляції похолодання стрімко змінювало тутешні ландшафти. На основі знахідок у районі Групи Сіруса (Sirius group, Dominion Range) отримано відомості, що ще 3-4 млн років тому теплі періоди в Антарктиці дозволяли існувати навіть південному буку (у формі чагарника). Але найважче було попереду. Адже вважається, що плейстоценовий максимум зледеніння вигубив усю автохтонну флору та наземну фауну континенту. Це могло відбутися внаслідок розвитку величезних шельфових льодовиків, які вкрили острова Субантарктики та Морської Антарктики в плейстоцені. Так, вважається, що і Південна Джорджія була вкрита льодовиком, який сягав на 60 км у море.

Проте існують дослідження, які показують, що частина біоти могла пережити цей останній пік зледеніння. При цьому найчастіше вказується на існування територій, які в силу своїх ландшафтних особливостей зледеніння не зазнавали.

Це зокрема територія оази Поінт Томаса, де зараз знаходиться польська антарктична станція Арцтовський на острові Короля Георга (Південні Шетландські острови), яка характеризується високим біорізноманіттям порівняно з іншими ділянками Морської Антарктики.

Вищенаведена фотографія ілюструє, як міг виглядати район Аргентинських островів у плейстоцені. Над шельфовим льодовиком вивищувалися стрімкі прибережні скелі Антарктичного півострова, тоді як окремі острови були вкриті льодовиковими покривами. Верхівки цих скель звернені до півночі, могли підтримувати життя. Так як зараз воно існує на піднесених над льодовиком північних схилах гори Едже (Edge Hill) мисів Расмусен (Cape Rasmussen), Туксен (Cape Tuxen), Перес (Cape Perez), мисі біля гори Вуг (Waugh) та ін.

Які ж організми могли вижити тут? Ендемічні види мохів Антарктики перші кандидати на виживання в плейстоцені. Зокрема варто згадати мох андрею (Andrea depressinervis), який має обмежені можливості для рознесення та не має статевого шляху розмноження. Наразі цей мох можна зустріти на кам’янистих схилах вільних від снігу ділянок Морської Антарктики, в тому числі й у районі УАС Вернадський.

Це може стосуватися також синтріхії (Syntrichia sarconeurum), яка поширена лише в Антарктиці.

Втім, флора мохоподібних Антарктики загалом має дуже низький рівень ендемізму. Так серед печіночників взагалі немає ендеміків, проте тут аж 101 ендемічний вид лишайників.

А якою є історія аборигенних квіткових рослин Антарктики? Обидва тутешні види — щучник та перлинниця — поширені також у Південній Америці та Субантарктиці. В умовах Вогняної Землі щучник антарктичний зростає у прильодовиковій зоні у високогір’ях на ділянках колишнього льодовикового ложа. Імовірно, так само на обмежених площах прильодовикової периферії гірських масивів цей щучник до міоцену зростав і в Антарктиці. У зв’язку із загальним погіршенням умов та перетворенням усієї площі вільних від криги ділянок на прильодовикову зону та випаданням більшої частини вихідної флори протягом плейстоценового максимуму зледеніння, він, подібно до мохоподібних та лишайників, міг отримати виняткові можливості для розселення.

Вивчення пилку в товщах мохових куртин на острові Короля Георга (Південні Шетландські острови) дозволяє сказати про наявність сучасних квіткових рослин в Антарктиці не пізніше 4090+90 р. до н. е. Проте чи могли ці рослини пережити плейстоценове зледеніння в регіоні? Чи були занесені з Південної Америки та Субантарктики вже після плейстоцену? Нами висловлено припущення, що завдяки виробленню ефективних адаптивних стратегій: створення значного насіннєвого банку, розносу домініканськими мартинами та іншими птахами як гніздового матеріалу, а також утворенню мікориз та можливо інших зв’язків з ендосимбіонтами, дані рослини в деяких частинах Морської Антарктики та Субантарктиці могли пережити зледеніння в невеликих прибережних вільних від льоду територіях, які вивищувалися над шельфовими льодовиками (див. тут. Deschampsia antarctica Desv. в Морській Антарктиці: видова унікальність чи довгочасні адаптивні стратегії?)

Що стосується архіпелагу Аргентинських островів, то льодовики, які залягають на їх вершинах з південного боку, займають загалом близько 50 % їх території. Вчені вважають ці льодовики залишками колишнього шельфового льодовика, який під час останнього льодовикового максимуму (в плейстоцені) висувався від узбережжя Антарктичного півострова в океан. Висота найвищого з Аргентинських островів усього 65 м над рівнем моря. Отже ці острови, імовірно, були повністю покриті льодовиками. Зважаючи на це, усі типи тутешньої рослинності, зокрема популяції щучника та перлинниці, мають, напевне, постплейстоценове походження. За допомогою птахів, які використовують тутешні мохи та траву щучника як гніздовий матеріал, рослини могли бути занесені на ці острови після їх дегляціації. Проте звідки? В цьому і полягає найбільша загадка. Розгадку імовірно дає вивчення прибережних мисів Антарктичного півострова в цьому районі, які вивищуються значно більше, ніж острови, а отже могли височіти над шельфовим льодовиком. Саме тут щучник антарктичний зустрічається набагато більшими популяціями. Подібна картина спостерігається на великих островах архіпелагу Барселот. Подекуди тут разом з щучником виявлена і перлинниця. Місцезростання судинних рослин тут нагадують подібні розташовані набагато північніше в оазі Поінт Томаса (район станції Арцтовський).

Чи могли рослини в прибережних оазах Антарктичного півострова пережити плейстоценове зледеніння, а потім дати початок новим популяціям на островах? Питання впирається в історію зледеніння регіону. Адже питання висоти чи навіть самої наявності шельфового льодовика тут, а також його сезонна динаміка за часів плейстоцену залишаються малодослідженими.

Що ж, у природній історії Антарктиди ще багато незрозумілого, багато нез’ясованого. Адже більша частина не лише континенту, а й Антарктичного півострова все ще недоступна для регулярного вивчення. Але і цього короткого огляду достатньо, щоб зрозуміти — Антарктичний континент пережив чи не найдраматичнішу з усіх історію становлення ще до того, як перші вітрильники досягнули його берегів. У подальших частинах цього циклу ми намагатимемося відшукати відповіді на деякі загадки крижаного континенту.

Автор — старший науковий співробітник історико-архітектурної пам’ятки-музею «Київська фортеця», завідувач біологічного відділу НАНЦ, к.б.н.